Постанова № 35677207, 29.11.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

29 листопада 2013 року 11:43 № 826/16449/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Скочок Т.О.,

розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» доНаціональної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг провизнання протиправним та скасування розпорядження від 15.08.2013 року №2839, -ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (надалі - позивач або ТОВ «Кей-Колект») з позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (надалі - відповідач або Комісія), про визнання протиправним та скасування повністю розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 15.08.2013 року №2839.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.10.2013 року відкрито провадження у справі, закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду у судовому засіданні на 11.11.2013 року.

В обґрунтування позовних вимог, представник позивача зазначає, що висновки Комісії про порушення ТОВ «Кей-Колект», викладені в оскаржуваному розпорядженні, є безпідставними, оскільки положення чинного законодавства не містять обмежень щодо складу осіб, по відношенню до яких може здійснюватися уступка права вимоги за договором факторингу.

На судовий розгляд справи у судове засідання 11.11.2013 року з'явилися представник позивача та представник відповідача.

Представник позивача у судовому засіданні позов підтримав у повному обсязі та просив суд задовольнити його з підстав, викладених у позовній заяві.

Представник відповідача проти позову заперечував, підтримавши доводи, викладені у письмових запереченнях проти позову, в яких зазначено, що оскаржуване розпорядження винесено з урахуванням вимог чинного законодавства, а, відтак, не підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

У судовому засіданні 11.11.2013 року сторони не заперечували проти подальшого розгляду справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши наявні в матеріалах справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, заслухавши пояснення представників сторін, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, актом про правопорушення ТОВ «Кей-Колект» законодавства про фінансові послуги від 22.07.2013 року №60/16/4-ап (надалі - акт) встановлено порушення позивачем вимог законодавства про фінансові послуги, а саме: п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» в частині здійснення фінансовою установою іншої діяльності, ніж надання фінансової послуги з факторингу; п. 2 ч. 1 ст. 41 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» щодо обов'язку учасників ринків фінансових послуг подавати інформацію Уповноваженому органу, а саме: Товариством станом на 01.07.2013 та станом на 22.07.2013 не було надано до Нацкомфінпослуг первинних бухгалтерських документів, що підтверджують суму боргу, про які зазначалося у п. 1 та п. 2 вимоги від 10.06.2013 року за №5703/16-8.

В обґрунтування вищезазначеного, в акті вказано, що ТОВ «Кей-Колект» відступлені права грошової вимоги до боржника - фізичної особи громадянки ОСОБА_1 за договором про надання споживчого кредиту, який було надано АКІБ «УкрСиббанк» громадянці ОСОБА_1 для її особистих потреб, а саме купівлі житла, Товариством порушено вимоги п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» в частині здійснення фінансовою установою іншої діяльності, ніж надання фінансової послуги з факторингу. Також Товариством не було надано письмових пояснень щодо причин ненадання інформації та належним чином завірених документів, які вимагалися від позивача вимогою №5703/16-8, а саме: первинних бухгалтерських документів, які підтверджують суму боргу, що є порушенням п. 2 ч. 1 ст. 41 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

На підставі викладеного вище, Комісією винесено розпорядження від 15.08.2013 року №2839 «Про застосування заходів впливу до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (надалі - розпорядження), зі змісту якого вбачається, що відповідачем постановлено зобов'язати ТОВ «Кей-Колект» усунути порушення вимог законодавства у сфері надання фінансових послуг, зазначені у п. 1 констатуючої частини (в частині здійснення фінансовою уставною іншої діяльності, ніж надання фінансової послуги) цього розпорядження, у термін до 15.10.2013 та повідомити Нацкомфінпослуг про усунення цих порушень з наданням підтверджуючих документів у термін до 01.11.2013 року та зобов'язати ТОВ «Кей-Колект» у подальшому дотримуватися вимог Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Вважаючи оскаржуване розпорядження протиправним, а, відтак, таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з позовом до суду.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.

Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг), відповідно до п. 1 Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, затвердженого Указом Президента України від 23.11.2011 року №1070/2011 (надалі - Положення №1070), є державним колегіальним органом, підпорядкованим Президенту України, підзвітним Верховній Раді України.

При цьому, Нацкомфінпослуг відповідно до покладених на неї завдань здійснює відповідно до законодавства державне регулювання та нагляд за діяльністю фінансових установ (крім банків, професійних учасників фондового ринку, інститутів спільного інвестування, фінансових установ, які мають статус міжурядових міжнародних організацій, Державної казначейської служби України та державних цільових фондів) (пп. 4 п. 4 Положення №1070).

Відповідно до свідоцтва від 08.12.2011 року та додатку до нього №300 серія ФК, копія яких наявна у матеріалах справи, ТОВ «Кей-Колект» є фінансовою установою, яка має право здійснювати такий вид фінансової послуги як факторинг без отримання ліцензій та/або дозволів відповідно до законодавства.

