Рішення № 34582593, 30.10.2013, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30.10.2013 р. Справа № 914/2614/13

за позовом: Заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах

позивача-1: Міністерства оборони України, м.Київ

позивача-2: Концерну «Військторгсервіс», м.Київ

до відповідача: Приватного підприємства «Кардинал», с.Рясне-Руське Яворівського району Львівської області

третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області, м.Львів

третя особи-2 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Фонд державного майна України, м.Київ

про визнання недійсним договору та повернення до державної власності нежитлових приміщень

Головуючий суддя Щигельська О.І.

Суддя Мороз Н.В.

Суддя Сухович Ю.О.

при секретарі Зарицькій О.Р.

Представники:

Прокурор: Покора К.В.

від позивача-1: не з'явився

від позивача-2: не з'явився

від відповідача: Михалевський Ю.Р. - представник за довіреністю

від третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Парамонов О.С. - представник за довіреністю

від третьої особи-2 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: не з'явився

Суть спору: позов заявлено заступником прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах Міністерства оборони України, м.Київ та Концерну «Військторгсервіс», м.Київ до Приватного підприємства «Кардинал», с.Рясне-Руське Яворівського району Львівської області про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень та повернення до державної власності нежитлових приміщень, за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області, м.Львів.

Ухвалою суду від 05.07.2013р. порушено провадження у справі та призначено до розгляду в судовому засіданні на 23.07.2013 року. Ухвалою суду від 23.07.2013р. розгляд справи відкладено на 09.08.2013р. у зв'язку з неявкою сторін. Ухвалою суду від 09.08.2013р. розгляд справи відкладено на 19.08.2013р. у зв'язку з неявкою окремих учасників судового процесу. Ухвалами суду від 19.08.2013р. призначено колегіальний розгляд справи та відкладено її розгляд на 02.10.2013р. Ухвалою суду від 02.10.2013р. розгляд справи відкладено на 11.10.2013р. у зв'язку з неявкою учасників судового процесу. Ухвалою суду від 11.10.2013р. продовжено строк розгляду справи та призначено її розгляд на 30.10.2013р., до участі в справі в якості третьої особи-2 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача залучено Фонд державного майна України. Ухвалою суду від 30.10.2013р. відмовлено в задоволенні заяви про застосування заходів до забезпечення позову.

Учасникам судового процесу роз'яснено права згідно ст.ст.20, 22, 27, 29 ГПК України.

Прокурор в судове засідання 30.10.2013р. з'явився, позовні вимоги підтримав повністю з підстав зазначених у позовній заяві та заяві про уточнення позовних вимог (вх.№28992/13 від 22.07.2013р.). Ствердив, зокрема, що між Концерном «Військторгсервіс» та відповідачем - Приватним підприємством «Кардинал» 10.11.2008р. укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень. За результатами перевірки, проведеної Прокуратурою Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері встановлено, що при укладенні вказаного договору порушено порядок відчуження державного майна, яке перебуває у господарському віданні державних підприємств, зокрема відсутні дозвіл Міністерства оборони України та погодження Фонду державного майна України на відчуження такого майна, вказаний договір укладено особою, яка не мала на момент вчинення правочину достатньої цивільної дієздатності, державне майно вибуло поза волею власника, а відтак є підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним. Просив позовні вимоги задоволити.

Позивач-1 явки повноважного представника в судове засідання 30.10.2013р. повторно не забезпечив, вимоги ухвал суду не виконав, витребувані судом документи не подав, поважності причин неявки суду не повідомив, хоча про час і місце проведення судового засідання повідомлений належним чином, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення рекомендованої кореспонденції (знаходиться в матеріалах справи).

Позивач-2 явки повноважного представника в судове засідання 30.10.2013р. повторно не забезпечив, однак, на адресу суду, при супровідному листі вх.№31629/13 від 06.08.2013р., надійшло клопотання про розгляд справи без участі повноважного представника та письмові пояснення по справі, в яких зазначив про незаконність реалізації вказаного майна попереднім керівництвом Концерну. Зазначене клопотання позивача-2 прийнято судом.

