Ухвала суду № 35259383, 13.11.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 листопада 2013 року м. Київ К/800/6899/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Бухтіярової І.О., Костенка М.І., Приходько І.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Рівному Рівненської області Державної податкової служби

на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 24.09.2012 року

та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 17.01.2013 року

у справі № 2а/1770/3316/2012

за позовом приватного підприємства «Рівнебудпостач» (далі - позивач, ПП «Рівнебудпостач»)

до Державної податкової інспекції у м. Рівному Рівненської області Державної податкової служби (далі - відповідач, ДПІ у м. Рівному Рівненської області ДПС)

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИЛА:

ПП «Рівнебудпостач» звернулось у серпні 2012 року до суду з адміністративним позовом до ДПІ у м. Рівному Рівненської області ДПС про скасування податкових повідомлень-рішень № 0003692342, № 0003682342 від 14.08.2012 року, № 0010501742 від 10.08.2012 року.

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 24.09.2012 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 17.01.2013 року, позов задоволено частково: скасовані податкові повідомлення-рішення № 0003692342, № 0003682342 від 14.08.2012 року. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій були прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Позивач в своїх запереченнях на касаційну скаргу зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Справу розглянуто у попередньому судовому засіданні відповідно до статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами проведення планової виїзної документальної перевірки ПП «Рівнебудпостач» з питань дотримання податкового законодавства за період з 01.04.2011 року по 31.03.2012 року, відповідачем складено акт від 01.08.2011 року № 352/22-200/33450438.

На підставі висновків названого акту перевірки позивачем винесено податкові повідомлення-рішення: № 0003692342 від 14.08.2012 року про визначення грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість у розмірі 276 903,25 гривні, з яких 233 932,00 гривні основний платіж та 42 971,25 гривня штрафна санкція; № 0003682342 від 14.08.2012 року про визначення грошового зобов'язання за платежем податок на прибуток в розмірі 275 625,75 гривень, з яких 267 397,00 гривень основний платіж та 8228,75 гривень штрафна санкція; № 0010501742 від 10.08.2012 року про визначення грошового зобов'язання за платежем податок на доходи фізичних осіб штрафна санкція у розмірі 510,00 гривень.

Визначення грошових зобов'язань з податку на прибуток підприємств та податку на додану вартість за податковими повідомленнями-рішеннями № 0003692342, № 0003682342 від 14.08.2012 року, відбулося внаслідок зменшенням витрат та сум податкового кредиту по операціям позивача з ПВКП «Спецінструмент» та ТОВ «Гермес», які відповідач вважає безтоварними; збільшенням відповідачем доходу по реалізації товарів кінцевому споживачу за готівкові кошти; зменшенням валових витрат та сум податкового кредиту на суму реалізації продукції нижче собівартості.

Суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги частково, виходили з наступного, з чим погоджується суд касаційної інстанції.

Судами попередніх інстанцій встановлено та вбачається з матеріалів справи, що у 4 кв. 2011 року позивачем до складу валових витрат віднесено витрати по операціях з ПВКП «Спецінструмент» у розмірі 88 755,00 гривень. До складу податкового кредиту віднесено суму ПДВ з таких операцій: в листопаді 2011 року розмірі 10 785,82 гривень, в грудні 2011року в розмірі 6965,16 гривень. Формування обумовлених сум валових витрат та сум податкового кредиту відбулося на підставі досліджених судами договору № 011111 від 01.11.2011 року, видаткових накладних та податкових накладних.

Транспортування товарів за названими видатковими та податковими накладними підтверджено дослідженими судами попередніх інстанцій товарно-транспортними накладними, актом приймання-здачі послуг по перевезенню вантажів за наведеними ТТН, подорожнім листом вантажного автомобіля, наказами та звітами про відрядження та використання коштів водієм, карткою рахунку про видачу коштів під звіт водієві, журналом реєстрації довіреностей на отримання ТМЦ.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що вказані товари оприбутковано на склад підприємства позивача, а в подальшому реалізовано позивачем різним суб'єктам господарювання. Підтвердженням названих обставин є картка по рахунку 281 та бухгалтерські довідки про подальший рух ТМЦ отриманих від ПВКП «Спецінструмент», які були досліджені судами попередніх інстанцій.

