Ухвала суду № 33917319, 30.09.2013, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №784/2647/13 30.09.2013 30.09.2013 30.09.2013

Провадження №22-ц/784/2257/13

Суддя першої інстанції Ротар М.М.

Категорія 23 Суддя-доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Ухвала

Іменем України

30 вересня 2013 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Лисенка П.П.,

суддів: Самчишиної Н.В., Серебрякової Т.В.,

з секретарем судового засідання Руднік Є.М.,

за участі: представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4,

представника відповідача Крайнюкова М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 15 травня 2013 року, ухваленого за позовом ОСОБА_3 до Фермерського господарства «Фером» про визнання недійсним договору оренди землі та повернення земельної ділянки, -

ВСТАНОВИЛА:

В квітні 2013 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом до Фермерського господарства «Фером» (далі - ФГ «Фером).

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що на підставі державного акту на право приватної власності на землю є власником земельної ділянки площею 7,64 га призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в межах території Тімірязєвської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області. В 2010 році вона в усній формі уклала з відповідачем договір оренди вказаної земельної ділянки. При цьому письмового договору сторони не укладали. На початку 2013 року повідомила відповідача, що немає наміру продовжувати договірні правовідносини, але дізналась, що згідно з договором оренди землі від 25 травня 2010 року її земельна ділянка була передана в оренду ФГ «Фером» строком на 10 років.

Посилаючись на те, що не мала волевиявлення на укладення спірного договору і текст договору не підписувала та з урахуванням положень ст.ст.203,215 ЦК України, позивач просила про задоволення позову: визнання договору оренди землі недійсним та повернення їй земельної ділянки.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 15 травня 2013 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено за його недоведеністю.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, в особі свого представника ОСОБА_5, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права.

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що договір оренди землі є укладеним, оскільки доказів того, що вказаний договір не підписувався, позивачем суду не надано. При цьому, земельна ділянка передана за актом прийому-передачі, позивач отримувала орендну плату за 2010 - 2013 роки, тобто договір виконувався сторонами протягом тривалого часу, що свідчить про наявність волевиявлення сторін на його укладення та виконання.

З такими висновками міськрайонного суду колегія суддів погоджується з огляду на наступне.

Так, відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про оренду землі» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), а також іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди земельної ділянки.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За правилами п.1 ч.2 ст.11 ЦК України однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.

Відповідно до положень ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно із ч.3 ст.640 ЦК України договір, який підлягає державній реєстрації, є укладеним з моменту державної реєстрації.

Відповідно до ч. 2 ст. 207 ЦК правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний сторонами цього правочину.

У той же час, ч.1 ст.215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом ч.2 ст.792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Частиною 1 ст.14 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що договір оренди укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Статтею 18 зазначеного Закону (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених ст.15 Закону України «Про оренду землі», а також порушення вимог ст.ст.4-6, 11,17,19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (ч.2 ст.15 Закону України «Про оренду землі»).

Такий правовий висновок щодо недійсності договору оренди, який не відповідає приписам указаних норм матеріального права, був зроблений у постановах Верховного Суду України від 06 лютого 2012 року № 6-104 цс 11, від 18 липня 2012 року № 6-77 цс 12 та від 04 квітня 2012 року № 21 цс 12. Зазначені постанови, в силу вимог ст.360-7 ЦПК України, є обов'язковими для суду, який вирішує справи пов'язані з орендою землі.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом на підставі державного акту на право приватної власності на землю від 24 листопада 2001 року ОСОБА_3 є власником земельної ділянки, переданої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 7,64 га та розташованої в межах території Тімірязєвської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області (а.с.5).

17 червня 2011 року у відділі Держкомзему у Вознесенському районі Миколаївської області було зареєстровано договір оренди вищезазначеної земельної ділянки між орендодавцем ОСОБА_3 та орендарем ФГ «Фером», який укладено 25 травня 2010 року строком на 10 років (а.с.6,14-16).

За актом прийому-передачі від 25 травня 2010 року ОСОБА_3 передала земельну ділянку ФГ «Фером» (а.с.17).

За 2011 - 2013 роки ОСОБА_3 отримала орендну плату (а.с.24).

Зі змісту позовної заяви убачається, що позивач ОСОБА_3 вважала, що договір оренди має бути визнаний недійсним, оскільки вона не мала волевиявлення на його підписання, тому відповідач незаконно користується земельною ділянкою.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Отже, посилаючись на те, що договір оренди землі від 25 травня 2010 року нею не підписувався, саме ОСОБА_3 зобов'язана довести те, що підпис в договорі оренди їй не належать.

При цьому, в ч.2 ст. 218 ЦК України визначено, що заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду у таких справах не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Зазначене положення закону роз'яснено судам також і в п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Зі змісту судового рішення убачається, що позивачу було роз'яснено право доведення своїх вимог, крім письмових доказів, зокрема, проведенням відповідної судово - почеркознавчої експертизи, але позивач таким правом не скористався.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки державна реєстрація договору є визнанням і підтвердженням факту виникнення прав і обов'язків сторін щодо оренди земельної ділянки.

Оскільки цього ж, з таких же мотивів дійшов і суд першої інстанції, то підстав для задоволення апеляційної скарги немає.

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу про те, що спірний договір укладено з порушенням вимог ст.15 Закону України «Про оренду землі» колегія суддів не приймає до уваги, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 просила визнати недійсним договір з тих підстав, що вона його не підписувала та до початку розгляду судом справи по суті позивачем не змінювались підстави позову.

Разом з тим, наявність порушень Закону України «Про оренду землі», на які посилається позивач, у разі спору, може свідчити про наявність інших цивільно-правових відносин між сторонами та не позбавляє права звернутися до суду з відповідним позовом.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначеного судового рішення.

Таким чином, оскаржене рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до ст.308 ЦПК України є підставою для відхилення апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст.303,308,315 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 відхилити, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 15 травня 2013 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий Судді: