Рішення № 35322445, 04.11.2013, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/17483/13 04.11.13Суддя Мудрий С.М., розглянувши справу

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Корпоративний консалтинг"

до публічного акціонерного товариства "ОТП Банк"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

товариство з обмеженою відповідальністю "Елім-Партнер"

про визнання договору недійсним

Представники сторін:

від позивача: Самусенко Д.С. - представник за довіреністю б/н від 20.09.2013 року;

від відповідача: Кузьменко Я.Л. - представник за довіреністю № б/н від 02.10.2013 року;

від третьої особи: не з'явився.

встановив:

На розгляд господарського суду м. Києва передані позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "Корпоративний консалтинг" до публічного акціонерного товариства "ОТП Банк" про визнання договору недійсним.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 11.09.2007 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та товариством з обмеженою відповідальністю «Елім- Партнер» укладено договір про надання кредиту № CR 07-443/29-1.

В забезпечення виконання зобов'язань товариства з обмеженою відповідальністю «Елім-Партнер» за договором про надання кредиту № CR 07-443/29-1 від 11.09.2007 р., між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та товариством з обмеженою відповідальністю «Корпоративний консалтінг» укладено договір застави корпоративних прав (майнова порука) № РL 07-519/29-1 від 11.09.2007 року.

Проте, як було в подальшому встановлено зміст договору застави корпоративних прав (майнова порука) № РL 07-519/29-1 від 11.09.2007 року суперечить положенням чинного законодавства України, а волевиявлення сторін по вказаному договору не відповідає їх внутрішній волі, оскільки не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором, що є підставою для визнання договору недійсним в силу ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Ухвалою господарського суду м. Києва від 11.09.2013 року порушено провадження у справі, розгляд справи призначено на 23.09.2013 року.

Ухвалою господарського суду м. Києва від 23.09.2013 року розгляд справи відкладено на 14.10.2013 року, у зв'язку із неявкою представників сторін в судове засідання.

14.10.2013 року до загального відділу діловодства господарського суду міста Києва відповідач подав заяву про застосування строків позовної давності, відзив на позовну заяву та документи на виконання вимог ухвали суду від 11.09.2013 року.

Ухвалою господарського суду м. Києва від 14.10.2013 року розгляд справи відкладено на 22.10.2013 року, у зв'язку із неявкою представника третьої особи в судове засідання та клопотанням позивача про відкладення розгляду справи.

Ухвалою господарського суду м. Києва від 22.10.2013 року у зв'язку з клопотання позивача про відкладення розгляду справи та неявки представника третьої особи, розгляд справи відкладено на 04.11.2013 року.

У судове засідання 04.11.2013 року представник третьої особи не з'явився, вимоги ухвали суду від 11.09.2013 року не виконав, про поважні причини неявки суд не повідомив, хоча про час та дату судового засідання повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення № 01030 26212948.

Представник відповідача підтримав подану заяву про застосування строків позовної давності.

Представник позивача подав письмові пояснення по справі, просив суд позов задовольнити.

Представник відповідача просив застосувати строк позовної давності, заперечував проти позову та просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.

Частина 1 статті 202 ЦК України передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ч.1 статті 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ч. 2 статті 509 ЦК України, зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно п.1 ч. 2 статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частина 1 статті 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

11.09.2007 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», та товариством з обмеженою відповідальністю «Елім- Партнер» укладено договір про надання кредиту № СR 07-443/29-1.

Відповідно до статті 1 статуту публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» затвердженого рішенням загальних зборів акціонерів №62 від 19.04.2013 року та зареєстрованого за №10681050043005865 від 24.05.2013 року, з метою проведення статуту у відповідність до вимог Закону України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 року №514-VI та згідно з рішенням загальних зборів акціонерів від 23 квітня 2009 року (протокол №53) банк змінив свою назву з закритого акціонерного товариства «ОТП Банк» на публічне акціонерне товариство «ОТП Банк».

В подальшому до договору № СR 07-443/29-1 від 11.09.2007 року вносили зміни та доповнення.