Представник відповідача в судове засідання 30.10.2013р. з'явився, проти позову заперечив з підстав, вказаних у відзиві на позовну заяву (вх.№32400/13 від 09.08.2013р.) та доповненнях до нього (вх.№42398/13 від 11.10.2013р.). Просив у задоволенні позовних вимог відмовити, зазначивши, що визначені законом підстави для визнання правочину недійсним відсутні, зокрема сторони діяли на підставі наданих їм повноважень та у відповідності до чинного на той час законодавства. Заяву про застосування строку позовної давності (вх.№32401/13 від 09.08.2013р.) підтримав.

Представник третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача в судове засідання 30.10.2013р. з'явився, письмових пояснень по суті спору не надав.

Представник третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача-2 явки повноважного представника в судове засідання 30.10.2013р. не забезпечив, витребувані судом документи не подав, поважності причин неявки суду не повідомив, хоча про час і місце проведення судового засідання повідомлений належним чином, що підтверджується поштовими повідомленнями про вручення рекомендованої кореспонденції (знаходяться в матеріалах справи).

Відповідно до ст.75 ГПК України, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами, в яких достатньо доказів для прийняття рішення по суті спору, у відповідності до ч. 3 ст. 4-3 ГПК України, судом створювались сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, у зв'язку із чим передбачені у ст.77 ГПК України підстави для відкладення розгляду справи не вбачаються.

Розглянувши подані докази в їх сукупності, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, судом встановлено наступне.

Між Концерном «Військторгсервіс» (позивач-2 по справі, продавець за договором) та Приватним підприємством «Кардинал» (відповідач по справі, покупець за договором) 10.11.2008р. укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тимків І.М. та зареєстрованим в реєстрі за №3219, за яким продавець передав, а покупець прийняв у власність нежитлові будівлі, загальною площею 2581,3 кв.м., що знаходяться у м.Львові, вул.Шевченка Т., буд. б/н, а саме: З-1 - будівля свинарика, площею 1969 кв.м.; Б-1 - будівля свинарника маточника, площею 498,5 кв.м.; В-1 - будівля контори, загальною площею 63,4 кв.м.; Д-1 - будівля трансформаторної підстанції, площею 23,2 кв.м.; Г-1 - будівля вагової, площею 27,2 кв.м.

ПП «Кардинал» отримано право укладення вказаного договору за результатами проведення публічних торгів, що відображено у протоколі №1082-н від 12.09.2008р. У листі Фонду державного майна України №10-24-3491 від 20.03.2013р. зазначено, що організатором аукціону з продажу цього майна виступала Рівненська міжрегіональна універсальна товарно-майнова біржа «ПРАЙС», якою у період 2003-2010рр. були укладені з Фондом договори про організацію продажу майна, що перебуває у державній власності. Результати проведення публічних торгів учасниками судового процесу не оспорено.

Прокуратурою Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері проведено перевірку законності реалізації нерухомого майна Міністерства оборони України колишнім директором Концерну «Військторгсервіс» Пукіром П.Н., за результатами якої встановлено, що при укладенні вказаного договору порушено порядок відчуження державного майна, яке перебуває у господарському віданні державних підприємств, зокрема відсутні дозвіл Міністерства оборони України та погодження Фонду державного майна України на відчуження такого майна.

Прокурор, реалізуючи надані законом повноваження, звернувся до суду з позовною заявою для захисту інтересів держави, шляхом визнання договору купівлі-продажу недійсним та повернення державного майна до управління Міністрества оборони України, оскільки незаконне відчуження порушує економічні інтереси держави, позбавляє її права користування належним майном.

Частиною 1 ст.215 ЦК України визначено вичерпний перелік підстав недійсності правочину, а саме - недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Прокурор стверджує, що договір купівлі-продажу укладено особою, яка не мала на момент вчинення правочину достатньої цивільної дієздатності, державне майно вибуло поза волею власника, а відтак є підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Відповідно до ч.2 ст.203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Так, продавцем за договором купівлі-продажу нежитлових приміщень від 10.11.2008р. був Концерн «Військторгсервіс» в особі начальника Філії «Управління Західного оперативного командування» «Концерну «Військторгсервіс» Свідерського Г.М., який діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ганчуком Ю.Я. 12.09.2007р. за реєстровим №4165.

З цієї довіреності вбачається, що вона надана Концерном «Військторгсервіс» в особі його Генерального директора - Пукіра П.Н., який діяв на підставі Статуту Концерну, та уповноважує Начальника Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» Свідерського Г.М. укладати від імені Концерну «Військторгсервіс» будь-які договори (господарські, цивільно-правові) щодо відчуження належного Концерну будь-якого нерухомого майна (в тому числі будівлі, приміщення, споруди), а також договори оренди (в тому числі цілісних майнових комплексів) з дозволу органу управління майном концерну - Міністерством оборони України, що відповідає чинному на той час законодавству та положенням статуту Концерну.

