Постанова № 34085235, 09.10.2013, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 жовтня 2013 р. № 820/8129/13-а

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Бідонька А.В.,

суддів - Бабаєва А.І, Котеньова О.Г.,

при секретарі судового засідання - Загребельному В.І.,

за участі:

представника відповідача та третьої особи - Борисенко В.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач, ОСОБА_3, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області , в якому просить суд :скасувати рішення Державної міграційної служби України від 08 серпня 2013 року №27-13 про відхилення скарги на рішення ГУДМС України в Харківській області про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою , яка потребує додаткового захисту; зобов"язати ГУ ДМС України в Харківській області прийняти заяву позивача про визнання ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначила, що вона звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 18.06.2013 року позивач отримала повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою , яка потребує додаткового захисту №2013КН/0-55 від 17.06.2013 року , у якому зазначалося, що рішенням ДМУ України від 10.08.2012 р. №427-12 ОСОБА_3 було відмовлено в наданні статусу біженці або додаткового захисту, подана 17.06.2013 р. заява про визнання біженцем або особою , яка потребує додаткового захисту не містить нових умов, передбачених пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та що обставини , які загрожують особисто життя безпеці чи свободи в разі повернення до Узбекистану, та підстави для отримання додаткового захисту в Україні відсутні. Зазначене рішення позивач вважає необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню.

Відповідач надав письмові заперечення, в яких зазначив, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим, оскільки подана громадянином заява є явно необґрунтованою, адже не містить викладених умов, передбачених п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". На думку відповідача, у спірних правовідносинах відсутні підстави, з якими закон пов'язує можливість набуття особою статусу біженця чи особи, котра потребує додаткового захисту. Вважає, що посилання позивача на небезпеку, яка нібито загрожує йому у разі його повернення до Узбекистану, та побоювання позивача, на які він посилається, є повністю необґрунтованими. Отже, оскаржуване позивачем рішення було прийнято у межах компетенції, згідно з вимогами чинного законодавства, є правомірним, обґрунтованим та прийнятим на підставі повного і всебічного вивчення обставин, викладених позивачем у заяві, та наявних у матеріалах справи.

Посилаючись на викладені вище мотиви, відповідач просив суд ухвалити рішення про відмову в задоволенні позову.

Розглянувши матеріали справи, вивчивши доводи позову, заслухавши пояснення сторін, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд встановив наступне.

Колегією суддів встановлено, що ОСОБА_3, громадянка Узбекистана, 17.06.2013 року звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківський області із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Територіальним органом ДМС України, заява гр. ОСОБА_3 на підставі статті 5 Закону України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" прийнято рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою , яка потребує додаткового захисту (наказ ГУ ДМС в Харківській області від 17.06.2013 р. №165) , про що позивач була сповіщена повідомленням №2013КН/о-55 від 17.06.2013 року.

Даний наказ був оскаржений позивачем в адміністративному порядку шляхом подання скарги до Державної міграційної служби України.

За наслідками вирішення скарги Державною міграційною службою було прийнято рішення № 27-13 від 08.08.2013 року, яким подана скарга відхилена, про що позивач був сповіщений повідомленням № 8/1-207 від 20.08.2013 року.

Як з'ясовано судом, підставою для винесення спірного рішення про залишення адміністративної скарги без задоволення суб'єктом владних повноважень обрано положення ч.5 ст.12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оскільки відсутні в матеріалах особової справи заявника фактичні дані, які б давали змогу кваліфікувати заявника як біженця.

Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відповідно до ст.1 під біженцем розуміється особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п.1 ч.1 ст.1); під особою, яка потребує додаткового захисту, розуміється особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.13 ч.1 ст.1); під особою, яка потребує тимчасового захисту, розуміються іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території країни, що має спільний кордон з Україною, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження (п.14 ч.1 ст.1).

Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частиною 6 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

За правилами ст.12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" таке рішення територіального органу може бути оскаржено в адміністративному порядку до Державної міграційної служби України.

Частиною 5 ст.12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що рішення за скаргою приймає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як на три місяці.

Абзацом 4 ч. 1 ст. 6 вказаного Закону передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

З положень наведених вище норм закону вбачається, що відповідач, Державна міграційна служба України, при винесенні рішення № 27-13 від 08.08.2013 року діяв у межах законодавчо наданих повноважень.

З приводу фактичних обставин спірних правовідносин суд зазначає, що відповідно до ст.86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ч.1 ст.86); ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили (ч.2 ст.86); суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч.3 ст.86).

Керуючись приписами згаданої норми, оцінивши докази наявні в матеріалах справи, суд доходить висновку, що матеріали наданої відповідачем на вимогу суду особової справи заявника не містять визначених Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" обставин для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року поняття "біженець" включає підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:

а) расової належності;

б) релігії;

в) національності (громадянства);

г) належності до певної соціальної групи;

д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

У відповідності до підпунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

В ході судового розгляду досліджено матеріали особової справи позивача № 2013HК-о-55, згідно якої встановлено, що підставами для надання йому статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначає що відноситься до євангельських християн баптистів.

На підтвердження обґрунтованості побоюванням при зверненні до державної міграційної служби ОСОБА_3 було надано судові повістки датовані 11.10.2011 р. та 14.02.2012 р.

Суд, дослідивши матеріали особової справи ОСОБА_3 встановив, що адміністративні санкції до чоловіка заявниці та інших працівників церкви "Євангельських Християн-Баптистів" були застосовані у зв"язку з тим, що вони займалися викладанням релігійних вірувань без спеціального дозволу центрального органу управління релігійною організацією, використовували заборонену релігійну літературу, проводили релігійні зібрання в заборонених місцях без погодження спеціальних органів.

На підставі викладеного суд зазначає, що Територіальним органом ДМС України було належним чином проаналізовано всі подані заявницею відомості про її особу та причини звернення за захистом та інформацію по країні походження.

Оцінюючи пояснення позивача зазначені в позові, суд вважає їх такими, що не містять ознаки реального побоювання бути переслідуваним у своїй країні.

Судом встановлено, що позивачем не було надано до органу міграційної служби достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань.

Крім того, до суду позивачем також не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань переслідувань або дискримінації, доказів того, що віна потребує захисту. Навпаки, матеріалами особової справи підтверджено, що позивач покинула країну свого походження легально, без будь-яких перешкод з боку як державних органів, так і недержавних угрупувань за особистим паспортом.

Під час судового розгляду позивач не надала доказів, які б спростовували висновки Головного управління Державної міграційної служби України в Харківський області щодо відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також висновки Державної міграційної служби України щодо відхилення скарги позивача, та підтвердили зазначені в позові обставини.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України, яким ОСОБА_3 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання їй статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення № 27-13 від 08.08.2013 року прийнято Державною міграційною службою України в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

На підставі вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що адміністративний позов громадянки ОСОБА_3, задоволенню не підлягає.

Судові витрати підлягають розподілу відповідно до ст. 94 КАС України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 8 і 19 Конституції України, ст.ст.7-11, ст.ст.158-163, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення - відмовити.

Постанова може бути оскаржена до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги на постанову суду протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова суду першої інстанції, якщо інше не встановлено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова чи ухвала суду не набрала законної сили.

Головуючий суддя Бідонько А.В.

Судді Бабаєв А.І.

Котеньов О.Г.

Повний текст постанови виготовлений 14.10.2013 р.