Ухвала суду № 3460236, 04.03.2009, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АдміністративниЙ СУД УКРАЇНИ

____________

01029, м. Київ, вул. Московська, 8

УХВАЛА

Іменем України

“04” березня 2009р. №К-18988/06

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого Сергейчука О.А.

Суддів Ланченко Л.В.

Нечитайла О.М.

Пилипчук Н.Г.

Степашка О.І.

секретар судового засідання Остапенко Д.О.

за участю представників:

позивача:неявка;

відповідача:Василевська А.С.;

розглянувши касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва

на постанову Господарського суду м. Києва від 18.11.2005 р.

та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 12.04.2006 р.

у справі №29/214

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Алвіта»

до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва

про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Алвіта» (далі по тексту позивач, ТОВ «Алвіта») звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва (далі по тексту відповідач, ДПІ у Печерському районі) про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень.

Постановою Господарського суду м. Києва від 18.11.2005р. у справі №29/214 (суддя Усатенко І.В.), яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 12.04.2006 р., позовні вимоги задоволено повністю; визнано недійсними податкові повідомлення-рішення ДПІ у Печерському районі: від 29.11.2004р. №0001342308/0 та №0001352308/0; від 24.12.2004 р. №0001342308/1 та №0001352308/1; від 09.03.2005 р. №0001342308/2 та №0001352308/2.

ДПІ у Печерському районі не погоджуючись з постановою Господарського суду м. Києва від 18.11.2005р. та ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 12.04.2006 р. у справі №29/214, звернулась з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга ДПІ у Печерському районі підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що 29.11.2004р. ДПІ у Печерському районі прийнято податкові повідомлення-рішення: №0001342308/0, яким виявлено завищення позивачем суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість за травень 2004р. на суму у розмірі 1611 674, 00 грн. та №0001352308/0, яким позивачу визначено суму податкового зобовязання з податку на додану вартість в розмірі 199 грн., в тому числі 142 грн. основний платіж, 57 грн. штрафні (фінансові) санкції.

Вказані податкові повідомлення-рішення від 29.11.2004р. №0001342308/0 та №0001352308/0 прийнято на підставі акту «Про результати додаткової позапланової документальної перевірки Товариства з обмеженою відповідальністю «Алвіта» з питання достовірності заявленого до відшкодування податку на додану вартість за травень 2004 р.» від 29.11.2004р. №143-23/8/7-32667088 (далі по тексту Акт перевірки).

Відповідно до висновків Акту перевірки встановлено порушення позивачем вимог п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість” при формуванні в травні 2004 року податкового кредиту з податку на додану вартість в розмірі 1611 674, 00 грн., оскільки віднесена позивачем до податкового кредиту зазначена сума ПДВ не є підтвердженою у звязку з віднесенням до податкового кредиту сум податку за податковими накладними виданими контрагентами, установчі документи яких визнано нечинними з моменту реєстрації.

За результатами неодноразового оскарження позивачем вказаних податкових повідомлень рішень до ДПІ у Печерському районі м. Києва, ДПА в м. Києві та ДПА України, прийняті рішення про залишення без задоволення скарг позивача, прийнято податкові повідомлення-рішення: №0001342308/1 від 24.12.2004 р. та №0001342308/2 від 09.03.2005 р., якими виявлено завищення позивачем суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість за травень 2004р. на суму у розмірі 1611 674, 00 грн.; №0001352308/1 від 24.12.2004 р. та №0001352308/2 від 09.03.2005 р., якими позивачу визначено суму податкового зобовязання з податку на додану вартість в розмірі 199 грн., в тому числі 142 грн. основний платіж, 57 грн. штрафні (фінансові) санкції.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що право позивача на податковий кредит підтверджується належним чином оформленими податковими накладними виданими постачальником ТОВ «Мін-Петроліум» на загальну суму 8059018,75 грн., в тому числі податок на додану вартість 1611816,35 грн.

Суми по вказаним операціям включено позивачем до складу податкового кредиту у податковій декларації за травень 2004р. Відємне значення поточного звітного періоду у даній податковій декларації складає 1611816,35 грн., яка підлягає включенню до складу податкового кредиту наступного звітного податкового періоду, тобто червня 2004р.

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили, зокрема, з того, що факт проведення позивачем господарських операцій з ТОВ «Мін-Петроліум» щодо придбання шкіри в кількості 265500 кг та напівфабрикату хромового шкіряного «вет-блу» із шкіри ВРХ у кількості 41035 кг (далі Товару) підтверджується документально, а саме накладними та податковими накладними. Також оскаржувані судові рішення містять висновки про те, що оскільки сума податку на додану вартість, сплаченого позивачем при придбанні Товару, підтверджується документально, а саме податковими накладними, отриманими від постачальника товару ТОВ «Мін-Петроліум», зареєстрованого, на момент здійснення операцій, як платник податку на додану вартість, то позивачем вказана сума податку на додану вартість правомірно включена до сформованого ним у травні 2004 року податкового кредиту. Судами попередніх інстанцій також зазначено, що названі податкові накладні відповідають вимогам п.п. 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість.

Проте, суд касаційної інстанції не може погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки вони зроблені без повного та всебічного зясування обставин справи, ґрунтуються здебільшоголише на факті наявності у позивача податкових накладних, виданих його контрагентами.

