Ухвала суду № 34332459, 17.10.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 жовтня 2013 року м. Київ К/9991/29883/11

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Блажівська Н.Є., Сірош М.В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Балаклавському районі м. Севастополя (далі - ДПІ)

на постанову окружного адміністративного суду міста Севастополя від 20.12.2010

та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 30.03.2011

у справі № 2а-3458/10/2770

за позовом державного підприємства "Пансіонат "Ізумруд" (далі - Підприємство)

до ДПІ

про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Постановою окружного адміністративного суду міста Севастополя від 20.12.2010, залишеною без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 30.03.2011, позов задоволено; визнано недійсним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 05.11.2010 № 0000272301/0.

Судові рішення по справі мотивовано тим, що Підприємством дотримано законодавчо встановлені умови формування податкового кредиту, тоді як податковою інспекцією не доведено існування обставин, з якими чинне законодавство пов'язує необґрунтованість податкової вигоди.

Посилаючись на невідповідність висновків судів нормам чинного податкового законодавства (зокрема, підпунктам 7.2.3, 7.2.6 пункту 7.2, підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість») та на неповноту встановлення ними обставин справи, ДПІ подано касаційну скаргу, в якій скаржник просить скасувати прийняті у справі судові акти та відмовити у позові.

Зокрема, заявник касаційної скарги зазначає, що недостовірність інформації відносно місця розташування юридичної особи у податкових накладних та наявність ознак фіктивного підприємництва у діяльності контрагента (товариства з обмеженою відповідальністю «Проф-Строй», далі - ТОВ «Проф-Строй») виключає правомірність формування позивачем даних податкового обліку за спірними операціями з поставки підрядних робіт.

Підприємством у відповідності до статті 216 Кодексу адміністративного судочинства України подано заперечення на касаційну скаргу, в якому позивач зазначає про правильність та обґрунтованість висновків судів та просить залишити оскаржувані судові акти без змін, а скаргу - без задоволення.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог з урахуванням такого.

Як встановили суди за наслідками дослідження наявних у матеріалах справи документів, ДПІ було проведено планову виїзну перевірку з питань дотримання Підприємством вимог податкового та іншого законодавства за період з 01.07.2008 по 30.06.2010.

За наслідками цієї перевірки податковим органом було складено акт від 27.10.2010 № 617/23-130/33965642 та прийнято оспорюване податкове повідомлення-рішення, згідно з яким позивачеві донараховано податкове зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 51915 грн. (у тому числі 34610 грн. за основним платежем та 17305 грн. за штрафними санкціями).

Правова позиція податкового органу, покладена в основу зазначеного донарахування, полягає у тому, що позивач незаконно включив до податкового кредиту суми ПДВ, пред'явлені ТОВ «Проф-Строй» у ціні поставлених підрядних робіт з капітального ремонту будівлі їдальні в рамках виконання договору від 14.05.2010.

При цьому ДПІ посилається на те, що: ТОВ «Проф-Строй» не відобразило відповідну суму податку у складі податкових зобов'язань відповідного звітного періоду; названий контрагент відсутній за місцем знаходження та не мав адміністративно-господарських можливостей виконати розглядувані зобов'язання з поставки підрядних робіт з огляду на чисельність його працівників (яка складає 1 особу - директора Товариства).

Наведені обставини було розцінено відповідачем як доказ укладення позивачем правочину без мети настання відповідних йому правових наслідків та як свідчення участі позивача у штучній схемі для мінімізації податкових зобов'язань та отримання необґрунтованої податкової вигоди.

Як випливає зі змісту пункту 1.7 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» (який діяв на час виникнення спірних правовідносин), податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 названого Закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

В силу вимог підпункту 7.4.5 пункту 7.4 цієї ж статті Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Таким чином, податкові наслідки у вигляді права на податковий кредит виникають у платника за умови реальності господарської операції з придбання товарів, робіт, послуг та за наявності належним чином оформлених документів, що відповідають вимогам достовірності та підтверджують реальність господарських операцій.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка презюмує економічну виправданість дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Недобросовісність платника має бути встановлена безумовними та однозначно розтлумаченими доказами, однак, як вірно зазначили суди, такі докази на порушення вимог частин першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України податковим органом не представлено, реальність виконання господарських операцій, на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит, не спростовано.

