Рішення № 35511815, 20.11.2013, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/5776/13-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 листопада 2013 р. Приморський районний суд м. Одеси

у складі: головуючого судді - Науменко А.В.,

при секретарі - Шияновській Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в особі правонаступника ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування квартири у останнього власника, суд -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1, звернулася 26 вересня 2003 року до суду з позовом, посилаючись на те, що 29 листопада 2000 року відповідач ОСОБА_6, діючий від її імені на підставі довіреності, незаконно уклав з відповідачем ОСОБА_4 договір купівлі-продажу та відчужив належну їй квартиру АДРЕСА_1. Наполягала на зловмисної домовленості представника ОСОБА_2 з покупцем ОСОБА_4, просила на підставі статті 57 ЦК УРСР в редакції 1963 року визнати договір купівлі-продажу нерухомого майна недійсним (т. 1 а.с.3-4).

Відповідач ОСОБА_4 позов не визнав, вказуючи на відсутність доказів домовленості між сторонами спірної угоди.

Відповідач ОСОБА_6 проти позову не заперечував, надав письмове поясення по справі.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 червня 2010 року в позові відмовлено (т. 1 а.с.245-247) з підстав відсутності належного доведення зловмисної домовленості представника продавця ОСОБА_2 з покупцем ОСОБА_4

Вказане рішення залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 21 червня 2012 року (т.1 а.с. 392-395)

06 лютого 2013 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, розглянувши в судовому засіданні вищезазначену справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 червня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 21 червня 2012 року, постановила ухвалу №6-30951св12 про часткове задоволення касаційної скарги: рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 червня 2010 року та ухвала апеляційного суду Одеської області від 21 червня 2012 року скасовані, а справа передана на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (надалі - ВССУ) в ухвалі від 06.02.2013р., зробив висновки, яки є обов'язкові при новому розгляді справи, що оскільки правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом, у кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків. Усупереч вимогам ст.ст. 212-214 ЦК України суди попередніх інстанцій на зазначене уваги не звернули та не дали належної оцінки доказам у справі в їх сукупності, належним чином не перевірили доводів позивача щодо наявності зловмисної угоди відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_4 та невідповідності оскаржуваного договору вимогам ст.ст. 224, 225, 228 ЦК УРСР; не з'ясували статус спірної квартири на час укладення договору, оскільки згідно із технічним паспортом квартиру було переобладнано під офіс, не встановили, чи виводилось приміщення із житлового фонду, у достатньому обсязі не вмотивували та не обгрунтували свого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, з урахуванням того, що відповідачем ОСОБА_2 були повністю визнані таки вимоги позивача.

Під час нового провадження по справі, до початку розгляду по суті, в серпні 2013 року позивачем були уточнені позовні вимоги та склад відповідачів по справі. В уточненій позовній заяві позивач просить суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 29.11.2000 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7, та витребувати квартиру від останнього власника ОСОБА_5 у власність ОСОБА_1.

В обґрунтування свого позову представником позивача зазначено, що договір купівлі- продажу спірної квартири, нотаріально посвідчений 29 листопада 2000 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7, був укладений між ОСОБА_1 в особі її довіреної особи - ОСОБА_2 та покупцем ОСОБА_4 внаслідок зловмисної угоди між ОСОБА_2 та ОСОБА_4. Також, в позові зазначене, що спірна квартира була самовільно переобладнана в нежитлове приміщення - офіс, тому ОСОБА_1 як власник не мала права продавати спірне приміщення як квартиру та оскаржена угода не відповідає вимогам закону. Через що, як вважає позивач, спірний договір купівлі-продажу квартири від 29.11.2000р. має бути визнаний недійсним одночасно по підставам ст. 48 та ст. 57 ЦК УРСР ( в редакції 1963 року), та витребуваний у останнього власника на підставі ст. 388 ЦК України ( в редакції 2003 року).

Представник позивача - ОСОБА_8 на позові наполягав. Надав додаткові письмові пояснення до судових дебатів. Заявив про необхідність розгляду справи тільки за наявними документами по справі, враховуючи пояснення сторін. Пославшись на те, що обставини на яки посилався допитаний при первинному розгляді справи свідок ОСОБА_9 та виникнення аудиозапису телефонної розмови ОСОБА_2 та доньки відповідача ОСОБА_10 пов'язані з подіями яки відбулися після укладення спірної угоди, зазначив, що не наполягає на новому дослідженні судом даних доказів. Заяв про залучення додаткових письмових доказів чи допиту будь-яких свідків у тому числі особисто позивача не заявляв.

