Постанова № 35402211, 21.11.2013, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/9018/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Головань О.В.

Суддя-доповідач: Парінов А.Б.

ПОСТАНОВА

Іменем України

21 листопада 2013 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Парінова А.Б.,

суддів: Грибан І.О., Губської О.А.,

при секретарі судового засідання Арсенійчук М.В.,

за участю:

позивача ОСОБА_2,

перекладача ОСОБА_3.,

представників сторін:

від позивача ОСОБА_4,

від відповідача Салімський О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 серпня 2013 року у справі за позовом громадянина Сирії ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИЛА:

Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 20.05.2013 року № 294-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати Державну міграційну службу прийняти рішення щодо визнання громадянина Сирії ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 серпня 2013 року позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 20.05.13 р. №294-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирії ОСОБА_2 та зобов'язано Державну міграційну служби України повторно розглянути питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирії ОСОБА_2. В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням в частині про задоволення позову, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану постанову.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, а рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 195 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Сирії (Сирійська Арабська Республіка), за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин-суніт.

На територію України позивач прибув легально 02.10.2012 р. за національним паспортом та одноразовою українською візою з приватною метою.

09.01.2013 р. ОСОБА_2 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України № 294-13 від 20.05.2013 р. відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, щодо якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні.

Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 30 травня 2013 року № 106 позивача сповіщено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України від 20 травня 2013 року № 294-1позивач звернувся до суду з позовом про його скасування.

Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване рішення відповідача прийняте без урахування всіх обставин справи, що впливають на можливість надання позивачу статусу біженця.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Предметом даного спору є визнання незаконним рішення Державної міграційної служби України від 20.05.2013 року № 294-1 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з положеннями п. 1 ст. 1 цього Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:

1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної

належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами

країни свого колишнього місця проживання;

2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни

походження;

3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою

переслідувань;

4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Під час вирішення питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави.

З особової справи позивача колегією суддів встановлено, що в Україну заявник приїхав з приватною метою.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 5 ст. 5 цього Закону передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено ст. 7 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з ч. 1 цієї статті оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

В заяві про визнання біженцем особа викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем було пропущено встановлений ст. 5 вказаного Закону п'ятиденний термін на звернення за захистом.

Під час проведення співбесід з працівником міграційної служби позивач повідомляв про обставини, які викликають у нього побоювання стати жертвою переслідувань в разі повернення до країни походження, тобто Сирії. Заявника було призвано до військової служби в армії після досягнення 18 років. З метою відстрочити службу на сім місяців та залишити Сирію заявник сплатив хабар. ОСОБА_2 вказував, що не хоче проходити службу, оскільки розуміє, що його будуть примушувати воювати, у тому числі проти цивільного населення. Позивач не хоче брати участь у військових діях. У випадку повернення до Сирії на нього чекає покарання з боку влади за дезертирство.

Позивач стверджує, що у разі повернення до країни його громадянської належності його життю та свободі буде загрожувати небезпека.

Наведені твердження заявника щодо існування загрози його життю на батьківщині не є обґрунтованими. Аналіз матеріалів справи з урахуванням інформації по країні походження, індивідуальних обставин і досвіду заявника, а також досвіду осіб, що знаходяться в подібному положенні в країні походження позивача свідчить, що не існує розумної можливості того, що саме заявнику буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності. Викладене дозволяє зробити висновок, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а обирав для себе більш привабливе місце проживання.

Зважаючи на значну нестабільність ситуації в Сирії, необхідно зазначити, що згідно з п. 164, А, гл. V Керівництва особи, вимушені покинути країну походження в результаті внутрішніх та міжнародних озброєних конфліктів, звичайно не розглядаються як біженці за визначенням Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини. Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загально поширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою для визнання біженцем.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із пунктом 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

УВКБ ООН у своїй позиції «Про обов'язки та стандарти доказів в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року зазначає, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Частиною сьомою статті 7 Закону передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачем не надано жодних відомостей про його утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону та доказів, що підтверджують переслідування саме заявника.

Отже, матеріали особової справи з урахуванням інформації про країну походження та заявлених шукачем притулку обставин надають підстав стверджувати про відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним.

Згідно з ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частиною першою 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначено ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до положень цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення відповідача, позивачу відмовлено в наданні статусу біженця на підставі ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у зв'язку з відсутністю умов, передбачених п. 1 та п. 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону.

При вирішенні справи суд зважає також на те, що значна тривалість проміжків часу між прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про надання статусу біженця в даному випадку може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

За таких обставин судом встановлено, що відповідач дійшов обґрунтованого висновку про відсутність фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, жодних аргументованих доказів, які б свідчили про факт переслідування позивача на території Сирії з певних мотивів матеріали справи не містять.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про правомірність оскаржуваного рішення управління міграційної служби в м. Києві, оскільки заяву позивача про надання статусу біженця в Україні вирішено відповідачем з дотриманням вимог національного законодавства та актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини.

Виходячи з аналізу встановлених фактичних обставин справи на підставі наведених норм законодавства, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої та дають підстави вважати, що судом при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального та права, які регулюють спірні правовідносини, та процесуального права.

Згідно пп. 1. 3. 4 ч. 1 ст. 202 КАС України, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 160, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, колегія суддів

постановила:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 серпня 2013 року скасувати.

Прийняти нову постанову.

В задоволенні позову відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене протягом двадцяти днів в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя А.Б. ПаріновСудді І.О. Грибан О.А. Губська

Постанову в повному обсязі виготовлено 25.11.2013 року

Головуючий суддя Парінов А.Б.

Судді: Грибан І.О.

Губська О.А.