Ухвала суду № 34532380, 30.10.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"30" жовтня 2013 р. м. Київ К/800/32201/13

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бухтіярова І.О., Приходько І.В.,

за участю секретаря Корженкової І.О.,

та представників сторін:

позивача - Снітко Ю.Л., Кравченко Л.В.,

відповідача - не з'явились,

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська Дніпропетровської області Державної податкової служби (далі - ДПІ)

на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07.02.2013

та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21.05.2013

у справі № 804/366/13-а

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "ІМПАП" (далі - Товариство)

до ДПІ

про визнання недійсними та скасування податкових повідомлень-рішень.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

У січні 2013 року Товариство звернулося до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просило визнати недійсними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 10.12.2012 № 0000162204 та № 0000152204.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07.02.2013, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21.05.2013, позов задоволено повністю. У прийнятті цих судових актів попередні судові інстанції виходили з того, що реальність виконання спірних господарських операцій (за якими податкова інспекція не визнала право позивача на податковий кредит та на формування валових витрат) підтверджується необхідними первинними документами, тоді як ДПІ не доведено існування обставин, з якими чинне законодавство пов'язує нікчемність правочинів та необґрунтованість податкової вигоди платника.

На вказані судові акти ДПІ подано касаційну скаргу, в якій скаржник просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та відмовити у задоволенні позову, посилаючись на невідповідність висновків судів положенням чинного законодавства та дійсним обставинам справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено документальну позапланову невиїзну перевірку Товариства з питань дотримання вимог податкового законодавства з податку на прибуток та з податку на додану вартість у взаємовідносинах з товариством з обмеженою відповідальністю «Фірма «Едікт» (далі - ТОВ «Фірма «Едікт») за січень 2010 року. За наслідками цієї перевірки податковим органом було складено акт від 19.11.2012 № 3553/224/30198424 та прийнято податкове повідомлення-рішення від 10.12.2012 № 0000152204, за яким позивача зобов'язано сплатити податкове зобов'язання з податку на прибуток у сумі 5 291 496,25 грн. (у тому числі 4 233 197 грн. за основним платежем та 1 058 299,25 грн. за штрафними санкціями), а також податкове повідомлення-рішення від 10.12.2012 № 0000162204, згідно з яким Товариству донараховано ПДВ у сумі 4 233 196,25 грн. (у тому числі 3 386 557 грн. за основним платежем та 846 639,25 грн. за штрафними санкціями).

Правова позиція податкового органу, покладена в основу оспорюваних донарахувань, полягає в тому, що у перевіреному періоді позивач незаконно сформував податковий кредит за операціями з придбання товарів (предметів канцелярського призначення) в рамках господарських правовідносин з ТОВ «Фірма «Едіт» на підставі договору постачання від 02.04.2009 № 0204-09Кр, а також безпідставно зменшив оподатковуваний дохід на суму витрат за цими операціями, які носили фіктивний характер.

На обґрунтування цього висновку ДПІ зазначає, що у ході проведення заходів з податкового контролю було з'ясовано, що названий постачальник відсутній за місцезнаходженням, був визнаний банкрутом постановою господарського суду Дніпропетровської області від 21.10.2010, перебував у фінансово-господарських правовідносинах з підприємством з ознаками фіктивності (приватним підприємством «Емельгард»); за результатами співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту у розрізі контрагентів було виявлено невідповідність сум сформованого позивачем податкового кредиту за операціями з ТОВ «Фірма «Едіт» сумам податкових зобов'язань з ПДВ, задекларованим цим постачальником.

Наведені обставини у сукупності було розцінено відповідачем як доказ укладення позивачем нікчемного правочину без мети настання відповідних йому правових наслідків та як свідчення участі позивача у штучній схемі для мінімізації податкових зобов'язань та отримання необґрунтованої податкової вигоди.

Втім у справі, що переглядається, суди обох попередніх інстанцій цілком об'єктивно не погодилися з такими висновками податкового органу.

Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

За змістом підпункту 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 названого Закону підставою для формування податкового кредиту є податкова накладна.