Залучена у апеляційній інстанції до участі у справі як правонаступник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 у судове засідання не з'явилася, була сповіщена належним чином. Звернулася до суду з заявою про розгляд справи у її відсутності. Також у заяві зазначила, що позовні вимоги визнає у повному обсязі, але суд звертає увагу, що будь-яких пояснень щодо мотивів визнання позову не зазначила.

Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_11 заперечував у задоволенні позову, надав до справи письмові пояснення з врахуванням висновків ВСС України. Наполягав на відсутності підстав для визнання спірної угоди недійсною виходячи з обставин справи у їх хронології та змісту наявних письмових документів. Послався на спростування позиції позивача наявними у матеріалах справи доказами. Заперечував доведеності обставин будь-якої домовленості ОСОБА_4 з ОСОБА_2

Представник відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_13 також заперечував у задоволенні позову, надав до справи письмові пояснення. Вказав на недоведеність доводів позивача та безпідставність позову.

Розглянувши матеріали справи, вислухавши пояснення сторін, суд встановив наступне. Виходячи з принципу диспозитивності цивільного судочинства визначеному статтею 11 ЦПК України, угода (правочин) може бути визнана недійсною лише з однієї правової підстави, однак суд досліджує спірні правовідносини виходячи з обсягу заявлених вимог про визнання правочину недійсним одночасно на підставі ст. 48 та ст. 57 ЦК Української РСР ( в редакції 1963 року).

Зі змісту наявних у справі письмових доказів, яки визнають обидві сторони слідує, що 04 січня 1995 року державним нотаріусом Дев'ятої одеської державної нотаріальної контори посвідчено договір дарування між ОСОБА_14 та ОСОБА_15 квартири АДРЕСА_1 загальною площею 48,8 кв. м, житловою площею 30,0 кв. м. Договір зареєстровано в реєстрі за № 2-59 (Т. 1 а.с.7).

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 25 вересня 2000 року, залишеним без змін ухвалою Одеського обласного суду від 22 травня 2001 року та ухвалою Верховного Суду України від 26 жовтня 2001 року, договір дарування від 4 січня 1995 року квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_14 і ОСОБА_15 визнано недійсним; визнано дійсним договір купівлі - продажу саме квартири між ОСОБА_14 та ОСОБА_1, як такий, що укладений 4 січня 1995 року; визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 (Т. 1 а.с.8-11).

Таким чином, зазначеним судовим рішенням по іншій справі встановлене, що у позивача ОСОБА_1 виникло право власності саме на квартиру, а не на нежитлове приміщення ( офіс).

21 листопада 2000 року ОСОБА_1 довіреністю уповноважила ОСОБА_2 представляти її інтереси у всіх державних і громадських організаціях з питання продажу її нерухомості - квартири АДРЕСА_1, для чого надала йому право підпису за неї, подавати і отримувати від її імені заяви, довідки і документи, оплачувати витрати і виконувати всі дії, пов'язані з даним дорученням. Доручення було видано строком на три роки та посвідчено віце-консулом Генконсульства Російської Федерації в Антверпені, зареєстровано в реєстрі за № 229 (Т. 1 а.с.194).

29 листопада 2000 року ОСОБА_2, діючи від імені ОСОБА_1 на підставі вказаної довіреності, виконав волевиявлення позивача, уклав договір купівлі-продажу від її імені та продав квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 48,8 кв. м, житловою площею 30,0 кв. м. покупцю - ОСОБА_4 (т. 1 а.с.6).

Законність укладання між ОСОБА_1 в особі її довіреної особи - ОСОБА_2, з однієї сторони, та ОСОБА_4, з іншої сторони, договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 29.11.2000 року, посвідченого 29.11.2000р. нотаріально, зареєстрованого в реєстрі за №4489, була перевірена та посвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7. В момент вчинення правочину нотаріус роз'яснила сторонам їх права та обов'язки, попередньо ознайомила з вимогами цивільного законодавства України щодо недійсності правочинів, перевірила вільність волевиявлення ОСОБА_1 в особі її довіреної особи - ОСОБА_2 щодо відчуження належної їй квартири, а ОСОБА_4 - щодо наміру придбання цієї квартири, роз'яснила сторонам вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків правочину, що укладається ними, пересвідчилася у розумінні та усвідомленні сторонами значення і умов цього договору та його правових наслідків тощо.

