Рішення № 35278974, 13.11.2013, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/17327/13 13.11.13

Господарський суд міста Києва в складі:

головуючого судді Привалова А.І.

при секретарі Сай А.С.

розглянувши справу № 910/17327/13

за позовом корпорації «Укрінмаш»;

до товариства з обмеженою відповідальністю «Автомобільна компанія

«Автотрейд-Сервіс»;

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні

відповідача - Семенюка Олександра Володимировича;

про визнання договору недійсним.

Представники сторін:

від позивача: Парицька Н.О., довіреність № 19.09.13р від 19.09.2013р.;

від відповідача: Лементарчук Т.В., довіреність б/н від 04.10.2013р.;

від третьої особи: не з'явився.

обставини справи:

До Господарського суду міста Києва звернулась корпорація «Укрінмаш» (надалі - позивач) з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Автомобільна компанія «Автотрейд-Сервіс» (надалі - відповідач) про визнання договору недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що укладений між сторонами Договір купівлі-продажу нерухомого майна від 12.07.2010р., зареєстрований за № 1530, суперечить приписам ст.ст. 120, 125 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України, оскільки фактично вказаним правочином було здійснено розпорядження земельною ділянкою у складі нерухомого майна, яка позивачу не належить. Отже, невідповідність спірного правочину вказаним правовим нормам свідчить про наявність підстав для визнання його недійсним.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.09.2013р. (суддя Бойко Р.В.) порушено провадження у справі № 910/17327/13 та призначено її розгляд на 23.09.2013р.

Присутнім у судовому засіданні 23.09.2013р. представником позивача підтримано позовні вимоги, з підстав наведених у позовній заяві, а також подано через канцелярію суду додаткові пояснення та докази по справі.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, витребувані судом докази не подав.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.09.2013р. було відкладено розгляд справи на 07.10.2013р., у зв'язку з неявкою в судове засідання представника відповідача, не поданням витребуваних доказів та необхідністю витребування нових доказів у справі.

04.10.2013р. через загальний відділ господарського суду від представника відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Присутній у судовому засіданні 07.10.2013р. представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги, з підстав наведених у позовній заяві, а також подав через канцелярію суду витребувані судом докази.

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечив та просив відкласти розгляд справи з метою надання часу для підготовки письмових заперечень на позов.

Відповідно до ч. 3 ст. 77 ГПК України, в засіданні суду було оголошено перерву до 21.10.2013р.

18.10.2013р. через загальний відділ господарського суду від позивача надійшли додаткові пояснення по справі.

21.10.2013р. через загальний відділ господарського суду від позивача надійшло клопотання про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності, а від відповідача - відзив на позов з відповідними доказами, що підтверджують викладені в ньому обставини.

Присутній у судовому засіданні 21.10.2013р. представник позивача заявив усне клопотання про здійснення фіксування судового процесу технічними засобами.

Відповідно до ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України, здійснювалось фіксування судового процесу за допомогою програмно-апаратного комплексу «Діловодство суду».

Представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги у повному обсязі та просив визнати поважними причини пропуску строку позовної давності.

Представник відповідача щодо задоволення позовних вимог заперечив, посилаючись на відповідність спірного договору вимогам чинного законодавства.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку щодо необхідності залучення в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на відповідача - Семенюка Олександра Володимировича, як особу, яка на даний час є власником майна, відчуженого за спірним договором.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.10.2013р. суд залучив до участі у розгляді справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на відповідача - Семенюка Олександра Володимировича та відклав розгляд справи на 28.10.2013р.

Проте, судове засідання 28.10.2013р. не відбулось, у зв'язку з перебуванням судді Бойко Р.В. у відпустці.

З метою дотримання процесуальних строків, на підставі розпорядження Голови господарського суду міста Києва Князькова В.В. від 28.10.2013р., справу № 910/17327/13 передано для розгляду судді Привалову А.І.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.10.2013р. суддя Привалов А.І. прийняв справу № 910/17327/13 до свого провадження та призначив до розгляду в судовому засіданні на 13.11.2013р.

До початку розгляду справи 13.11.2013р. від позивача через загальний відділ господарського суду надійшла відмова від клопотання про фіксування судового процесу технічними засобами.

Присутній у судовому засіданні 13.11.2013р. представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги у повному обсязі, з підстав наведених у позовній заяві, та просив визнати поважними причини пропуску строку позовної давності.

Представник відповідача щодо задоволення позовних вимог заперечив, посилаючись на обставини, наведені у відзиві на позов.

Третя особа в судове засідання не не з'явилась, про причини неявки господарський суд не повідомила.