В силу вимог підпункту 7.4.5 пункту 7.4 цієї ж статті Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Відповідно до підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Абзацом четвертим підпункту 5.3.9 пункту 5.3 цієї ж статті Закону передбачено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

З наведених законодавчих положень вбачається, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит та на зменшення оподатковуваного доходу на суму понесених витрат є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в оподатковуваних операціях, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку (зокрема, податковими накладними), що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

При цьому наведені приписи Закону не дають підстави для висновку про те, що виникнення у платника права на формування даних податкового обліку обумовлюється виконанням його постачальником свого обов'язку з декларування та сплати податків до бюджету.

Поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а сам платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентами податкових зобов'язань.

Слід зазначити, що судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платників та інших учасників правовідносин у сфері економіки. У зв'язку з цим, презюмується, що дії платника, які мають своїм результатом отримання податкової вигоди (зокрема, у вигляді зменшення об'єкта оподаткування податку на прибуток та податку на додану вартість на суму витрат, понесених у зв'язку з оплатою поставленого товару) є економічно виправданими, а відомості, які містяться у податковій декларації та податковій звітності - достовірними, якщо податковим органом не доведено зворотне.

При цьому висновок про необґрунтованість податкової вигоди платника повинен базуватись на об'єктивній інформації, що безспірно підтверджує відсутність у діях платника розумної ділової мети та їх спрямованість виключно на створення сприятливих податкових наслідків.

У справі, що переглядається, суди дійшли висновку, що здійснені позивачем з ТОВ «Фірма «Едіт» фінансово-господарські операції є реальними та такими, що спрямовані не на отримання необґрунтованої податкової вигоди, а на здійснення власної господарської діяльності. При цьому апеляційний суд наголосив, що власне реальність виконання поставок товарів названим контрагентом в адресу позивача податковим органом у ході розгляду справи не заперечувалася.

Так, суди зазначили, що на підтвердження фактичного виконання розглядуваних операцій позивачем подано договір постачання, податкові накладні, видаткові накладні, банківські виписки, товарно-транспортні накладні. Зазначені документи містять необхідну для цілей оподаткування інформацію про зміст, вартість та обсяг спірних операцій з поставки. Податковим органом не представлено доказів щодо недостовірності відомостей, які наведені у перелічених первинних документах.

Суди також перевірили, що згідно з відомостями у товарно-транспортних накладних (копії яких залучені до матеріалів справи) спірний товар поставлявся на склад, що розташований у м. Новомосковську по вул. Сучкова, 120 та орендується Товариством за договором оренди від 02.01.2009 № 4/6-А. Придбана канцелярська продукція була використана позивачем у власній господарській діяльності шляхом її подальшої реалізації третім особам.

Таким чином, оцінивши подані Товариством докази за правилами статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, попередні судові інстанції зробили вмотивований висновок про те, що платником здійснені реальні операції з ТОВ «Фірма «Едікт» з придбання канцелярських товарів.

При цьому суди обґрунтовано відхилили й посилання податкового органу на відсутність названого постачальника за місцезнаходженням, а також на його подальше банкрутство. Адже перевірка фактичного місцезнаходження постачальника не є кваліфікуючою умовою виникнення у платника права на формування даних податкового обліку за операціями з таким постачальником. Банкрутство ж останнього після виконання господарських операцій не впливає на його правосуб'єктність як учасника господарського обороту під час здійснення таких операцій, а також на оцінку його спроможності виконати такі операції.

Крім того, слід зазначити, що за умови невстановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху грошових коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальника по ланцюгу для одержання Товариством незаконної податкової вигоди, правовідносини ТОВ «Фірма «Едікт» як безпосереднього постачальника позивача з контрагентами не можуть впливати на оцінку реальності операцій між Товариством та цим постачальником.

За таких обставин суди правомірно задовольнили заявлені Товариством позовні вимоги. Фактичні обставини, що входять до предмета доказування у справі, встановлені судами на підставі повного та всебічного дослідження наявних у справі доказів, що відповідають критеріям належності, допустимості та достатності.

Порушень вимог процесуальних норм, які є підставою для скасування судових рішень, касаційним судом не виявлено.

А відтак передбачених законом підстав для скасування оскаржуваних постанови та ухвали судів першої і апеляційної інстанцій зі спору не вбачається.

З урахуванням викладеного, керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська Дніпропетровської області Державної податкової служби залишити без задоволення.

2. Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07.02.2013 та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21.05.2013 у справі № 804/366/13-а залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.О. Бухтіярова І.В. Приходько