За змістом пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

На думку суду касаційної інстанції, наявність податкових накладних дійсно є обовязковою обставиною для визначення правильності формування податкового кредиту та відшкодування податку на додану вартість з бюджету, але не вичерпною.

В ході розгляду справи першою та апеляційною інстанціями, податковий орган в своїх запереченнях посилався на те, що придбаний позивачем Товар (шкіра в кількості 265500 кг та напівфабрикат хромового шкіряного «вет-блу» із шкіри ВРХ у кількості 41035 кг) не були предметом господарських операцій позивача, а сумнівні операції з придбання позивачем Товару були оформлені тільки документально, без фактичної наявності товару, в підтвердження зазначеного відповідачем була надана копія Постанови про порушення кримінальної справи щодо керівника ТОВ «Мін-Петроліум» стосовно проведення вищевказаних операцій.

Судами попередніх інстанцій при розгляді справи не були враховані приписи частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України щодо здійснення розгляду і вирішення справ в адміністративних судах на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно, частинами 4 та 5 цієї статті на суд покладається обовязок вживати передбачені законом заходи, необхідні для зясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи; зобовязує суд запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Суди попередніх інстанцій повинні були витребувати від податкового органу докази того, що податкові накладні, видані позивачу його контрагентом, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки не відповідають фактичним обставинам та вимогам чинного законодавства. З урахуванням вимог процесуального закону про допустимість доказів ці обставини могли бути підтверджені, зокрема, вирокам про визнання осіб, які видали податкові накладні, винними в скоєнні відповідних злочинів. Докази не відповідності фактичним обставинам та вимогам чинного законодавства податкових накладних судам не надавались.

Судами попередніх інстанцій не була надана належна правова оцінка угодам, укладеним позивачем з його контрагентами, хоча відповідач в обґрунтування своїх заперечень проти позову посилався на їх протиправність.

При підтвердженні доводів податкового органу про безтоварність операцій, визначення податкового кредиту було б безпідставним та податок з бюджету не підлягав би відшкодуванню, не дивлячись на наявність у платника податку позивача у справі податкових накладних, які за формою відповідають вимогам чинного законодавства, та доказів сплати продавцю вартості товару з податком на додану вартість.

Довід контролюючого органу про безтоварність господарських операцій взагалі не досліджувався судами першої та апеляційної інстанцій в установленому законодавством порядку.

Але це має безпосереднє відношення для правильного вирішення даного спору по суті, оскільки за змістом частини 1 статті 228 Цивільного кодексу України правочин, спрямований на незаконне заволодіння майном держави, вважається таким, що порушує публічний порядок, а отже, згідно з частиною 2 згаданої статті, є нікчемним.

Частиною 2 статті 215 Цивільного кодексу України визнання судами нікчемних правочинів недійсними не вимагається. А у відповідності з частиною 1 статті 216 цього Кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю.

У разі встановлення факту протиправних дій позивача, не визнання судами в інших справах недійсними угод, укладених позивачем, не може бути перешкодою для відмови в позові про відшкодування з бюджету суми ПДВ.

Суд касаційної інстанції вважає, що наявність у покупця належно оформлених документів, які відповідно до Закону України «Про податок на додану вартість» необхідні для віднесення певних сум до податкового кредиту, зокрема, виданих продавцями податкових накладних, не є безумовною підставою для відшкодування податку на додану вартість, якщо податковий орган доведе, що відомості, які містяться в таких документах, не відповідають дійсності, як у випадку не здійснення самих операцій. Також суд в кожному конкретному випадку має перевіряти факт надмірної сплати податку на додану вартість платником, який підлягає встановленню в судовому процесі, як юридичний факт, оскільки з ним Закон повязує виникнення права платника податку на отримання бюджетного відшкодування.

Першою та апеляційною інстанціями не було зясовано та встановлено, чи мали операції з реалізації товарно-матеріальних цінностей реальний товарний характер, яким чином перевозився і зберігався Товар (чиїм транспортом, за чий рахунок), можливість здійснення господарських операцій з урахуванням віддаленості контрагентів один від одного.

Крім того, згідно з ч. 1 ст.138 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

Проте, судами всупереч приписам ч.1 ст.138 Кодексу адміністративного судочинства України не встановлено предмет доказування у справі, не зобовязано податковий орган надати в необхідному обсязі докази на обґрунтування своїх доводів та не витребувано необхідних і достатніх доказів з власної ініціативи.

Зазначене неповне встановлення обставин справи є суттєвим порушенням ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України та виключає можливість висновку суду касаційної інстанції щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору, оскільки передбачені ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями.

Відповідно до вимог Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судове рішення” рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно з ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

Вищий адміністративний суд України зазначає, що оскільки допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення спору та не можуть бути усунені судом касаційної інстанції, то всі винесені судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду слід врахувати викладене та вирішити спір відповідно до закону.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва на постанову Господарського суду м. Києва від 18.11.2005р. та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 12.04.2006 р. у справі №29/214 задовольнити частково.

Постанову Господарського суду м. Києва від 18.11.2005р. та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 12.04.2006 р. у справі №29/214 скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий(підпис)О.А. Сергейчук

Судді(підпис)Л.В. Ланченко(підпис)О.М. Нечитайло(підпис)Н.Г. Пилипчук(підпис)О.І. СтепашкоЗ оригіналом згідно

Відповідальний секретар