В якості забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором зі змінами та доповненнями між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (заставодержатель) та товариством з обмеженою відповідальністю «Корпоративний консалтінг» (заставодавець) укладено договір застави корпоративних прав (майнова порука) № PL 07-519/29-1 від 11.09.2007 року.

Відповідно до договору застави, предмет застави - права заставодавця, частка яких визначається у статутному фонді (майні) боржника (право власності на статутний фонд (капітал) боржника або його частки), що включають правомочності на участь заставодавця в управлінні боржника, отримання певної частки прибутку (дивідендів) боржника та активів у разі ліквідації останнього відповідно до чинного законодавства, а також інші правомочності, передбачені чинним законодавством та/або статутними (установчими) документами.

Пунктом 3.1 договору застави передбачений опис предмета застави, а саме: цим заставодавець передає заставодержателеві у заставу всі корпоративні права, що належать заставодавцю на праві власності статуту боржника (нова редакція), зареєстрований у виконкомі Житомирської міської ради, номер запису 13051050003003804 від 22.06.2007 р., (копія, посвідчена приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтак В.Я. 06.09.2007 р., реєстровий №13590).

Частка заставодавця у статутному капіталі (фонді) підприємства складає 100% (сто процентів).

Твердження позивача про те, що корпоративні права не можуть бути предметом застави з огляду на положення статтей 100, 576 ЦК України та статті 4 Закону України «Про заставу», не приймаються судом до уваги.

Відповідно до ч.1 статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою.

Згідно з ч. 1 статті 576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно, зокрема майнові права.

Частиною 4 статті 576 ЦК України передбачено, що предметом застави не можуть бути: культурні цінності, що є об'єктами права державної чи комунальної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання; пам'ятки культурної спадщини, занесені до Переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.

Відповідно до ч.5 статті 576 ЦК України предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.

Так, до особистих прав, тобто прав, нерозривно пов'язаних з особистістю носія, можна віднести право на відшкодування моральної шкоди, шкоди, завданої життю та здоров'ю особи, право відчужувача за договором довічного утримання (догляду) вимагати від набувача виконання покладених на нього обов'язків тощо.

Згідно з ч. 2 статті 269 ЦК України особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту.

Як зазначалося вище, предметом договору застави є корпоративні права ТОВ «Корпоративний консалтінг».

Виходячи із положень чинного законодавства України, корпоративні права є майновими правами, з огляду на наступне.

Стаття 100 ЦК України вказує, що право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі.

Проаналізувавши норми статті 576 ЦК України та статті 4 Закону України «Про заставу» можна зробити висновок про те, що предметом застави не можуть бути саме вимоги, які мають особистий характер, а не особисті немайнові права.

Те, що у положеннях закону, які стосуються предмета застави, вживається не поняття «особисті майнові права», а саме поняття «вимоги, які мають особистий характер», пов'язано з тим, що перші можуть за певних обставин бути передані іншим особам, а другі - передані іншим особам бути не можуть.

Згідно з ч.1 статті 86 ГК України вкладами учасників та засновників господарського товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті.

Відповідно до ч.2 статті 115 ЦК України вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Тобто, корпоративні права учасника у господарському товаристві в основі своїй є майновою величиною та носять економічний характер, оскільки використовуються як правова форма для інвестування майна, перетворення його у статутний чи у складений капітал.

Визначення майнових прав міститься у Законі України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні". Згідно із статтею 3 цього Закону майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.

Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва листом від 18.03.2007 року № 1918 висловив однозначну позицію про те, що корпоративні права є різновидністю майнових прав.

З огляду на вказане, чинне законодавство України жодним чином не забороняє оформлення в заставу корпоративних прав, а останні володіють усіма необхідними для передачі в заставу властивостями.

Крім того, згідно з ч.1 статті 23 Закону України «Про заставу» при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права.

Враховуючи норми ч. 1 статті 576 ЦК України майно як предмет застави має володіти наступними ознаками: воно може бути відчужене заставодавцем та на нього може бути звернене стягнення.