Розрахунки за придбані у ПВКП «Спецінструмент» ТМЦ проведено позивачем шляхом переказу коштів з банківського рахунку у безготівковій формі, що підтверджується дослідженою судами банківською випискою.

Податкові зобов'язання, за названою господарською операцією, ПВКП «Спецінструмент» відображені у податковій звітності, що підтверджується дослідженими судами випискою з детальною інформацією наданою відповідачем по деклараціям за листопад та грудень 2011 року, що подані позивачем та ПВКП «Спецінструмент» до податкового органу.

Судами встановлено, що до складу валових витрат 2 кв. 2011 року позивачем віднесено також витрати по операціях з ТОВ «Гермес» у сумі 59 926,69 гривень. До складу податкового кредиту віднесено суму ПДВ з таких операцій у квітні 2011 року в розмірі 11 985,34 гривень. Формування обумовлених сум валових витрат та сум податкового кредиту відбулося на підставі договору № 12/04/11 від 12.04.2011 року, видаткової накладної та податкової накладної.

Транспортування товарів за названими видатковими та податковими накладними підтверджено дослідженими судами попередніх інстанцій товарно-транспортними накладними, подорожнім листом вантажного автомобіля, свідоцтвом про реєстрацію вантажного транспортного засобу, наказами та звітами про відрядження та використання коштів водієм, карткою рахунку про видачу коштів під звіт водієві, журналом реєстрації довіреностей на отримання ТМЦ. Оприбуткування ТМЦ за переліченими первинними документами здійснено на склад підприємства позивача, а в подальшому реалізовано позивачем різним суб'єктам господарювання. Оплату здійснено позивачем шляхом переказу коштів з банківського рахунку у безготівковій формі, що підтверджується дослідженою судами банківською випискою.

Податкові зобов'язання, за названою господарською операцією, ТОВ «Гермес» відображені у податковій звітності, підтверджується дослідженими судами випискою з детальною інформацією наданою відповідачем по деклараціям за листопад та грудень 2011 року, що подані позивачем та ТОВ «Гермес» до податкового органу.

Судами попередніх інстанцій встановлено та вбачається з матеріалів справи, що на дату здійснення господарської операції позивачем з ПВКП «Спецінструмент» та ТОВ «Гермес», названі контрагенти були зареєстровані, як платники ПДВ, взяті за місцем реєстрації на податковий облік, в період здійснення господарської операції з позивачем звітувались до податкового органу. Кількість працюючих у ПВКП «Спецінструмент» становить 4 особи. Кількість працюючих у ТОВ «Гермес» становить 3 особи.

З огляду на вказані вище обставини, суди попередніх інстанцій зазначили, що перелічені первинні документи та податкові накладні містять всі необхідні реквізити, складені особами, що на момент їх складання були в установленому порядку зареєстровані, як суб'єкти господарювання та платники податків (в тому числі і податку на додану вартість). Названі документи повністю розкривають зміст господарської операції. Кількість працівників ПВКП «Спецінструмент» та ТОВ «Гермес» є достатньою для виконання господарського зобов'язання з поставки позивачу ТМЦ за обумовленими первинними документами. Документами бухгалтерського обліку підтверджено обставини щодо фактичного надходження позивачу ТМЦ від обумовлених контрагентів та обставини щодо використання позивачем ТМЦ у своїй господарській діяльності.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли до вірного висновку, що вказані докази спростовують висновок податкового органу про безтоварність зазначених операцій.

Натомість, акт перевірки всупереч приписам п. 6 Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства (затвердженого Наказом Державної податкової адміністрації України від 22.12.2010 року № 984 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 12.01.2011 року за № 34/18772) не містить жодного посилання на будь-які первинні документи або інші документи, які зафіксовані в бухгалтерському та податковому обліку, що підтверджують наявність факту безтоварності операцій позивача з обумовленими контрагентами.

Судами попередніх інстанцій вірно зазначено, що посилання відповідача на відсутності у ПВКП «Спецінструмент» та ТОВ «Гермес» власних технічних ресурсів та відсутність названих контрагентів на дату перевірки позивача за зареєстрованим місцезнаходженням не спростовують обставин щодо фактичного виконання обумовлених господарських операцій.

