Рішення № 34256085, 17.10.2013, Апеляційний суд Житомирської області

УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №0608/2-1184/2012 Головуючий у 1-й інст. Чернявський М.В.

Категорія 19 Доповідач Косигіна Л. М.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 жовтня 2013 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Житомирської області

в складі: головуючої судді Косигіної Л.М.

суддів: Жигановської О.С., Кочетова Л.Г.

при секретарі Крижанівській М.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу за позовом прокурора Житомирського району в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1 в особі законного представника ОСОБА_2 та в інтересах держави в особі Новогуйвинської селищної ради Житомирського району до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Комунального підприємства "Житомирське обласне бюро технічної інвентарізації" Житомирської обласної ради, Реєстраційної служби Житомирського районного управління юстиції у Житомирській області, треті особи - орган опіки і піклування, приватний нотаріус Житомирського районного нотаріального округу ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, скасування державної реєстрації права власності на майно

за апеляційною скаргою ОСОБА_3

на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 16 серпня 2013 року, -

в с т а н о в и л а :

У червні 2012 року прокурор Житомирського району звернувся до суду з позовом в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1 та держави в особі Новогуйвинської селищної ради, в якому просив:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, укладений 03.06.2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4;

- скасувати державну реєстрацію права власності на вищевказану квартиру за ОСОБА_4;

- передати спірну квартиру до громадського фонду комунальної власності Новогуйвинської селищної ради.

В обґрунтування позову посилався на те, що 27.02.1997 року ОСОБА_3 разом із своїми батьками ОСОБА_6 і ОСОБА_7 незаконно приватизували вищевказану квартиру без врахування житлових прав ОСОБА_2 (яка на той час була його дружиною) та дочки ОСОБА_1. У зв'язку з цим, рішенням Житомирського районного суду від 19.11.2004 року, залишеним без змін ухвалами апеляційного суду Житомирської області від 01.08.2006 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14.03.2012 року визнано недійсним свідоцтво про право спільної сумісної власності на житло № 733 від 27.02.1997 року на квартиру АДРЕСА_2 і розпорядження № 739 від 27.02.1997 року, квартиру передано до громадського фонду комунальної власності Новогуйвинської селищної ради. Також, визнано недійсним договір піднайму від 23.01.1996 року. У зв'язку із укладенням між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 попереднього договору про намір придбати для ОСОБА_2 житло АДРЕСА_1, остання знялася з реєстрації в квартирі АДРЕСА_2. 03.06.2008 року ОСОБА_3 продав спірну квартиру ОСОБА_4, який зареєстрував за собою право власності на дане житло. Прокурор просив визнати недійсним договір купівлі-продажу на підставі ч. 3 ст. 215, ч. 6 ст. 203, 657 ЦК України.

Ухвалою Житомирського районного суду від 22.04.2013 року закрито провадження у справі в частині вимог про передачу спірної квартири до громадського фонду комунальної власності Новогуйвинської селищної ради.

Рішенням Житомирського районного суду від 16 серпня 2013 року позов задоволено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Апелянт посилається на те, що судом не вказано, яким вимогам Закону не відповідає оскаржувана угода, та на підставі чого вона визнана недійсною. Крім того, задовольняючи позов, суд не прийняв до уваги те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не набули право власності або користування спірним житлом, а тому договір купівлі-продажу не порушує їх права. На день вчинення правочину вони не були зареєстровані та не проживали у квартирі. Таким чином, суд захистив права неповнолітньої ОСОБА_1, які нею не набуті, а відповідно і не порушені.

Розглянувши справу в межах, визначених ст. 303 ЦПК України, колегія суддів приходить до висновку, що скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що договір купівлі-продажу спірної квартири не відповідає вимогам ч. 6 ст. 203 ЦК України, оскільки порушує права неповнолітньої дитини на житло.

Проте, погодитися з таким висновком не можна з наступних підстав.

Судом встановлено, що 12.06.1990 року із відомчого фонду Міністерства Оборони ОСОБА_6 надано квартиру АДРЕСА_2 на сім'ю в складі 4 осіб (він, дружина ОСОБА_7, син ОСОБА_3 та теща ОСОБА_9.).

З 18.11.1995 року до 15.01.2003 року ОСОБА_3 і ОСОБА_2 перебували у шлюбі, під час якого ІНФОРМАЦІЯ_3 народилася дочка ОСОБА_1. З часу реєстрації шлюбу ОСОБА_2 проживала в квартирі АДРЕСА_2.

27.02.1997 року ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 отримали свідоцтво про право власності на житло № 733 на підставі розпорядження представництва Фонду державного майна України по Житомирському району № 739 від 27.02.1997 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 (мати ОСОБА_3) померла. 29.10.2004 року ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/3 частину вищевказаної квартири та зареєстрував право власності (а.с. 26-27).

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_6, спадщину після його смерті за законом прийняв син ОСОБА_3 та зареєстрував право власності на 1/3 частину спірної квартири (а.с. 28-29).

Вищевказані свідоцтва про право на спадщину є чинними і ніким не оскаржуються.

Рішенням Житомирського районного суду від 19.11.2004 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 01.08.2006 року визнано недійсним свідоцтво про право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_2 від 27.02.1997 року; розпорядження від 27.02.1997 року та договір піднайму житла від 23.01.1996 року. Спірну квартиру передано до комунальної власності Новогуйвинської селищної ради Житомирської області.

