Ухвала суду № 34401193, 24.09.2013, Севастопольський апеляційний адміністративний суд

Копія

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

Іменем України

Справа № 801/4759/13-а

24.09.13 м. Севастополь

Севастопольський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Кукти М.В.,

суддів Єланської О.Е. ,

Кучерука О.В.

секретар судового засідання Єрохіна Д.Д.

за участю сторін:

позивач, - ОСОБА_2, паспорт серія НОМЕР_1, виданий Євпаторійським МВ ГУ МВС України в Криму, від 08.06.01,

представник відповідача, Міністерства оборони України- Григорчук Олег Анатолійович, довіреність № 220880/д від 18.01.13

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим (суддя Євдокімова О.О. ) від 22.05.13 по справі № 801/4759/13-а

за позовом ОСОБА_2 (АДРЕСА_1,97412)

до Міністерства оборони України (пр. Повітрофлотський, 6,Київ 168,03168)

про визнання незаконними дій,

ВСТАНОВИВ:

29.04.2013 ОСОБА_2 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом до Міністерства оборони України про визнання незаконними дій.

Ухвалою Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 22.05.13 адміністративний позов ОСОБА_2 - залишено без розгляду.

Не погодившись з даною ухвалою, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить ухвалу суду першої інстанції скасувати.

Апеляційна скарга мотивована порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Представник відповідача у судовому засіданні 24.09.2013 з апеляційною скаргою не погодився, просив ухвалу суду першої інстанції залишити без змін.

Позивач у судовому засіданні підтримав апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній.

Вислухавши сторін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правову оцінку обставин у справі та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

З матеріалів справи вбачається, що Наказом Міністерства оборони України від 15.07.1994 № 170 на підставі п.п. "б" п. 6 ст. 26 Закону України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", ОСОБА_2 у вересні 1994 було звільнено з лав військової служби України за віком, та виключено із списків військової частини.

З даним наказом він був ознайомлений.

Згідно долучених до матеріалів справи листа Військової частини № 32103 від 29.01.1997 та листа Військової частини № 32103 від 04.04.1997, листування позивача з певними органами розпочалось ще у 1997 році (а.с.15-16).

Крім того, листом Міністерства оборони України від 03.03.2004 вих. № 147/1/2154 (а.с.17) відповідач повідомив безпосередньо позивача про те, що він був зарахований до особового складу Збройних Сил України в добровільному порядку наказом Міністра оборони України від 10.12.1992 № 01549. На той час особова справа позивача знаходилась у-військовій частині № 32103 (м. Москва) і за запитом була надіслана до Головного управління кадрів Міністерства оборони України 12.02.1993 за вх. № 5818. У послужному списку особової справи запису про продовження позивачу терміну служби на 5 років рішенням заступника Міністра оборони колишнього СРСР, на яке позивач посилається, не було. Відповідно до вимог ст. 22 Закону України " Про загальний військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 позивач був звільнений з військової служби за віком у військовому званні "капітан" як офіцер, який досяг граничного віку перебування на військовій службі (40 років). На момент звільнення позивачу виповнилося 44 роки, а вислуга років у календарному обчисленні становила 23 роки, що було підставою для нарахування пенсії. Крім того, згідно з п. 7 Тимчасового положення про проходження військової служби особами офіцерського складу після досягнення офіцером граничного віку перебування на військовій службі тільки Міністр оборони України мав право продовжити йому строк служби за клопотанням від командира полку і вище. Стосовно продовження позивачем строку служби у Збройних Силах України відповідного клопотання не порушувалось.

Отже, із зазначеного листа позивачу було достовірно відомо про підстави його звільнення з військової служби, та підстави для відсутності видачі довідки про продовження Заступником Міністра оборони СРСР у 1990 році строку військової служби терміном до 5 років, оскільки відсутнє документальне підтвердження факту продовження позивачем строку військової служби.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1/99-рп, ч. 1 ст. 58 Конституції України вбачається, що дії нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Зміст суб'єктивного права особи, у тому числі права особи на звернення до суду, слід визначати із застосуванням законодавства, яке діяло на момент виникнення відповідного права.

Водночас неприпустимість зворотної дії нормативно-правового акта полягає в тому, що запроваджені ним нові норми не можуть застосовуватися до правовідносин, які існували до набрання ним чинності. Отже, приписи нового нормативно-правового акта не можуть змінити обсяг прав, який було встановлено попередніми нормативно-правовими актами.

Судовою колегією встановлено, та підтверджено матеріалами справи, що у 1994 році, на час виникнення спірних взаємовідносин, був чинний Цивільний кодекс Української РСР, статтею 71 якого передбачено, що загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Отже, позивач мав три роки для оскарження, як на його думку, неправомірних дій відповідача щодо його звільнення.

З 01.01.2004 року набрав чинності новий Цивільний кодекс України згідно зі ст.ст. 256-257 якого позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

З 01.09.2005 набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України (далі КАС України), ч. 2 ст. 99 якого, в редакції 2005 року, передбачала, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно п. 1 ст. 100 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

Поважними визнаються обставини, які є об'єктивно непереборними та не залежать від волевиявлення сторони і пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі процесуальних дій.

Таким чином, судова колегія вважає, що адміністративний позов подано з пропущенням строку звернення до адміністративного суду, оскільки позивачу ще у 2004 році було достовірно відомо, як на його думку, про неправомірні дії вчинені відповідачем.

Відповідно до частини 1 статті 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

При таких обставинах, судова колегія вважає, що ухвала суду першої інстанції, якою позовну заяву залишено без розгляду, постановлена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені у судовому рішенні, не спростовуються і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи порушено норми чинного законодавства.

Керуючись статтями 99, 100, 195, 197, 198, 200, 205, 206, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 22.05.13 по справі № 801/4759/13-а - залишити без задоволення.

2. Ухвалу Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 22.05.13 по справі № 801/4759/13-а - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення згідно з частиною п'ятою статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Ухвалу може бути оскаржено в порядку статті 212 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою касаційна скарга на судові рішення подається безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, крім випадків, передбачених цим Кодексом, а в разі складення ухвали в повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення ухвали в повному обсязі.

Повний текст судового рішення виготовлений 30 вересня 2013 р.

Головуючий суддя підпис М.В. Кукта

Судді підпис О.Е.Єланська

підпис О.В.Кучерук

З оригіналом згідно

Головуючий суддя М.В. Кукта