З огляду на неявку в судове засідання третьої особи, яка користується правами сторни, господарський суд враховує, що за змістом ст. 22 Господарського процесуального кодексу України прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 ГПК України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст. 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Отже, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно п. 3.9.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» № 18 від 26.12.2011р., у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Незважаючи на те, що третя особа в судове засідання не з'явилась і не скористалась правами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого згідно зі ст.75 Господарського процесуального кодексу України, справа може бути розглянута за наявними у ній документами, а неявка вказаного учаснику судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 82 Господарського процесуального кодексу України, рішення прийнято господарським судом за результатами оцінки доказів, поданих сторонами, у нарадчій кімнаті.

Згідно ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, в засіданні суду була оголошена вступна та резолютивна частини рішення.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

12.07.2010р. між позивачем (за договором - продавець) та відповідачем (за договором - покупець) було укладено Договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований в реєстрі за № 1530.

Відповідно до п. 1 договору, продавець передає, а покупець приймає у власність будівлю енерго-механічного відділу (літ.Л), загальною площею 336,50 кв.м. та будівлю столярно-заготівельного цеху (літ.А1), загальною площею 356,80 кв.м., які розташовані за адресою: м. Київ, вул. Туполєва Академіка, 8.

Вищевказане нерухоме майно знаходиться на земельній ділянці за адресою: місто Київ, вул. Академіка Туполєва, 8, кадастровий номер якої 88:077:026, загальною площею 3,8816 га,яка передана в постійне користування державному науково-виробничому зовнішньоторговельному об'єднанню «Укрінмаш» на підставі Державного акту на право постійного користування землею І-КВ № 005466, виданого Київським міським управлінням земельних ресурсів 08 липня 1998 року та зареєстрований в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 88-4-00012. Продавець надає покупцю в користування відповідну частину земельної ділянки для обслуговування вищевказаних будівель та зобов'язується не чинити та не перешкоджати користуванню відповідною частиною земельної ділянки. Корпорація «Укрінмаш» не буде перешкоджати оформленню права користування на відповідну чатсину земельної ділянки.

Купівлю-продаж зазначених нежитлових приміщень сторони за договором здійснили за ціною в розмірі 2 800 000 грн. (п. 3 договору).

14.07.2010р. сторони підписали Акт прийому-передачі нежитлових приміщень згідно Договору купівлі-продажу від 12.07.2010р.

Однак, позивач заперечує дійсність укладеного сторонами Договору нежитлових приміщень від 12.07.2010р., посилаючись на те, що всупереч ст.ст. 120, 125 Земельного кодексу України, ст. 377 Цивільного кодексу України, сторонами укладено правочин купівлі-продажу нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, що не належить позивачу на правах землекористувача. Отже, вказаним правочином фактично було здійснено розпорядження земельною ділянкою у складі нерухомого майна без належних на те підстав.

При цьому, як вбачається з зібраних по справі доказів та зазначає позивач, розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 11.08.1997р. № 1221 «Про оформлення державномунауково-виробничому зовнішньоторговельному об'єднанню «Укрінмаш» права користування земельною ділянкою для експлуатації та обслуговування адміністративно-виробничих і господарських будівель на вул. Академіка Туполєва, 8» вирішено оформити державному науково-виробничому зовнішньоторговельному об'єднанню «Укрінмаш» право постійного користування земельною ділянкою площею 3,88 га для обслуговування та експлуатації адміністративно-виробничих і господарських будівель на вул. Академіка Туполєва, 8.

У відповідності до зазначеного, державному науково-виробничому зовнішньоторговельному об'єднанню «Укрінмаш» видано Державний акт серії І-КВ № 005466 на право постійного користування земельною ділянкою площею 3,8816 га за адресою: м. Київ, вул. Академіка Туполєва, 8.

Втім, на виконання наказу Міністерства промислової політики України № 314 від

02.12.1997р. «Про Корпорацію «Укрінмаш», державне науково-виробниче зовнішньоторговельне об'єднання «Укрінмаш» припинило свою діяльність шляхом реорганізації (перетворення). Правонаступником прав та обов'язків Державного науково-виробничого зовнішньоторговельного об'єднання «Укрінмаш» визначено Корпоращю «Укрінмаш».

До матеріалів справи надано ліквідаційний баланс ДНВ ЗТО «Укрінмаш», затверджений Міністерством промислової політики України, акт прийомки-передачі майнового комплексу та обігових засобів ДНВ ЗТО «Укрінмаш» на баланс Корпорації «Укрінмаш».