Враховуючи встановлені обставини та положення абзаців 1-2 пункту 44.1 статті 44 абзацу 1 пункту 138.2 статті 138 , підпункти «а», «б» пункту 198.1 статті 198, абзацу 1 пункту 198.2 статті 198 Податкового кодексу України (далі - ПК України) (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), положення статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про правомірність формування валових витрат та сум податкового кредиту за операціями з переліченими контрагентами.

З матеріалів справи вбачається та встановлено судами попередніх інстанцій, що відповідачем збільшено доход позивача з реалізації товарів кінцевому споживачу за готівкові кошти. Підставою для такого збільшення є відомості, відображені в акті перевірки позивача стосовно реалізації позивачем товарів кінцевому споживачу за ціною, що є меншою на 5,8-6,3% від ціни реалізації таких товарів іншим споживачам, яку податковий орган вважає звичайною ціною.

Судами попередніх інстанцій досліджені надані позивачем на підтвердження обставин щодо дотримання однакового рівня цін (під час реалізації товарів) видаткові накладні на реалізацію товарів кінцевому споживачу та іншим споживачам та встановлено, що рівень відпускних цін є однаковим.

Визначення доходу за звичайними цінами регламентовано п. 153.2 ст. 153 ПК України та пунктом 1.20 ст. 1 Закону України «Про оприбуткування прибутку підприємств», який відповідно до п. 8 підрозділу 10 розділу ХХ ПК України застосовується до вступу в дію ст. 39 ПК України, до 01.01.2013 року. Положення названих підпунктів застосовується для визначення доходу на рівні звичайної ціни у випадку якщо ціна реалізації товарів відрізняється більш ніж на 20%. У випадку якщо ціна реалізації відрізняється менше ніж на 20% дохід за звичайними цінами на підставі названих положень законів не визначається. Відтак, відхилення в ціні на 5-6% в даному випадку не призводить до наслідків, визначених підпунктом 153.2 ст. 153 ПК України та пунктом 1.20 ст. 1 Закону України «Про оприбуткування прибутку підприємств».

Крім того, відповідно до підпункту 1.20.8. пункту 1.20 ст. 1 Закону України «Про оприбуткування прибутку підприємств» обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладається на податковий орган у порядку, встановленому законом. При проведенні перевірки платника податку податковий орган має право надати запит, а платник податку зобов'язаний обґрунтувати рівень договірних цін або послатися на норми абзацу першого підпункту 1.20.1 цього пункту.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що в ході проведення перевірки позивача податковий орган не направляв останньому запитів щодо обґрунтування рівня договірних цін. Обставин, що ціна договору (ціна реалізації товарів кінцевому споживачу) не відповідає рівню звичайної ціни не довів, жодних доказів не навів та не надав.

З огляду на вказані обставини, суди попередніх інстанцій правильно зазначили що всупереч положенням ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України відповідач не довів правомірності своїх дій щодо збільшення позивачу валового доходу, податкового зобов'язання з ПДВ та не довів правомірності визначення податковими повідомленнями-рішеннями № 0003692342, № 0003682342 від 14.08.2012року сум грошового зобов'язання з податку на прибуток та податку на додану вартість.

Також, судами попередніх інстанцій встановлено, що з акту перевірки вбачається, що позивач відніс до складу валових витрат витрати, понесені у зв'язку з продажем готової продукції у 4 кв. 2011 року та 1 кв. 2012 року на суму більшу ніж фактично отримані доходи від реалізації такої продукції. Так, собівартість продукції складала 177 881,78 гривня, розмір доходу (ціна реалізації) складала 171 319,13 гривень, що на 6562,65 гривні є менше від її собівартості.

Як вбачається з матеріалів справи та пояснень представників позивача, позивачем визнано доходи від реалізації продукції у 4 кв. 2011 року на суму 80 133,24 гривні. У цей же звітний період позивач сформулював валові витрати, що формують собівартість реалізованої продукції у розмірі 82 130,51 гривень. У 1 кв. 2012 року позивачем визнано доходи від реалізації продукції на суму 171 309,13 гривень, у цей же звітний період позивач сформулював валові витрати, що формують собівартість реалізованої продукції в розмірі 95 751,27 гривня.