Так, ст.4 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» в редакції від 21.09.2006р. визначено суб'єктів управління об'єктами державної власності, серед яких міністерства та інші органи виконавчої влади. До об'єктів управління державної власності, відповідно до ч.1 ст.3 вказаного Закону, віднесено, серед іншого, майно, яке передане державним господарським об'єднанням.

У відповідності до чинних на 2004-2008 р.р. Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України №888 від 21.08.1997 року (пп.(ж) п.3 ст.4) та Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1080 від 03.08.2006 року (п.6 ст.4), Міністерство оборони України здійснює управління державним майном, закріпленим за підприємствами, установами і організаціями, які належать до сфери управління міністерства.

Як визначено п.1.1 Статуту, затвердженого Міністром оборони України 27.12.2006р. (державну реєстрацію змін до установчих документів проведено 28.04.2007р.), Концерн «Військторгсервіс» є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності. Концерн належить до сфери управління Міністерства оборони України (далі - Орган управління майном).

Право Концерну укладати угоди закріплено п.3.5 Статуту. Відповідно до п.4.4 Статуту, керівництво та оперативне управління поточною діяльністю Концерну, крім питань, що належать до компетенції Правління, здійснює генеральний директор Концерну. Генеральний директор Концерну розпоряджається майном Концерну в межах, передбачених чинним законодавством України та цим Статутом, без довіреності діє від імені Концерну, представляє його як в Україні, так і за її межами, укладає угоди, договори (контракти), а також має право надавати доручення (довіреності) на здійснення окремих своїх повноважень.

Відчуження основних фондів Концерну, як встановлено п.7.5 Статуту, здійснюється ним лише за попередньою згодою Органу управління майном, про що зазначено у вказаній довіреності.

Відтак, суд приходить до висновку, що довіреність, на підставі якої Свідерським Г.М. 10.11.2008р. укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, видана у відповідності до положень Статуту Концерну «Військторгсервіс» та чинного на той час законодавства.

Аналізуючи твердження прокурора про те, що представник Концерну Свідерський Г.М. не володів достатніми повноваженнями для укладення договору від його імені, суд звертає увагу учасників судового процесу, що відповідно до ст.241 ЦК України, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Пленумом Вищого господарського суду України у п.3.4 Постанови №11 від 29.05.2013р. роз'яснено, що настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Статутом Концерну, а саме п.5.9, закріплено обов'язок концерну забезпечувати своєчасне складання та надання органу управління майном і відповідним державним органам фінансової, економічної, статистичної та іншої звітності.

У Акті службового розслідування від 27.09.2009р., проведеного відповідно до наказу Міністра оборони України від 21.08.2009р. №418, зазначено, що аналізом порядку здійснення відчуження державного майна, закріпленого за Концерном «Військторгсервіс» на праві повного господарського відання, встановлено, що у 2007-2008 роках Концерном та його учасниками відчужено нерухоме державне майно залишковою вартістю 1863,61 тис. грн., у тому числі через аукціони - на суму 984,2 тис.грн.

Ціна нерухомості, реалізованої за договором від 10.11.2008р., становила, відповідно до п.2.1 договору, 619450,00грн. в тому числі ПДВ, на підставі протоколу №1082-н про хід публічних торгів від 12.09.2008р.

У листі Міністерства оборони України №220/3319 від 29.07.2009р., адресованому першому віце-прем'єр-міністру України, вказано, що кошти, отримані від продажу та передачі в оренду майна державних підприємств, спрямовуються, у першу чергу, на погашення заборгованості з обов'язкових платежів, у тому числі зарплати, а решта - на модернізацію виробництва та утримання основних фондів, більша частина яких зношена майже на 60%.

Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що Міністерством оборони України, як органом управління майном, прийнято виконання правочину ПП «Кардинал», а саме оплату за договором купівлі-продажу нерухомого майна, а відтак має місце його схвалення.

Окрім того, у вказаному Акті службового розслідування, встановлено, що можливості Концерну здійснювати відчуження основних фондів були передбачені затвердженими Міністром оборони України річними фінансовими планами. Також зазначено, що питання дотримання законності при здійсненні відчуження основних фондів було також обревізовано Головним контрольно-ревізійним управлінням України та його регіональними підрозділами, порушень із зазначеного питання в актах контрольних заходів не відображено.

