Ухвала суду № 34531661, 08.10.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 жовтня 2013 року м. Київ К/9991/6432/11

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Карася О.В. (головуючого), Голубєвої Г.К., Рибченка А.О.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Київському районі м. Харкова на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 01.11.2010 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.01.2011 у справі № 2а-11393/10/2070

за позовом Приватного підприємства "Корпоративні зернові системи"

до Державної податкової інспекції у Київському районі м. Харкова

про скасування податкового повідомлення-рішення,-

В С Т А Н О В И В:

Підприємство звернулось до суду з позовом до податкової інспекції про скасування податкового повідомлення-рішення від 07.09.2010 № 0003302302/0, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість (далі - ПДВ) у розмірі 862 072,00 грн., в тому числі 599 194,00 грн. - основний платіж та 262 878,00 грн. - штрафні (фінансові) санкції.

Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, позовні вимоги задоволено.

Судові рішення вмотивовано висновком про те, що порушення контрагентом правил здійснення господарської діяльності, несплату ними податків чи неподання звітності до контролюючого органу тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи і вказана обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на податковий кредит, у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту, та висновку про нікчемність укладених правочинів між позивачем та його контрагентом.

Не погодившись із судовими рішеннями, податкова інспекція подала касаційну скаргу, де посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить зазначені судові рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно відхилити з наступних підстав.

Як встановлено судам попередніх інстанцій, передумовою визначення податкових зобов'язань була невиїзна документальна перевірка Підприємства з питань визначення ПДВ за період з 01.04.2010 року по 31.05.2010 року по взаємовідносинах з ТОВ НВФ "Станінпром - Агро", результати якої викладені у акті від 25.08.2010 № 5018/23-506/33477486.

У ході вказаної перевірки працівниками державного податкового органу встановлені порушення позивачем пп. 7.2.3 п. 7.2, пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", в результаті чого занижено ПДВ за квітень - травень 2010 року на загальну суму 599 194,00 грн. Такий висновок податкового органу мотивовано тим, що позивач не мав права на включення до складу податкового кредиту сум ПДВ за результатами взаємовідносини з контрагентом ТОВ НВФ "Станінпром - Агро", оскільки угода (договір поставки від 08.02.2010 № МС-02) укладена між ними не спричиняють реального настання правових наслідків, а тому є нікчемною відповідно до ч. 1 ст. 203, ст. 215, ст. 228 Цивільного кодексу України. При цьому, як на підставу висновків про нікчемність угод відповідач посилається на те, що контрагент позивача ТОВ НВФ "Станінпром - Агро" не звітував до податкового органу та декларував податкові зобов'язання по господарським операціям у квітні та травні 2010 року. Крім того, відповідач зазначає, що у контрагента позивача відсутні матеріально - технічні та трудові ресурси для здійснення відповідної господарської діяльності.

На підставі вищезазначеного акту відповідачем ухвалено оскаржуване податкове повідомлення-рішення.

Так, у п. 1.3 ст.1 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (далі - Закон № 168/97-ВР) (втратив чинність з 01.01.2011) платника податку визначено як особу, яка згідно із цим Законом зобов'язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем.

Згідно з п.10.2 ст.10 Закону № 168/97-ВР платники податку, визначені у підпунктах "а", "в", "г", "д" п. 10.1 цієї статті, відповідають за дотримання достовірності та своєчасності визначення сум податку, а також за повноту і своєчасність його внесення до бюджету відповідно до закону.

Податкові зобов'язання з ПДВ у відповідності до положень Закону № 168/97ВР визначаються сальдовим методом, який передбачає необхідність врахування як надходжень сум податку разом із вартістю товарів (послуг), що поставляються платником податку, так і витрат цього платника на сплату сум ПДВ у складі ціни товарів (послуг), що придбані ним з метою використання у господарській діяльності (пп. 7.7.1 п. 7.7 ст. 7 цього Закону).

Відповідно до пп. 7.4.1 п.7.4 ст.7 зазначеного Закону покупець має право відобразити сплачені суми податку у податковому кредиті за умови використання отриманих товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності.