Відповідно до ст. 228 Цивільного кодексу Української РСР продаж майна провадиться за цінами, що встановлюються за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами.

Як вбачається з пунктів 3 та 4 договору купівлі-продажу від 29.11.2000р. продаж квартири був вчинений за погодженням сторін за інвентаризаційною оцінкою квартири, що становила 2673 грн., сторони своїми підписами під цим договором підтверджують факт повного розрахунку за продану квартиру.

Видана позивачем довіреність, посвідчена Генеральним консульством Російської Федерації в Антверпені, Королівство Бельгія, від 22 листопада 2000 року, реєстровий №229, на підставі якої ОСОБА_2 уклав від імені ОСОБА_1 з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу квартири, не містить жодних обмежень щодо вибору повіреним покупців квартири, визначення ціни продажу квартири та інших істотних умов договору купівлі-продажу квартири, що належала ОСОБА_1

Відповідно до зазначеної довіреності ОСОБА_2 мав всі необхідні повноваження для здійснення юридичних дій щодо відчуження належної ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1, зокрема щодо укладання договору купівлі - продажу та визначення ціни, за яку слід продати квартиру. Жодних застережень та вказівок стосовно істотних умов, на яких ОСОБА_2 слід укласти договір купівлі-продажу квартири, яки би були обов'язковими для останнього, у дорученні не передбачено. Тому, твердження позивача про те, що ОСОБА_4 під час укладання договору купівлі-продажу спірної квартири мав узгодити ціну продажу квартири саме із ОСОБА_1, а не із її уповноваженим повіреним - ОСОБА_2, є необгрунтованим та безпідставним.

Таким чином укладений між ОСОБА_1 в особі її довіреної особи - ОСОБА_2 та ОСОБА_4 договір купівлі-продажу квартири від 29.11.2000р. повністю відповідає вимогам чинного на час укладання договору цивільного законодавства Україні ( ЦК УРСР в редакції 1963 р.)

В момент укладання цього правочину його сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі. Правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, був вчинений у формі, встановленій законом.

Відповідно до положень статті 57 ЦК УРСР в редакції 1963 року угода, що вчинена внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, підлягає визнанню недійсною за позовом потерпілого. У разі визнання угоди недійсною потерпілому поверталося другою стороною все отримане за угодою, а при неможливості повернення отриманого в натурі - відшкодовувалась вартість.

В договорах, укладених за дорученням, представник, укладаючи угоду (вчиняючи правочин), не виражає власну волю, його завдання полягає в тому, щоб донести до контрагента волю особи, яку він представляє. Якщо ж має місце зловмисна домовленість, то в силу такої зловмисної домовленості представника та контрагента воля довірителя не доводиться і підмінюється волею представника, що і є підставою для визнання таких угод (правочинів) недійсними. При цьому значення не має, чи переслідували обидві сторони зговору або одна з них корисні цілі. Важливим є те, що представник однієї сторони та інша сторона діяли з метою заподіяння шкоди довірителю.

Зловмисна домовленість полягає в умисних діях представника, тобто він усвідомлює, що вчиняє угоду (правочин) всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для довірителя наслідків та бажає (або свідомо допускає) їх настання. За відсутності умислу у представника на відносини, що виникли, поширюються правила про договір доручення.

Зі змісту зазначеної довіреності від 22.11.2000р., яка є письмовим доказом по справі ( ст. 64 ЦПК України) вбачається, що на час її оформлення, воля ОСОБА_1 була направлена на продаж нерухомого майна у вигляді належної квартири, в якій чітко зазначено кому і для яких цілей така видається, як то для продажу квартири АДРЕСА_1. Водночас суд враховує, що вказана довіреність не є спірною та не була скасована на час укладення спірного договору купівлі-продажу.

Згідно свідоцтва про смерть серії ІНФОРМАЦІЯ_2, відповідач ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто вже після закінчення первинного розгляду справи по суті у суді першої інстанції з ухваленням рішення від 15.06.2010 року.