З наведеного можна зробити висновок, що орган управління майном не вбачає в діях Свідерського Г.М. перевищення наданих йому повноважень чи вчинення правочину без відповідних повноважень.

Згідно з ч.3 ст.203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові, згідно з ч.1 ст.317 ЦК України, належать права володіння, користування та розпорядження.

Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно серії ССМ №959398, станом на 27.10.2008р. нежитлові будівлі, що є предметом договору, належали Державному підприємству Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування», форма власності - державна.

Вказане підприємство, відповідно до п.1.5 Статуту, входить до складу Концерну «Військторгсервіс». Статутом, а саме п.3.4, визначено, що Концерн здійснює господарську діяльність, реалізовуючи господарську компетенцію, маючи відокремлене майно, закріплене за ним на праві господарського відання.

Відповідно до п.7.4 Статуту, джерелами формування майна Концерну є, серед іншого, майно, передане йому в установленому чинним законодавством України порядку Органом управління майном та Учасниками і відображене в самостійному балансі Концерну.

Як визначено п.7.3 Статуту, майно Концерну перебуває у державній власності і закріплене за ним на праві господарського відання. Здійснюючи право господарського відання, Концерн володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою Органу управління майном у випадках, передбачених чинним законодавством України.

Це відповідає положенням ч.1 ст.136 ГК України, за якими право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Так, у п.7.5 Статуту зазначено, що відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою Органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах, відповідно до чинного законодавства України.

Аналізуючи порядок відчуження майна на предмет порушень, які на думку прокурора мали місце при укладенні договору купівлі-продажу від 10.11.2008р., судом встановлено наступне.

Відповідно до ст.6 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №803 від 06.06.2007р. в редакції від 02.04.2008р., чинній на момент укладення договору (далі - Порядок), відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами (далі - суб'єктами управління).

Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

З матеріалів справи вбачається, що оспорюваний договір купівлі-продажу нерухомого майна укладено на підставі дозволу на відчуження основних засобів, наданого начальником Головного управління Пукіром П.Н. №140/6/1466/31 від 12.11.2004р. У вказаному дозволі зазначено, що Головне управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України розглянуло звернення державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» щодо надання згоди на відчуження об'єктів нерухомого майна, зокрема, свиногодівельного комплексу загальною площею 2581,3кв.м. за адресою м.Львів, вул.Шевченка, військове містечко №374. За результатами розгляду техніко-економічного обґрунтування доцільності відчуження, на підставі повноважень, наданих довіреністю Міністра оборони України №220/2071 від 04.10.2004р., дозволено здійснити відчуження зазначеного майна.

Твердження позивача про те, що вказаний лист не може вважатись належним дозволом Міністерства оборони України на відчуження нерухомого майна спростовується наступними доказами.

Дозвіл на відчуження нерухомого майна надано на підставі повноважень за довіреністю Міністерства оборони України №220/2071 від 04.10.2004р., в якій зазначено, що начальнику Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіру П.Н. надано, серед іншого, право надання від імені Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі висновків (дозволу) на передачу в оренду (найм), списання з балансу, застосування прискореної амортизації та відчуження майна, що закріплене за ними на праві господарського відання. При цьому форма, в якій повинні надаватись такі дозволи не визначена.

На виконання окремого доручення Міністра оборони України від 12.02.2005р., яким довіреності на право укладення договорів (угод, контрактів), надання від імені Міністерства оборони прав здійснювати інші правочини, термін дії яких не закінчився, визнано недійсними, Пукіром П.Н. повернуто перший примірник вказаної довіреності.

Зважаючи на те, що дозвіл на відчуження майна надано в період дії довіреності, суд приходить до висновку про правомірність таких дії.

Встановлюючи чинність вказаного дозволу на момент укладення договору, суд виходив з наступного.

Відповідно до ч.3 ст.249 ЦК України, права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників.

Наказом Міністра оборони України №47 від 31.01.2006р. припинено діяльність Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України реорганізувавши його шляхом приєднання до державного господарського об'єднання «Військторгсервіс», визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України (п.п. 1, 2 наказу).

