Постанова № 34388444, 21.10.2013, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" жовтня 2013 р. Справа№ 910/5849/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Майданевича А.Г.

суддів: Гаврилюка О.М.

Федорчука Р.В.

за участю представників сторін: згідно з протоколом судового засідання від 21.10.2013 року

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу державного підприємства «Національна енергетична компанія «Укренерго» в особі відокремленого підрозділу «Головний інформаційно-обчислювальний центр» на рішення господарського суду міста Києва від 10.06.2013 року (повний текст підписано 14.06.2013 року)

у справі №910/5849/13 (суддя Гавриловська І.О.)

за позовом державного підприємства «Національна енергетична компанія «Укренерго» в особі відокремленого підрозділу «Головний інформаційно-обчислювальний центр»

до державного концерну «Укрторф»

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача:

1) Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву

2) Міністерство енергетики та вугільної промисловості України

про стягнення 391 605,31 грн.,-

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 10.06.2013 року у справі №910/5849/13 у позові державного підприємства «Національна енергетична компанія «Укренерго» в особі відокремленого підрозділу «Головний інформаційно-обчислювальний центр» до державного концерну «Укрторф» про стягнення збитків в сумі 391 605,31 грн. відмовлено повністю.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, державне підприємство «Національна енергетична компанія «Укренерго» в особі відокремленого підрозділу «Головний інформаційно-обчислювальний центр» звернулося до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду міста Києва від 10.06.2013 року у справі №910/5849/13 скасувати та прийняти нове рішення суду, яким позов задовольнити. В своїх доводах позивач посилався на те, що при прийнятті рішення судом першої інстанції мало місце невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.

Представники позивача та третьої особи-1 приймали участь у судових засіданнях та надали свої пояснення й підтримали доводи, які викладені в апеляційній скарзі та просили апеляційну скаргу задовольнити, а рішення господарського суду міста Києва від 10.06.2013 року скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Представники відповідача та третьої особи-2 в судове засідання не з'явились, про день та час розгляду справи позивач були повідомлені належним чином, про що свідчать зворотні поштові повідомлення про вручення поштових відправлень, які знаходяться в матеріалах справи. Однак, вказана обставина не перешкоджає розгляду справи, оскільки учасники судового процесу, які не з'явились в судове засідання, були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи. За таких обставин колегія суддів апеляційного господарського суду вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників відповідача та третьої особи-2.

Згідно з статтею 99 Господарського процесуального кодексу України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі XII Господарського процесуального кодексу України.

Статтею 101 ГПК України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Судова колегія Київського апеляційного господарського суду, розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора та представника позивача, дослідивши представлені докази в їх сукупності, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 06.04.2011 року Міністерство енергетики та вугільної промисловості України звернулося до директора НЕК «Укренерго» з листом № 04/31-1006, в якому просило у зв'язку з виробничою необхідністю, розмістити штат Державного концерну «Укрторф» у кількості 25 робочих місць на правах оренди за адресою: С. Петлюри, 27.

01.05.2011 року ГІОЦ ДП НЕК «Укренерго» передало державному концерну «Укрторф» в тимчасове користування до оформлення договору оренди офісні приміщення по вулиці Комінтерну (С. Петлюри), 27, зокрема, на 3 поверсі - 246,26 кв.м., на 9 поверсі - 21,24 кв.м., про що складено акти прийому-передачі орендованих нежитлових приміщень.

19.11.2012 року Державний концерн «Укрторф» повернув ГІОЦ ДП НЕК «Укренерго» приміщення по вулиці Комінтерну (С. Петлюри), 27, зокрема, на 9 поверсі площею 21,24 кв.м., а 21.01.2013 року відповідач повернув позивачу приміщення на 3 поверсі корисною площею 12,09 кв.м., 11.04.2013 року відповідач повернув позивачу приміщення на третьої поверсі корисною площею 234,17 кв.м., про що між сторонами підписано відповідні акти.

Згідно з твердженнями позивача, за користування зазначеними вище приміщеннями відповідач не сплачував грошові кошти.

У лютому 2013 року державне підприємство «Національна енергетична компанія «Укренерго» в особі відокремленого підрозділу «Головний інформаційно-обчислювальний центр» звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до державного концерну «Укрторф» про стягнення 391 605,31 грн. збитків у зв'язку з неотриманням доходу від користування відповідачем протягом 19 місяців приміщеннями площею 267,50 кв.м.

При прийнятті оскаржуваного рішення про відмову в позові, місцевий господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін з наступних підстав.

Частиною 1 ст. 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачено, що орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про оренду державного та комунального майна» орендодавцями є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук, а також майна, що належить вищим навчальним закладам або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їх партнерам.

У ч. 2 п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду «Про деякі питання застосування законодавства про оренду (найму) майна» №12 від 29.05.2013 року зазначено, що щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), крім майна, яке належить до майнового комплексу Національної академії наук України, орендодавцями можуть бути Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва.