В матеріалах справи відсутні документальні підтвердження допиту відповідача ОСОБА_2 у якості свідка в порядку передбаченому ст. 180 ЦПК України, в свою чергу відповідно до положень ст. 57 ЦПК України до доказів по справі відносяться тільки пояснення сторін допитаних у якості свідків. Таким чином, суд дійшов висновку, що письмові та усні пояснення відповідача ОСОБА_2 під час первинного розгляду справи щодо визнання позовних вимог не є належними та допустимими доказами по справі ( ст. ст. 58, 59 ЦПК України).

Водночас, суд визнає, що змістом письмової заяви ОСОБА_2 про визнання позову від 24.12.2003 року, який останній повторив усно у судовому засіданні підтверджується, що відповідач ОСОБА_2 висловив відповідну версію обставин укладення ним спірного договору купівлі-продажу, але наполягав що усі дії вчинив з відома ОСОБА_1 для реалізації її комерційного проекту. Запевнив, що на підтвердження даної заяви пред'явить суду усі докази ( т. 1 а.с. 20).

Матеріалами справи підтверджується, що в період після подання вказаної заяви у 2003 році та до часу смерті у 2011 році, жодних доказів відповідач ОСОБА_2 не надав. На підставі викладеного, суд визначає що у письмовій заяві ОСОБА_2 від 24.12.2003 року відсутнє визнання останнім підміни ним волі ОСОБА_1 з метою заподіяння їй шкоди, що повинне буди основною рисою зловмисної домовленості між представником та покупцем для визнання угоди недійсною з підстав ст. 57 ЦК України ( в редакції 1963 р.).

Посилання позивача на те, що за продане нерухоме майно по спірному договору заплачено не ту ціну, може слугувати підставою для вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в особі правонаступника ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про відшкодування збитків, однак не для визнання договору купівлі-продажу недійсним на підставі статті 57 ЦК України 1963 року, оскільки воля ОСОБА_1 була направлена на перехід її прав і обов'язків власника нерухомого майна до іншої особи - покупця і ця воля ОСОБА_1 на відчуження майна не була підмінена волею представника ОСОБА_2

Крім того, доказом вини ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у зловмисній домовленості може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо протизаконного заволодіння квартирою АДРЕСА_1, адже така зловмисна домовленість, спрямована на заволодіння належною позивачу квартирою, має всі необхідні ознаки злочину, що кваліфікується за ознаками ст. 143 Кримінального Кодексу України від 28.12.1960р.. Проте, позивачем не надано доказів наявності зловмисної домовленості між довіреною особою ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та ОСОБА_4 щодо заволодіння спірною квартирою, а саме суду не надано вироку, постановленого у кримінальній справі, що б могли свідчити про наявність вини ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у заволодінні спірною квартирою.

Суд звертає увагу, що позивач ОСОБА_1 довірила представляти свої інтереси у суді під час первинного розгляду даної справи в тому числі представнику ОСОБА_16, який одночасно був залучений до участі у цієї справі у якості представника відповідача ОСОБА_2, що свідчить про спільність інтересів позивача та відповідача ОСОБА_2 та їх зацікавленість в результаті розгляду справи. ( т. 1 а.с. 127, 129, 131, 150). Щодо позиції ОСОБА_2, та його правонаступника, то така могла бути обумовлена бажанням уникнути відшкодування ОСОБА_1 збитків у разі заявлення останньою позову та доведення, що майно продано не за обумовленою ціною.

Таким чином, на виконання вимог ухвали ВВС України по даній справі суд визнає, що заява відповідача ОСОБА_2 про визнання позову викликає сумніви у достовірності фактів, яки потім не доводилися останнім та мають протиріччя з обставинами і відомостями про які знаходиться інформація в інших зібраних по справі письмових доказах. Також матеріалами справи підтверджується, що визнання позову відповідачем ОСОБА_2, є порушенням прав та інтересів інших відповідачів.

На підставі викладеного, керуючись положеннями ч. 4 ст. 174 ЦПК України у суду не має підстав для прийняття заяви померлого відповідача ОСОБА_2 під час первинного розгляду справи та його правонаступника ОСОБА_3 при новому розгляді про визнання позову, про що судом ухвалено про відмову у їх прийнятті.