Відповідно до наказу Міністра оборони України №135 від 05.04.2007р. припинено діяльність Державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» реорганізувавши його шляхом приєднання до Концерну «Військторгсервіс», визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» (п.п.1, 2 наказу).

Відповідно до ст. 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Суд звертає увагу, що припинення представництва за довіреністю не має своїм наслідком припинення виданих на її виконання дозволів або вчинених на її виконання правочинів тощо, окрім наслідків, визначених ст.248 ЦК України (припинення передоручення). Чинне законодавство не передбачає наслідків відкликання такої довіреності у вигляді втрати чинності, виданого на підставі такої довіреності до моменту її скасування, дозволу (чи дозволів), а також інших правочинів, вчинених представником.

Окрім того, листом Генеральної прокуратури України №10/2-1968 вих.06 від 15.03.2006р. надано роз'яснення щодо законності дій керівництва Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України після скасування Міністром оборони України довіреності від 04.10.2004р. У ньому, зокрема, зазначено, що дозволи видані начальником Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіром П.Н. підприємствам (установам) військової торгівлі на відчуження майна, що закріплене за ними на праві повного господарського відання до моменту скасування вищевказаної довіреності вважаються чинними на час їх дії і можуть використовуватись підприємствами за призначенням.

Як вбачається з матеріалів справи, будь-яких застережень щодо строку дії чи реалізації вказаного дозволу встановлено не було. Не містить таких і чинне законодавство України.

У рішенні Конституційного суду України від 09.02.1999р. у справі №1-7/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Окрім цього, Пленумом Вищого господарського суду України у п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. роз'яснено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

Зважаючи на те, що вказаним Порядком не передбачено зворотної дії в часі закріплених у ньому правових норм, а дозвіл на відчуження основних засобів наданий у відповідності до чинного на той час законодавства, яким необхідності погодження рішення про відчуження нерухомого майна Фондом державного майна України не встановлено, та вважався дійсним на момент вчинення правочину, суд приходить до висновку, що волевиявлення учасників правочину при укладенні договору купівлі-продажу було вільним та відповідало внутрішній волі сторін.

Сторони не заперечують, що покупцем належним чином виконано обов'язок оплати продажної ціни нерухомості, майно належним чином передано йому в порядку, передбаченому договором, та перебуває у його власності, що відображено у інформаційній довідці з Реєстру прав власності на нерухоме майно. Вказане також підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно (№21693208 від 28.01.2009р.), платіжними дорученнями №246 від 09.09.2008р. та №339 та №340 від 29.12.2008р. та банківськими виписками про рух коштів по рахунку (копії вказаних документів знаходяться в матеріалах справи). Відтак, суд приходить до висновку, що вказаний правочин, у відповідності до ч.5 ст.203 ЦК України, був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.

Також ані прокурором, ані позивачами не доведено, що зміст оспорюваного договору суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч.1 ст.203 ЦК України), оскільки всі доводи прокурора спрямовані на доведення порушення порядку укладення договору, а не протиправності його матеріальних умов.

Відповідно до ст.204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Пленумом Вищого господарського суду у п.2.10 Постанови №11 від 29.05.2013р. роз'яснено, що в силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується, відтак, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

Суд не приймає до уваги посилання прокурора на положення Роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999р. №02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними», оскільки воно втратило чинність на підставі п.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».

Враховуючи вищенаведене, а також те, що позовні вимоги прокурором та позивачами не доведено, їх твердження спростовуються матеріалами справи (наявність дозволу Міністерства оборони України на відчуження спірної нежитлової будівлі; генеральний директор Концерну у відповідності до положень статуту мав право уповноважити 12.09.2007р. начальника філії Концерну на відчуження майна), суд приходить до висновку, що позов про визнання договору недійсним та повернення нежитлових приміщень до державної власності - безпідставний, а отже в його задоволенні слід відмовити.

Розглянувши подану відповідачем заяву про застосування строку позовної давності (вх.№32401/13 від 09.08.2013р.), суд зазначає, що відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч.1 ст. 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Проаналізувавши долучені до матеріалів справи докази, зокрема, статут Концерну «Військторгсервіс», довідку Контрольно-ревізійного управління у Львівській області від 03.04.2009р., лист Управління військової контррозвідки Служби безпеки України у Західному регіоні від 21.01.2008р., лист Військової прокуратури Західного регіону України від 21.01.2008р., акт службового розслідування від 27.09.2009р., проведеного відповідно до наказу Міністра оборони України (копії знаходяться в матеріалах справи), судом встановлено, що як прокурор, так і позивачі-1,2 могли довідатись про ймовірні порушення, допущені при укладенні оспорюваного договору, протягом 2008-2009 років та вважаючи своє право порушеним звернутись до суду за його захистом протягом встановленого законом трирічного строку позовної давності, до його спливу в 2011-2012 роках відповідно.