Відповідно до ч. 3 п.2.2 вищезазначеної постанови вказано, що підприємства державної форми власності мають право бути орендодавцями, як правило, тільки щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого майна площею до 200 кв. м, а для того, щоб підприємство мало право передати в оренду структурний підрозділ (філію, цех, дільницю) або нерухоме майно (будівлю, споруду, приміщення) площею понад 200 кв. м, воно (підприємство) повинно одержати дозвіл Фонду державного майна України, його регіонального відділення, представництва. Якщо майно перебуває у власності Автономної Республіки Крим або у комунальній власності, то такий дозвіл може бути наданий органом, зазначеним в абзаці третьому статті 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

Так, ч. 4 ст. 5 ЗУ «Про оренду державного та комунального майна» визначено, що підприємства, установи та організації є орендодавцями щодо нерухомого майна, загальна площа якого не перевищує 200 квадратних метрів на одне підприємство, установу, організацію та іншого окремого індивідуально визначеного майна.

З урахуванням вищезазначеного, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що орендодавцем переданого відповідачу у користування майна мало виступати Регіональне відділення Фонду державного майна України.

Відповідно до п. 17 постанови Кабінету Міністрів України «Про Методику розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу» від 04.10.1995 року №786 передбачено, що у разі, коли орендодавцем є Фонд державного майна, його регіональне відділення чи представництво, орендна плата спрямовується: за нерухоме майно державних підприємств, організацій - 70 відсотків плати до державного бюджету, 30 відсотків державному підприємству, організації, на балансі яких перебуває це майно.

Під час розгляду справи судом першої інстанції достовірно було встановлено той факт, що приміщення площею 267,50 кв.м. відповідачем використовувалися без договору оренди та без оплати за користування вказаними приміщеннями.

В обґрунтування правомірності передачі зазначених приміщень в користування відповідачу позивач посилається на лист Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 06.04.2011 року №04/31-1006, яким Міністерство просило у зв'язку з виробничою необхідністю розмістити штат Державного концерну «Укрторф» у кількості 25 робочих місць на правах оренди за адресою: С. Петлюри, 27.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції щодо неправомірності передачі позивачем відповідачу приміщень площею 267,50 кв.м. у користування, оскільки позивач не є орендодавцем приміщень, площа яких перевищує 200 кв.м., і лист Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 06.04.2011 року №04/31-1006 не містить вказівки передати Державному концерну «Укрторф» приміщення без укладення договору оренди.

Разом з цим, скаржником не надано суду належних та допустимих доказів того, що відокремлений підрозділ «Головний інформаційно-обчислювальний центр» (код ЄДРПОУ 04641523) є баласоутримувачем приміщень, які були передані відповідачу у користування.

Як зазначалось вище, позивач просить стягнути з Державного концерну «Укрторф» 391 605,31 грн. збитків у вигляді не одержаного доходу від користування відповідачем протягом 19 місяців приміщеннями, площею 267,50 кв.м.

Статтею 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) протиправної поведінки; 2) збитків, 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками; 4) вини та встановлення заходів, вжитих стороною для одержання такої вигоди.

Відповідно до ст. 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Згідно ст. 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною.

Частиною 4 ст. 623 ЦК України встановлено, що при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Ця норма зобов'язує кредитора своєчасно отримувати докази щодо здійснення конкретних заходів для забезпечення отримання доходів (укладення відповідних договорів, підготовки виробничого обладнання, приміщень, складів тощо). Це положення орієнтує потерпілу сторону на необхідність доведення фактів, які б підтверджували, що потерпілий кредитор дійсно планував отримати відповідні доходи, все зробив для їх отримання, мав для цього всі можливості і неодмінно отримав би такий дохід, якби договір був виконаний належним чином.

Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов'язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 04.07.2011 у справі № 51/250.

Упущена вигода це доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене. При визначенні упущеної вигоди (неодержаних доходів) враховуються вжиті кредитором заходи для їх одержання. При обрахуванні розміру упущеної вигоди мають враховуватися тільки ті точні дані, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум, або інших цінностей, якби зобов'язання було виконано боржником належним чином. Нічим не підтверджені розрахунки кредитора про можливі доходи до уваги братися не повинні.

Розмір упущеної вигоди повинен визначатися з урахуванням часу, протягом якого тривали протиправні дії відповідача, розумних витрат на отримання доходів, які кредитор поніс би, якби не відбулося порушення права. Обґрунтування і доказування розміру збитків здійснюється кредитором. Така вимога обумовлена основною спрямованістю інститутів цивільно-правової відповідальності саме на відшкодування збитків. Нездатність кредитора обґрунтувати вимоги про відшкодування упущеної вигоди може бути для суду підставою для відмови в задоволенні таких вимог.

Обов'язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв'язок між неправомірними діями і збитками. Збитки є наслідком, а невиконання зобов'язань - причиною. Відсутність хоча б одного з елементів складу правопорушення звільняє боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань (виключає його відповідальність).