Звідси, визнання позову відповідачем ОСОБА_2 та його правонаступником ОСОБА_3 не є достатнім для визнання спірної угоди недійсною, оскільки положення статті 57 ЦК України 1963 року, з підстав яких заявлено вимоги, передбачають доведеність зговору обох сторін, в даному випадку представника ОСОБА_2 та покупця ОСОБА_4, та спільність їх мети, як то заподіяння шкоди ОСОБА_1 Дії представника ОСОБА_2 та покупця ОСОБА_4 мали б бути умисними, що не доведено по справі. Отже, суд визнає, що твердження позивача про наявність зловмисної домовленості між її довіреною особою - ОСОБА_2 та покупцем ОСОБА_4 є недоведеними та надуманими особистими припущеннями.

Також позивач вважає, що договір купівлі-продажу квартири має бути визнаний недійсним в силу ч. 1 ст. 48 Цивільного кодексу Української РСР, як такий, що не відповідає вимогам закону, а саме вимогам статей 224, 225 та 228 Цивільного кодексу Української РСР, оскільки, як зазначає позивач ОСОБА_1 в уточненій позовній заяві, вона не мала права продавати «нежитлове приміщення», на яке в неї були відсутні правовстановлюючі документи.

Судом встановлене, що предметом вказаного доручення та спірного договору купівлі-продажу від 29.11.2000р. була квартира, про що прямо зазначається в цих правочинах. Відповідно до отриманих реєстраційних даних цей об'єкт нерухомого майна постійно мав статус квартири.

На виконання вимоги ухвали ВСС України по даній справі судом отримана письмова відповідь Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради №С-28 від 06.08.2013р., що надана на виконання ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 04.07.2013р. про витребування доказів, з якої вбачається, що відомостей про виведення квартири АДРЕСА_1 із житлового фонду не має ( т. 2 а.с. )

Статус спірного майна як квартири також підтверджується Інформаційною довідкою з Реєстру прав власності на нерухоме майно, сформованою державним реєстратором ОСОБА_17 31.07.2013р, яким підтверджується останнє придбання спірної квартири ОСОБА_5 ( т. 2 а.с. )

Так, спірна квартира АДРЕСА_1, належить ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, укладеному між продавцем - ОСОБА_4 та покупцем - ОСОБА_5, посвідченого 14.08.2012 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_18, державна реєстрація договору здійснена 28.08.2013 року.

Таким чином як на час укладання договору купівлі-продажу квартири від 29 листопада 2000 року так і станом на сьогоднішній день спірне нерухоме майно є квартирою та з житлового фонду не виводилося. Наявний у справі технічний паспорт не є належним доказом зміни статусу квартири на нежитлове приміщення офісу.

Крім того, по справі встановлене, що спірна квартира належала позивачу на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 25 вересня 2000 року по праві №2-2, зареєстрованому в Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації в реєстровій книзі 103доп, під реєстровим №1059, на стор. 54, про що прямо зазначається приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7 в оспорюваному договорі купівлі-продажу. Отже, твердження позивача про те, що на час укладання спірного договору купівлі - продажу через відсутність правовстановлюючих документів вона не мала права вчиняти угоду щодо відчуження цієї квартири, не відповідає фактичним обставинам справи.

Таким чином, під час укладання договору купівлі-продажу квартири від 29 листопада 2000 року сторонами договору були дотримані вимоги чинного в момент вчинення правочину законодавства, вимоги статей 224, 225 та 228 Цивільного кодексу Української РСР, на які посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог, не порушувалися, а тому підстав для визнання цього договору недійсним в силу ч.1 ст. 48 Цивільного кодексу Української РСР у суду також не має.

Матеріалами справи підтверджене та не спростоване позивачем, що ОСОБА_5 набув право власності на спірну квартиру за відплатним договором, укладеним у встановлений чинним законодавством спосіб. Водночас судом зроблений висновок по справі що, спірна квартира вибула з власності ОСОБА_1 з її власної волі та відома, протилежне суд визнав не доведеним позивачем, що виключає можливість витребування майна на підставі ст.ст. 387, 388 ЦК України ( в редакції 2003 р).

Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази мають бути належними та допустимими. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, у задоволенні вимог позивача слід відмовити у повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 174, 209, 212-215, 223ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в особі правонаступника ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування квартири у останнього власника - відмовити у повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області шляхом подання до Приморського районного суду м. Одеси апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя А.В. Науменко

20.11.2013