За змістом Статуту Корпорації «Укрінмаш», первісно зареєстрованого 24.09.1997р. Жовтневою районною державною адміністрацією м. Києва, корпорація «Укрінмаш» створена шляхом реорганізації (перетворення) державного науково-виробничого зовнішньоторговельного об'єднання «Укрінмаш» і є його правонаступником з передачею Корпорації всіх майнових прав та обов'язків Об'єднання, і є добровільним об'єднанням підприємств.

Стаття 19 Закону України «Про господарські товариства», в редакції чинній на час створення корпорації «Укрінмаш», передбачала, що припинення діяльності товариства відбувається шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) або ліквідації з дотриманням вимог антимонопольного законодавства. При реорганізації товариства вся сукупність прав та обов'язків товариства переходить до його правонаступників.

Аналогічні норми містив, в редакції чинній на час створення корпорації «Укрінмаш», Закон України «Про підприємства в Україні», який встановлював, що ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, а у випадках, передбачених цим Законом, - за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або арбітражного суду.

При перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права і обов'язки колишнього підприємства. ( ст. 34 Закону).

У разі реорганізації підприємства його права і обов'язки переходять до правонаступників (ст. 36 Закону).

Отже, у відповідності до зазначеного, припинення державного науково-виробничого зовнішньоторговельного об'єднання «Укрінмаш» відбулось шляхом його реорганізації (перетворення) у Корпорацію «Укрінмаш» із передачею останній усіх прав та обов'язків.

Водночас, згідно ст. 27 Земельного кодексу України в редакції Закону від 13.03.1992р. № 2196-ХІІ передбачала, що право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється, зокрема, у разі припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства.

Аналогічну норму містив Земельний кодекс України в редакції, чинній на момент укладання спірного договору, так відповідно до п.в) ч. 1ст. 141 Земельного кодексу України підставою припинення права користування земельною ділянкою є припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій.

Стаття 125 Земельного кодексу України встановлювала, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Однак, ст. 92 Земельного кодексу України передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою можуть набувати підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.

Відтак, право постійного користування земельною ділянкою не могло розповсюджуватись на позивача в силу закону.

Таким чином, право користування державного науково-виробничого зовнішньоторговельного об'єднання «Укрінмаш» було припинено в силу вищезазначених норм та автоматично не перейшло до позивача.

З зібраних у справі доказів вбачається, що на день вирішення спору будівлі, які виступали предметом купівлі-продажу за спірним договором, належать на праві приватної власності гр. Семенюку Олександру Володимировичу на підставі Договору купівлі-продажу нежилих будівель та споруд від 05.03.2011р., укладеного з з відповідачем.

Також, судом встановлено, що станом на день вирішення спору позивачем та гр. Семенюком Олександром Володимировичем вчиняються дії по оформленню у встановленом земельним законодавством порядку права користування земельними ділянками, на яких розташовані об'єкти нерухомості, що належать на праві власності позивачу - будівлі (літ. Б, Г, В), площею 1304,80 кв.м., та третій особі - будівлі (літ. Щ, Ю, У, Л, А1, Ш, Я, А2, Х), площею 5442,30 кв. м.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з огляду на наступне.

Згідно ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України, майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятись у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Пунктами 1, 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону від 1 грудня 2005 року № 3161-IV), Законом України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року № 1211-IV) та іншими актами законодавства.

При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Статтею 627 Цивільного кодекс України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).

Положеннями ст. 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Зі змістом вказаних норм вбачається, що сторони є вільними в укладенні договору, а його умови є обов'язковими до виконання.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України, в редакції чинній на день укладення договору, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 657 Цивільного кодексу України, в редакції чинній на день укладення договору, встановлювалось, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Як вбачається з умов оспорюваного договору, під час його укладання сторони дійшли згоди щодо купівлі-продажу тільки нежилих будівль, розташованих за адресою: м. Київ, вул. Академіка Туполєва, 8. Умов договору, пов'язаних з відчуженням або передачею у користування відповідачу земельної ділянки, на якій розташовані продані об'єкти нерухомості, останній в собі не містив.

При цьому, виходячи з умов п. 1 договору, позивач зобов'язався не перешкоджати відповідачу в оформленні права користування на відповідну чатсину земельної ділянки.

Статтею 377 Цивільного кодексу України, в редакції чинній на день укладення договору, передбачалось, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків).

Згідно ч.ч. 1, 2,6 ст. 120 Земельного кодексу України, в редакції чинній на день укладення договору, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з набуттям права власності на ці об'єкти.

Укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов'язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера.