Отже, витрати, що формують собівартість реалізованої продукції, віднесені позивачем до складу валових витрат того звітного періоду в якому позивач визнав доходи від реалізації такої продукції. Відтак, суди попередніх інстанцій дійшли до вірного висновку, що позивач дотримався положень п. 138.4 ст. 138 ПК України, щодо звітного періоду в якому формуються валові витрати по собівартості реалізованих товарів.

Щодо твердження відповідача про безпідставність формування валових витрат в розмірі 6562,65 гривні (різниці між собівартістю продукції та ціною її реалізації), то суди попередніх інстанцій вірно зазначили, що приписи п. 138.4 ст. 138 ПК України не містять жодних обмежень щодо розміру таких витрат та не дають підстав для порівняння собівартості реалізованої продукції з ціною реалізації.

Обмеження щодо розміру формування валових витрат встановлені лише п.п. 153.2.2 п. 153.2 ст. 153 ПК України, проте такі обмеження стосуються операцій з придбання товарів (послуг, робіт) у пов'язаних осіб (в т.ч. і у осіб, що не є платниками податку на прибуток, або сплачують податок за іншими ставками) у випадку якщо договірна ціна на такі товари відрізняється більш ніж на 20 відсотків від звичайної ціни. Проте в ході перевірки ревізорами відповідача таких фактів не було встановлено. Також в ході перевірки не було встановлено обставин, що договірна ціна на такі товари (роботи, послуги), за рахунок яких визначалась собівартість продукції, відрізняється більш ніж на 20 відсотків від звичайної ціни. Питання «звичайної ціни» в ході перевірки ревізорами не досліджувалось, звичайна ціна в порядку передбаченому п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» не визначалась

Відтак, суди попередніх інстанцій дійшли до вірного висновку, що при визначенні розміру валових витрат за названими операціями обмеження визначені п.п. 153.2.2 п. 153.2 ст. 153 ПК України на спірні операції позивача не поширюються.

Склад витрат, які включаються до собівартості виготовлених та реалізованих товарів наведено в п. 138.8 ст. 138 ПК України.

Судами попередніх інстанцій досліджені наявні в матеріалах справи калькуляції по кожному виду готової продукції та встановлено, що до собівартості кожного виду готової продукції включені витрати, які передбачені п. 138.8 ст. 138 ПК України. Наведені дані по аналізу рахунку 901 «Собівартість реалізованої готової продукції» свідчать про те, що до складу собівартості реалізованої готової продукції підприємством відносились витрати, що формували собівартість реалізованих товарів в тих періодах, коли визнавались доходи від реалізації готової продукції. Вказані регістри бухгалтерського обліку свідчать про те, що підприємство не допустило порушення вимог п. 138.4 ст. 138 ПК України.

Щодо отриманого збитку від реалізації такої продукції, то з досліджених судами попередніх інстанцій у справі доказів, а зокрема видаткових накладних на відпуск продукції позивачем у період 4 кв. 2011 року та 1 кв. 2012 року та відомостями про рівень ринкових цін на аналогічну продукцію інших суб'єктів господарювання, вбачається, що ціна реалізації позивачем продукції у названий періодах відповідає рівню ринкових цін на таку продукцію.

З огляду на вказане та виходячи з приписів ст. 150 ПК України, суди попередніх інстанцій дійшли до правильного висновку про безпідставність тверджень відповідача щодо порушення позивачем положень п. 138.4 ст. 138 ПК України. Відтак, визначене позивачу грошове зобов'язання за порушення п. 138.4 ст. 138 ПК України є неправомірним.

За таких обставин та з урахуванням вимог ч. 3 ст. 2, ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Відповідно до п. 3 ст. 220-1 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана вірно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 220-231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Рівному Рівненської області Державної податкової служби - відхилити.

Постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 24.09.2012 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 17.01.2013 року у справі № 2а/1770/3316/2012 - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути переглянута з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: І.О. Бухтіярова

Судді: М.І. Костенко

І.В. Приходько