Так, доводи податкового органу про невідображення спірним контрагентом у податковій звітності відповідної суми податкових зобов'язань, що виникли за фактом поставки позивачеві підрядних робіт, стосуються правопорушення, допущеного цим контрагентом, тобто третьою особою.

Чинне податкове законодавство не пов'язує право платника на податковий кредит з повнотою відображення постачальником у своїй податковій звітності відповідних господарських операцій, з фактичною сплатою постачальником ПДВ до бюджету. Платник не несе відповідальності за дії всіх підприємств та організацій, що беруть участь у багатостадійному процесі сплати податків до бюджету. Податкові органи не вправі тлумачити поняття добросовісності платника як таке, що породжує у останнього додаткові обов'язки, не передбачені чинним законодавством.

Доказів побудови позивачем фінансово-господарських правовідносин на підставі свідомого укладання договору з фіктивним підприємством з метою перенесення податкового навантаження на особу, яка не виконує свої податкові зобов'язання, податковим органом не представлено.

Твердження податкової інспекції про відсутність у названого постачальника об'єктивної можливості для виконання поставки підрядних в силу відсутності основних засобів та робочого персоналу також не спростовують висновків судів, покладених в основу прийняття рішень зі спору. Адже укладення трудового договору не є єдиним способом залучення фізичних осіб до вчинення необхідних дій в процесі виконання поставки; податкове законодавство не ставить право платника на податковий кредит в залежності від того, за рахунок яких ресурсів (власних або залучених) здійснюється поставка робіт постачальником. До того ж, податкова інспекція не довела неможливості виконання спірним постачальником розглядуваних ремонтно-будівельних наявними у нього силами та засобами.

Доводи ДПІ про відсутність ТОВ «Проф-Строй» за місцем реєстрації, зазначеному у податковій накладній від 30.06.2010 № 300603, також отримали належну правову оцінку при розгляді даної справи. Адже вказане у цій податковій накладній місцезнаходження постачальника відповідає його юридичній адресі; у той же час перевірка фактичного перебування постачальника за місцем реєстрації не входить до обов'язків платника-покупця та не є умовою виникнення у нього права на податковий кредит.

У справі, що переглядається, суди встановили, що фактичне виконання ТОВ «Проф-Строй» підрядних робіт з капітального ремонту об'єкта Підприємства (будівлі їдальні пансіонату) підтверджується належними первинними документами, як-от - договором підряду, локальним кошторисом, рахунком-фактурою, виписками з банківського рахунку Підприємства, відомостями використаних матеріалів замовника тощо. Наведені документи містять необхідну для цілей оподаткування інформацію про види, обсяги та вартість виконаних робіт, учасників розглядуваних операцій.

Суди перевірили наявність у спірного контрагента ліцензії на право здійснення господарської діяльності, пов'язаної із створенням об'єктів архітектури.

За таких обставин висновок судових інстанцій про дотримання Підприємством необхідних умов для формування податкового кредиту та про відсутність у податкового органу підстав для здійснення оспорюваного донарахування відповідає наявним у справі доказам.

Доводи касаційної скарги досліджувалися у судах першої та апеляційної інстанцій, цим доводам було надано належну правову оцінку, а їх повторне заявлення у суді касаційної інстанції спрямоване на переоцінку висновків судів про належне документальне підтвердження господарських операцій. В силу ж частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями переоцінювати обставини, установлені судами в результаті всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження доказів по справі.

Порушення норм матеріального чи процесуального права, які є підставою для скасування оскаржуваних рішень попередніх судових інстанцій, судом касаційної інстанції не встановлені.

З урахуванням викладеного, керуючись статтями 220, 2201, 223, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Балаклавському районі м. Севастополя відхилити.

2. Постанову окружного адміністративного суду міста Севастополя від 20.12.2010 та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 30.03.2011 у справі № 2а-3458/10/2770 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:Н.Є. Блажівська М.В. Сірош