Отже, виходячи з приписів ст. 377 Цивільного кодексу України та ст. 120 Земельного кодексу України, в редакціях чинних на момент укладення спірного договору, до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, переходило право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташоване відповідне нерухоме майно, без зміни її цільового призначення, в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

При цьому, виникнення права власності на об'єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права власності на земельну ділянку чи укладення договору оренди земельної ділянки.

Реєстрація права власності на будівлю і споруду автоматично не тягне переходу права користування земельною ділянкою під нею, оскільки в наведених вище нормах цивільного та земельного законодавства йдеться про перехід права власності на землю при переході права власності на об'єкт нерухомості на підставі договору відчуження.

Таким чином, правочини, що тягнуть перехід права власності на об'єкт нерухомості, водночас є підставою для переходу права на землю, а оформлення такого права здійснюється у встановленому законом порядку.

З огляду на викладене, особа яка є власником будівлі, має право ініціювати одержання земельної ділянки у власність або у користування, проте розглянути це питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов'язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування.

Щодо посилання позивача на те, що номер, який вказаний в оспорюваному договорі, не є кадастровим номером в розумінні ст. 120 Земельного кодексукраїни та ст. 377 Цивільного кодексу України, а відповідно сторонами не було дотримано всіх істотних умов при укладанні даного виду правочинів, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 1 Тимчасових методичних вказівок щодо присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам для ведення державного земельного кадастру, затверджених Держкомземом 26.01.1998р., кадастровий номер - унікальний (не повторюється на всій території України) номер, який присвоюється при формуванні земельної ділянки і зберігається за нею на весь час її існування.

До 2002 року діяли державні акти старого зразку, в яких вказувались кадастрові номери з 8 цифр і на законодавчому рівні не було затверджено єдиної форми державного акту на право постійного користування земельною ділянкою

Тільки постановою Кабінету Міністрів України № 449 від 02.04.2002р. затверджено форму державного акту на право постійного користування земельною ділянкою, в яких почали зазначати кадастрові номери.

У п. 1 спірного договору визначений кадастровий номер земельної ділянки 88:077:026, який був вказаний у Державному акті старого зразку на право постійного користування землею від 08.07.1998 року.

Відповідно до витягу з бази даних Державного земельного кадастру від 28.04.2009р., цифри 88:077 це номер кадастрових кварталів, а на земельній ділянці вказано номери 26 та 26п.

Відповідно до витягу з бази даних Державного земельного кадастру від 28.02.2012р. цифри 88:077 є незмінними, а на земельній ділянці вказано номери 26,26п та 26.

Як вбачається з Реєстру земельних ділянок, ділянка під кодом 88:077:026 знаходиться у постійному землекористуванні у позивача, ділянка під кодом 88:077:026п знаходиться у проекті постійного землекористування у державного підприємства завод нестандартного обладнання «Укрінмаш».

Таким чином, доводи позивача про те, що в договорі купівлі-продажу нежитлових приміщень вказано не кадастровий номер земельної ділянки, спростовуються зазначеними вище обставинами.

Отже, дослідивши спірний Договір купівлі-продажу нерухомого майна від 12.07.2010р., суд прийшов до висновку, що зміст укладеного між позивачем та відповідачем договору купівлі-продажу не суперечив положенням, чинним на день укладення договору, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Земельного кодексу України, а також іншим актам цивільного законодавства України.

Крім того, підписання та виконання сторонами договору свідчить про те, що при його укладенні між сторонами була досягнута згода по всім істотним умовам договору.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту прав та інтересів, визначені у ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Отже, у данному випадку, обов'язок доведення порушення прав та необхідність їх захисту в судовому опрядку покладається законом на позивача.

Проте, позивачем не довідено належними та допустимими доказами невідповідність укладеного між корпорацією «Укрінмаш» та товариством з обмеженою відповідальністю «Автомобільна компанія «Автотрейд-Сервіс» Договору купівлі-продажу нерухомого майна від 12.07.2010р. вимогам чинного законодавства, як не доведено і порушення прав позивача, у зв'язку з укладанням спірного правочину та його виконанням.

З урахуванням викладеного вище, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги не грутуються на вимогах чинного законодавства, а відтак задоволенню не підлягають.

Щодо заяви відповідача про застосування строків позовної давності, то суд відзначає, що за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, проте під час розгляду справи судом не встановлено порушення прав позивача, у зв'язку з укладанням сторонами спірного правочину, отже порушення позивачем строку позовної давності не впливає на суть вирішення спору.

У відповідності до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір підлягає віднесенню на позивача.

Керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, оформленого відповідно до вимог ст. 84 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено: 15.11.2013р. Суддя А.І.Привалов А.І. Привалов