У відповідності до договору застави, заставодавцем (ТОВ «Корпоративний консалтінг») було передано в заставу банку всі корпоративні права, що належать заставодавцю на праві власності на підставі Статуту ТОВ «Елім-Партнер», зареєстрованого у виконкомі Житомирської міської ради, номер запису 13051050003003804 від 22.06.2007 року. Частка заставодавця у статутному капіталі (фонді) ТОВ «Елім-Партнер» складає 100%.

Необхідною умовою для застави майна є його відчужуваність, тобто суб'єкт, у власності якого перебуває майно або майнові права, за власними розсудом та волею, може вчинити правочин про відчуження даного майна, якщо тільки законом або на підставі договору не встановлено заборону відчуження.

Щодо другої необхідної умови, то це - можливість звернення стягнення на майно або майнові права, тобто мається на увазі можливість звернути на них стягнення в примусовому порядку.

Так, згідно норм ч.1 статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» не допускається звернення стягнення на майно, зазначене в переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернуто стягнення за виконавчими документами, згідно з додатком до цього Закону.

Частиною 1 статті 167 ГК України встановлено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Відповідно до ч.1 статті 144 ЦК України статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю складається із вкладів його учасників.

Частиною 1 статті 147 ЦК України передбачено, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства.

Згідно з ч. 2 статті 147 ЦК України відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.

Аналогічні за змістом норми містяться в частинах 1, 2 статті 53 Закону України «Про господарські товариства».

Відповідно до п.1.8 та п.8.5 статуту ТОВ «Елім-Партнер», номер запису 13051050003003804 від 22.06.2007 року, єдиним учасником товариства є ТОВ «Корпоративний консалтінг».

Пунктом 8.12 статуту ТОВ «Елім-Партнер» передбачено, що учасник товариства може за згодою решти учасників продати або іншим чином відступити свою частку одному чи кільком учасникам цього ж товариства або третім особам.

Отже, ТОВ «Корпоративний консалтінг» як єдиний учасник ТОВ «Елім-Партнер», враховуючи що статутом ТОВ «Елім-Партнер» передбачено можливість відчуження частки в статутному капіталі третім особам, може вчиняти правочини щодо відчуження своєї частки в статутному капіталі.

Враховуючи вищезазначене, предмет застави за договором застави - корпоративні права ТОВ «Корпоративний консалтінг» на частку в статутному капіталі ТОВ «Елім-Партнер») можуть виступати предметом застави за даним договором, оскільки відповідають вимогам спеціального, по відношенню до даних правовідносин, законодавства.

Відповідно до частини 2 статті 16 ЦК України, одним із способів захисту цивільного права може бути зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно з статтею 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Усі вище наведені вимоги статті 203 ЦК України, додержання яких є необхідним для чинності правочину, були дотримані сторонами під час укладання договору застави корпоративних прав (майнова порука) № PL 07-519/29-1 від 11.09.2007 року.

З огляду на вищевикладене, позивачем не надано будь-яких допустимих доказів на підтвердження викладених у позовній заяві обставин, а натомість відповідачем надано документи що їх спростовують, тому, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору застави корпоративних прав (майнова порука) №PL 07-519/29-1 від 11.09.2007 року укладеного між публічним акціонерним товариством «ОТП Банк» (заставодержатель) та товариством з обмеженою відповідальністю «Корпоративний консалтінг».

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності до вимог про визнання недійсним договору застави корпоративних прав (майнова порука) № PL 07-519/29-1 від 11.09.2007 року, слід зазначити наступне.

У відповідності до п. 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" визначено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

В зв'язку з тим, що суд прийшов до висновку про необґрунтованість вимог позивача та про відсутність порушення права позивача, позовна давність не може бути застосована до даних правовідносин.

Відповідно до ч.1 статті 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з ч.1 статті 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 ГПК України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 44 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Судовий збір, відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ч.1 ст. 32, ч.1 ст. 33, ст.ст. 34, 44, 49, ст.ст. 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Відповідно до частини 5 статті 85 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Дата підписання рішення: 19.11.2013 року.

Суддя С.М.Мудрий