Як вбачається з матеріалів справи, між Публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу №1 від 12.12.2011 року, предметом якого сторони у розділі 1 цього договору визначили наступним чином: за цим договором Клієнт зобов'язується передати у власність Фактору, а Фактор - прийняти Права Вимоги та в їх оплату надати грошові кошти в розпорядження Клієнта за плату та на умовах, визначених цим Договором. Обсяг (сума) Прав Вимоги станом на дату укладення цього Договору визначений у Додатку 1 до цього Договору.

Згідно наявних у матеріалах справи копій акту приймання-передачі прав вимоги від 12.12.2011 року та витягу з Додатку 1 до Договору факторингу №1 від 12.12.2011 року (перелік первинних договорів), ТОВ «Кей-Колект» відступлено право вимоги до ОСОБА_1.

Нормативно-правовим актом, що встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг, є Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 року №2664-ІІІ (надалі - Закон №2664).

Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону № 2664, фінансові установи мають право надавати послуги факторингу з урахуванням вимог Цивільного кодексу України та цього Закону. Фінансова установа, що надає послуги з факторингу, може надавати послуги з пов'язаного з цим ведення обліку грошових вимог, надання поруки за виконання боржником свого обов'язку за грошовими вимогами постачальників товарів (послуг) та пред'явлення до сплати грошових вимог від імені постачальників товарів (послуг) або від свого імені, а також інші послуги, спрямовані на одержання коштів від боржника.

Приписами ст. 1077 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) встановлено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Статтею 1079 ЦК України встановлено, що сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Боржник, в свою чергу, зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж (ч. 1 ст. 1082 ЦК України).

Таким чином, ні ЦК України, ні Закон №2664 не встановлюють жодних обмежень стосовно складу осіб, по відношенню до яких може здійснюватися відступлення права вимоги. Іншими словами, законодавець не виключає безпосередньо фізичних осіб з переліку осіб, що беруть участь у фінансовій операції факторингу. Іншого суду на час розгляду справи не доведено.

Водночас, п. 1 Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.2009 року №231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» (в редакції, що діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин) до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів):

1) фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги;

2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення;

3) отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Разом з тим, постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 20.08.2013 року в адміністративній справі №2а-12909/12/2670, копія якої наявна у матеріалах справи, постановлено визнати п. 1 Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України №231 від 03.04.2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» нечинним та таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили.

З огляду на викладене вбачається, що станом на момент розгляду даного спору судом п. 1 Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.2009 року №231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» визнано нечинним та таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили.

Щодо посилань відповідача, в обґрунтування оскаржуваного розпорядження, на п. 2 ст. 1 розділу 1 Закону України «Про приєднання України до Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг», відповідно до положень якого для цілей цієї Конвенції «договір факторингу» означає договір, укладений між однією стороною (постачальником) та іншою стороною (фактором), відповідно до якого, зокрема, постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання, суд зазначає про наступне.

Згідно ч. 1 ст. 2 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг від 28.05.88 року, що набула чинності для України 01.07.2007 року, ця Конвенція застосовується щоразу, коли грошові вимоги, відступлені згідно з договором факторингу, випливають з договору купівлі-продажу товарів між постачальником та боржником, які знаходяться на території різних держав.

Преамбула Конвенції свідчить про те, що держави-учасниці підписали конвенцію, усвідомлюючи той факт, що «міжнародний факторинг відіграє значну роль у розвитку міжнародної торгівлі».

Тобто сфера застосування Конвенції, як вбачається з її назви, спрямована на сприяння міжнародному факторингу та підтримання справедливої рівноваги інтересів між різними сторонами, які беруть участь у факторингових операціях та які розташовуються на території різних держав.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, сторонами договору факторингу, про який йде мова в оскаржуваному розпорядженні, є юридичними особами-резидентами, а тому застосування до даних правовідносин положень Конвенції є недоцільним.

Слід зазначити, що аналогічна позиція, викладена у постанові Київського апеляційного адміністративного суду від 11.06.2013 року в адміністративній справі №826/79/13-а.

Враховуючи все викладене вище та обставини даної справи, суд дійшов висновку про необхідність у визнанні протиправним та скасуванні оскаржуваного розпорядження Комісії від 15.08.2013 року №2839.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 1 ст. 9 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому суд, оцінюючи спірні дії відповідача, виходить з критеріїв оцінки рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, встановлених ч. 3 ст. 2 КАС України, до яких, зокрема, відносяться вчинення дій на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для вчинення дії.

Згідно з ч. 1 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. В свою чергу, Комісією, як суб'єктом владних повноважень, не доведено правомірності оскаржуваного рішення.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень не довів правомірності прийнятого ним рішення, а отже позовні вимоги є обґрунтованими та відповідно такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 69-71, 94, 122, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Позов задовольнити у повному обсязі.

2. Визнати протиправним та скасувати розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 15.08.2013 року №2839.

Постанова набирає законної сили в строк і порядку, передбачені ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена до апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.О. Скочок