Згідно з пп. 7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону № 168/97ВР не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.

Відповідно до пп. 7.4.4. п. 7.4. ст.7 Закону № 168/97-ВР, якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.

Із системного аналізу вказаних норм Закону № 168/97-ВР можна зробити висновок, що позивач, як платник податку, самостійно несе відповідальність за достовірність і своєчасність обчислення та внесення ним податку до бюджету відповідно до законодавства України і не може нести відповідальність за порушення контрагентами правил здійснення господарської діяльності та/або податкової дисципліни, а визначальним фактором для формування податкового кредиту платником ПДВ є рух товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності такої особи -платника податку та наявність у платника податків виданої йому продавцем товару податкової накладної, оформленої з дотриманням вимог чинного законодавства.

Судами встановлено, що наявні у матеріалах справи первинні документи щодо придбання товару (банківські виписки, товарно - транспортні накладні, акти виконаних робіт) та подальша його реалізація згідно договору від 11.02.2010 № 849/10_2 свідчать про реальність господарської операції, обумовленої договорами, та про те, що товари придбані позивачем у контрагента використовувались у його господарській діяльності (посередницька діяльність), а податкові накладні, на підставі яких позивачем, керуючись положенням пп. 7.4, пп. 7.5 Закону № 168/97-ВР, було сформовано податковий кредит, підтверджують суми, що віднесені ним до податкового кредиту.

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що на час здійснення господарських операцій контрагент позивача мав спеціальну податкову правосуб'єктність.

При цьому, з урахуваннями сутності заперечень податкового органу щодо нікчемності угод між позивачем та його контрагентом, укладених з метою безпідставного формування податкового кредиту з ПДВ, суди попередніх інстанції вірно зазначили, що зміст зазначених угод не суперечить актам цивільного законодавства, а доказів протилежного відповідачем не надано.

Як вбачається з обставин, встановлених судом першої інстанції, зобов'язання за договорами поставки, укладеними між позивачем та ТОВ НВФ "Станінпром - Агро" виконувались сторонами належними чином, що підтверджено накладними, довіреністю на отримання товару, сплатою позивачем відповідних сум контрагенту за товар, податковими накладними.

Статтею 204 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Згідно ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Посилання відповідача у акті перевірки на статті 203, 215, є безпідставними, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Частиною 1 ст. 228 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання право чинів недійсними" визначено, що перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 Цивільного кодексу України. Всі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Зміст наведеної норми свідчить на користь висновку, що законодавець відокремив порушення публічного порядку від інших підстав нікчемності правочинів та передбачив наявність умислу сторін (сторони) на незаконний результат, а також суперечність його публічно-правовим актам держави. Публічний порядок держави порушується у разі недотримання нормативних актів, у яких він закріплений, а підробка документів (підробка підпису іншої посадової особи), на факт якого посилається відповідач, є злочином, відповідальність за який встановлена Кримінальним кодексом України.

Отже, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що за обставин, які склалися у даній справі, визначенню правочину як такого, що порушує публічний порядок або визначенню правочину як такого, що є нікчемний, повинен передувати вирок суду про притягнення учасника (учасників) такого правочину до кримінальної відповідальності, який би набрав законної сили або рішення суду про визнання правочину недійсним. Всупереч вимогам ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України відповідачем таких доказів надано не було.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про необґрунтованість та неправомірність позиції податкової інспекції щодо винесення оскаржуваного податкового повідомлення - рішення, яким позивачу визначено податкове зобов'язання з ПДВ у сумі 862 072,00 грн., в тому числі 599 194,00 грн. - основний платіж та 262 878,00 грн. -штрафні (фінансові) санкції.

Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

З урахуванням викладеного передбачених законом підстав для скасування оскаржуваних судових рішень попередніх інстанцій не вбачається.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Київському районі м. Харкова відхилити.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 01.11.2010 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.01.2011 у справі № 2а-11393/10/2070 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.В. Карась

Судді Г.К Голубєва

А.О. Рибченко