На підставі даного рішення, рішенням Новогуйвинської селищної ради від 11.01.2007 року квартиру АДРЕСА_2 прийнято у комунальну власність територіальної громади Новогуйвинської селищної ради (а.с.40).

Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 29.11.2007 року прийнято відмову ОСОБА_2, яка діяла в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1, від позову, а рішення Житомирського районного суду від 19.11.2004 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 01.08.2006 року скасовано, провадження у справі закрито (а.с. 18-20).

05.02.2008 року ОСОБА_2 знялася з реєстраційного обліку у вищевказаній квартирі та разом з дочкою переїхали в с. Сінгури, Житомирського району (а.с. 10).

03.06.2008 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_2 (а.с. 30-35).

Відповідно до вимог ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з ч. 6 ст. 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З роз'яснень, викладених у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" вбачається, що згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Частиною 3 ст. 29 ЦК України передбачено, що місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є, зокрема, місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Житомирського районного суду від 15.01.2003 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано, неповнолітня дочка ОСОБА_1 залишена на виховання матері (а.с. 215).

Під час апеляційного розгляду ОСОБА_2 пояснила, що після розлучення ОСОБА_3 забрав у неї ключі від квартири, чим створив перешкоди в її користуванні. В зв'язку з цим вона звернулася до суду з позовом про вселення. Рішенням Житомирського районного суду від 20.12.2004 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 02.10.2006 року її та дочку було вселено у квартиру АДРЕСА_2. Після вселення, вона з дочкою проживали у спірній квартирі до листопада-грудня 2007 року, а потім добровільно виселилися та переїхали в АДРЕСА_3. У лютому 2008 року вона за домовленістю з ОСОБА_3 знялася з реєстраційного обліку у спірній квартирі, а у червні 2008 року відповідач продав житло ОСОБА_4 Весь цей час у неї були ключі від квартири, а після її виписки, ОСОБА_3 замінив замки.

Вищенаведене підтверджується матеріалами цивільної справи за позовом ОСОБА_2 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1 про визнання недійсними свідоцтва про право спільної сумісної власності на квартиру, розпорядження від 27.02.1997 року та договору піднайму житла від 23.01.1996 року, передачу квартири до комунальної власності Новогуйвинської селищної ради Житомирської області, яка досліджувалася під час апеляційного розгляду даної справи. Зокрема, зі справи вбачається, що з лютого 2004 року та до 2012 року ОСОБА_2 зазначала місцем свого проживання, а відповідно і місцем проживання неповнолітньої дочки, АДРЕСА_3. За вказаною адресою вона отримувала судові повістки та інші документи.

З паспортних даних ОСОБА_2 вбачається, що 05.02.2008 року, вона знялася з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_2, а 15.01.2011 року зареєструвалася в АДРЕСА_4 (а.с. 218).

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що станом на час укладення спірного договору купівлі-продажу, тобто на 03.06.2008 року, неповнолітня ОСОБА_1 та її мати ОСОБА_2 не були власниками квартири АДРЕСА_2, не були в ній зареєстровані та тривалий час не проживали у даному помешканні. Крім того, вони не проживали у спірній квартирі і на час пред'явлення даного позову до суду.

Слід зазначити, що на час укладення договору купівлі-продажу відповідач ОСОБА_3 був власником квартири на підставі свідоцтва про право власності на житло № 733 від 27.02.1997 року (1/3 частина), свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 29.10.2004 року (1/3 частина), відоцтва про право на спадщину за законом від 25.10.2005 року (1/3 частина). Дані правовстановлюючі документи були чинними на час укладення угоди, а свідоцтва про право на спадщину за законом і заповітом взагалі ніким не оспорені.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що як на момент вчинення оспорюваного правочину, так і на час пред'явлення позову до суду, права неповнолітньої ОСОБА_1 на житло не були порушені, оскільки вона з листопада-грудня 2007 року до даного часу у спірній квартирі не проживає та не зареєстрована, не є її власником, має інше житло та інше місце реєстрації. Також, ОСОБА_2 не надано суду доказів на підтвердження укладення між нею та відповідачем у квітні 1998 року (після зняття з реєстраційного обліку) попереднього договору про намір придбати інше житло.

Не впливає на правильність оспорюваного правочину і те, що 15.02.2012 року ухвалою Верховного Суду України від 15.02.2012 року скасовано ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 29.11.2007 року у зв'язку із за винятковими обставинами (а.с. 51-54), а ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14.03.2012 року відмовлено ОСОБА_2 у прийнятті заяви про відмову від позову, та відхилено касаційну скаргу ОСОБА_3 (а.с. 55-58). З прийняттям даних судових рішень неповнолітня ОСОБА_1 та її мати ОСОБА_2 не набули право користування або право власності спірним житлом як на час вчинення угоди, так і на даний час.

З матеріалів справи вбачається, що прокурором заявлено позов, також, в інтересах держави в особі Новогуйвинської селищної ради. Проте, ні прокурором, ні представником Новогуйвинської селищної ради не доведено факту порушення інтересів держави оспорюваним правочином, оскільки відповідно до вимог Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 03.03.1998 року, квартира АДРЕСА_2 перебувала у комунальній власності територіальної громади Новогуйвинської селищної ради, а не держави.

Враховуючи вищевикладене, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 209, 218, 303, 304, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 16 серпня 2013 року скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуюча Судді