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що обов'язок по відшкодуванню збитків у вигляді упущеної вигоди виникає у особи виключно внаслідок порушення чи неналежного виконання взятих на себе зобов'язань, що випливають з певного договору чи правочину.

У пункті 1 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 01.04.1994 року №02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів пов'язаних з відшкодуванням шкоди» зазначено, що відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставою виникнення цивільних прав і обов'язків, у тому числі щодо відшкодування кредиторові або іншій особі збитків (шкоди), є зобов'язання, які виникають з договорів та інших правочинів або внаслідок завдання шкоди. За статтею 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання.

Вирішуючи спори про стягнення заподіяних збитків, господарський суд перш за все повинен з'ясувати правові підстави покладення на винну особу зазначеної майнової відповідальності. При цьому господарському суду слід відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору (статті 623 ЦК України), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок завдання шкоди (глава 82 ЦК України).

Сторони даного спору є суб'єктами господарювання тому для регулювання правовідносин ніж ними слід застосовувати норми ГК як спеціального закону.

Відповідно до ч. 2 п. 2.7 постанови Пленуму Вищого господарського суду «Про деякі питання застосування законодавства про оренду (найму) майна» від 29.05.2013 року №12 зазначено, що зацікавлена особа не позбавлена права звернутися до господарського суду з позовом про спонукання укласти договір оренди за наявності умов, передбачених частиною першою статті 187 ГК України.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що згідно зі статтею 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України, відповідному орендодавцеві.

Стаття 7 ЗУ «Про оренду державного та комунального майна» передбачає ініціативу орендодавця на укладення договору оренди, натомість ані позивач, ані третя особа такої ініціативи не виявили.

Посилання скаржника на листи щодо укладення договору оренди з відповідачем судовою колегією відхилено, оскільки позивач не довів належними і допустимими доказами факт отримання відповідачем цих листів, доказів ухилення відповідача від укладення договору оренди не надав і не звертався за вирішенням питання укладення договору оренди з відповідачем у судовому порядку, а в матеріалах справи такі докази відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Між позивачем та відповідачем будь-яких господарських зобов'язань, пов'язаних з спірним приміщенням не існувало.

Під час розгляду справи було встановлено, що, починаючи з травня 2011 року, позивач жодного разу не звертався ані у позасудовому порядку, ані у судовому порядку до відповідача з вимогами сплачувати плату за користування приміщеннями.

Крім того, позивачем не доведено вжиття ним заходів щодо зменшення нанесених відповідачем збитків, пов'язаних з користуванням приміщень без укладення договору оренди, зокрема, стосовно негайного виселення відповідача з приміщень у разі не укладення договору оренди та несплати орендних платежів.

З огляду на зазначені вище обставини, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції щодо протиправності дій позивача та його вини у тому, що плата за користування приміщенням не вносилася відповідачем у встановленому порядку, у зв'язку з чим не вбачається повний склад правопорушення відповідача, яке є підставою для стягнення збитків.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 11.03.2008 року у справі №30/146-07-4216.

Враховуючи наведене, за переконанням колегії суддів апеляційного господарського суду, місцевий господарський суд, при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивачем не доведено наявність причинного зв'язку між поведінкою орендаря та заподіяними збитками і не обґрунтовано правову природу цих збитків.

Щодо інших доводів апеляційної скарги, колегія не бере їх до уваги, оскільки прийшла висновку про їх необґрунтованість. Інших належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень викладених в поданій апеляційній скарзі, скаржником не було надано суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 33 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивачем - державним підприємством «Національна енергетична компанія «Укренерго» в особі відокремленого підрозділу «Головний інформаційно-обчислювальний центр» не надано докази та належним чином не доведено правомірність вимог апеляційної скарги про скасування рішення місцевого господарського суду від 10.06.2013 року та про стягнення 391 605,31 грн. збитків.

З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення господарського суду міста Києва від 10.06.2013 року прийнято після повного з'ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, та відповідністю висновків, викладених в рішенні суду обставинам справи, а також у зв'язку із правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, і є таким що відповідає нормам закону.

Зважаючи на те, що доводи позивача законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, рішення господарського суду міста Києва від 10.06.2013 року слід залишити без змін, а апеляційну скаргу державного підприємства «Національна енергетична компанія «Укренерго» в особі відокремленого підрозділу «Головний інформаційно-обчислювальний центр» без задоволення.

Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 49 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 49, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу державного підприємства «Національна енергетична компанія «Укренерго» в особі відокремленого підрозділу «Головний інформаційно-обчислювальний центр» на рішення господарського суду міста Києва від 10.06.2013 року у справі №910/5849/13 залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 10.06.2013 року у справі №910/5849/13 залишити без змін.

3. Справу №910/5849/13 повернути до господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя Майданевич А.Г.

Судді Гаврилюк О.М.

Федорчук Р.В.