Частини 3, 4 статті 267 ЦК України передбачають, що позовна давність застосовується судом за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Проте, Пленумом Вищого господарського суду України у п.2.2 Постанови №10 від 29.05.2013р. роз'яснено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Таким чином, суд вважає, що в даному випадку, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі, є доведеним належними та допустимими доказами по справі та мав би бути підставою для відмови у позові, згідно з ч.4 ст.267 ЦК України, якби господарським судом було встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені. Однак, зважаючи на те, що суд прийшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог, у задоволенні заяви про застосування строку позовної давності слід відмовити.

Відповідно до ч.1 ст.49 ГПК України, судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а відтак, витрати зі сплати судового збору слід покласти на позивачів в розмірі 13536,00грн., оскільки у позові заявлено немайнову вимогу про визнання договору недійсним та майнову вимогу про застосування наслідків недійсності правочину, а саме повернення до державної власності нежитлових приміщень.

Пленумом Вищого господарського суду України у п. 2.10 Постанови №7 від 21.02.2013р. роз'яснено, що у випадках об'єднання в одній заяві вимог як майнового, так і немайнового характеру судовий збір згідно з пунктом 3 статті 6 Закону України «Про судовий збір» підлягає сплаті як за ставками, встановленими для позовів майнового характеру, так і за ставками, встановленими для розгляду позовних заяв зі спорів немайнового характеру.

Відповідно до Закону України «Про судовий збір», за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору становить 2 відсотки ціни позову, але не менше 1,5 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 60 розмірів мінімальних заробітних плат (п.п.1 п.2 ч.2 ст. 4), а за подання заяви про забезпечення позову - 1,5 розміру мінімальної заробітної плати (п.п.3 п.2 ч.2 ст.4). Розмір мінімальної заробітної плати з 01.01.2013р. становить, згідно зі ст.8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік», 1147,00грн.

Зважаючи на те, що прокурором при поданні позову ціну позову не визначено, суд, при визначенні розміру судового збору, що підлягає сплаті за звернення до суду із майновою вимогою, враховував ціну нерухомості, яка є предметом договірних відносин, та на підставі протоколу про хід публічних торгів №1082-н від 12.09.2008р. становила 619450,00грн.

При визначенні розміру судового збору судом враховано, що ч.2 ст.6 Закону України «Про судовий збір» передбачено зменшення розміру судового збору з позовної заяви, поданої після подання заяви про вжиття запобіжних заходів або забезпечення позову, на розмір судового збору, сплаченого за подання заяви про вжиття запобіжних заходів чи заяви про забезпечення позову. Постановою Пленуму Вищого господарського суду України №7 від 23.02.2013р., а саме п.2.5, роз'яснено, що зазначене зменшення розміру судового збору здійснюється і в разі одночасного (в один і той же день) подання до господарського суду позовної заяви і заяви про забезпечення позову, в тому числі при об'єднанні їх в одному документі. Якщо заяву про забезпечення позову подано після подання позовної заяви, то відповідне зменшення суми судового збору не здійснюється. При цьому передбачене згаданою нормою зменшення розміру судового збору не ставиться Законом у залежність від результатів судового розгляду.

Керуючись ст.ст. 33, 34, 43, 49, 75, 82, 84, 85, 116 ГПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Стягнути з Міністерства оборони України (м.Київ, Повітрофлотський проспект, буд.6, код ЄДРПОУ 00034022) 6768,00грн. судового збору в доход Державного бюджету України.

3. Стягнути з Концерну «Військторгсервіс» (м.Київ, вул.Молодогвардійська, буд.28-А, код ЄДРПОУ 33689922) 6768,00грн. судового збору в доход Державного бюджету України.

4. Наказ видати згідно ст.116 ГПК України.

5. Строк і порядок оскарження рішення суду визначені ст.ст.91-93 ГПК України.

Повний текст рішення складено 04.11.2013р.

Головуючий суддя Щигельська О.І.

Суддя Мороз Н.В.

Суддя Сухович Ю.О.