Постанова № 33863555, 11.09.2013, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" вересня 2013 р. Справа№ 5011-51/16177-2012

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко О.В.

суддів: Іоннікової І.А.

Чорної Л.В.

при секретарі Дмитрина Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради

на рішення Господарського суду м. Києва

від 01.04.2013 року у справі № 5011-51/16177-2012 (головуючий суддя Пригунова А.Б., судді - Гулевець О.В., Чебикіна С.О.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «А.В.С.»

до Київської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Головне управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради

про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради, визнання договору частково недійсним та виключення пункту договору.

ВСТАНОВИВ:

На розгляд господарського суду міста Києва передані вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "А.В.С." до Київської міської ради про скасування п.п. 28.1.7. рішення Київської міської ради від 15.07.2004 р. №419-5/1829 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею"; визнання недійсним та виключення абзацу п. 8.4. договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р., укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "А.В.С.", що зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації, про що зроблено запис від 27.04.2005 р. за № 82-6-00292 у книзі записів державно реєстрації договорів, щодо передачі Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003 р. №267/1142 "Про бюджет міста Києва на 2004 рік".

Позовні вимоги обґрунтовані зміною законодавства України, що регулюють правовідносини сторін, а саме: позивач посилається на ч.7 ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" якою заборонено органам місцевого самоврядування вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, та, крім того, згідно з пунктом 7 розділу V Прикінцевих положень вказаного закону будь-які рішення органів місцевого самоврядування про надання замовником будівництва будь-яких послуг, передачу активів у будь-якій формі (матеріальній чи нематеріальній), передачу частини (відсоткової частки) площ, прийнятих в експлуатацію об'єктів містобудування, крім пайової участі відповідно до цього закону, прийняті до набрання чинності цим законом, підлягають приведенню у відповідність з цим законом. Позивач зазначив, що спірне рішення відповідача не було приведено у відповідність до вимог закону, а отже є таким, що не відповідає вимогам закону та підлягає скасуванню, а абзац п. 8.4 договору оренди земельної ділянки підлягає виключенню шляхом внесення змін до договору. Нормативно обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач посилався також на положення ст. ст. 203, 207, 321, 652 Цивільного кодексу України.

29.03.2013 р. позивачем до місцевого господарського суду було подано заяву про зміну підстав позову у справі № 5011-51/16177-2012. При цьому позивач зазначає, що спірне рішення Київської міської ради має бути частково скасоване, а абзац п. 8.4 договору має бути визнаний недійсним та виключений з договору оренди, оскільки станом на даний час, не дивлячись на відповідні звернення позивача, зазначене рішення не приведене у відповідність до вимог чинного законодавства - пункту 7 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та, крім того, не внесені відповідні зміни до договору оренди.

Крім того судом першої інстанції у відповідності до приписів ст. 83 ГПК України було задоволено клопотання про вихід за межі позовних вимог у даній справі.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.04.2013 р. у справі № 5011-51/16177-2012 у задоволенні вимоги про скасування пп. 28.1.7. рішення Київської міської ради від 15.07.2004 р. № 419-5/1829 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею" відмовлено. Внесено зміни до договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "А.В.С." (м. Київ, вул. Анрі Барбюса, 37/1 "Б", код ЄДРПОУ 32348227) та Київською міською радою (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ 22883141), що зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації про що зроблено запис від 27.04.2005 р. за № 82-6-00292 у книзі записів державно реєстрації договорів шляхом виключення абзацу п. 8.4. договору щодо передачі Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003р. №267/1142 "Про бюджет міста Києва на 2004 рік" .

У задоволенні вимог про визнання недійсним та виключення абзацу п. 8.4. договору щодо передачі Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003р. №267/1142 "Про бюджет міста Києва на 2004 рік" відмовлено. Повернуто Товариству з обмеженою відповідальністю "А.В.С." (м. Київ, вул. Анрі Барбюса, 37/1 "Б", код ЄДРПОУ 32348227) з Державного бюджету України суму зайво сплаченого судового збору у розмірі 63 307, 00 (шістдесят три тисячі триста сім грн. 00 коп.) грн. на підставі платіжного доручення №1217 від 08.11.12р., оригінал якого знаходиться у матеріалах справи №5011-51/16177-2012р. Стягнуто з Київської міської ради (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ 22883141) на користь Державного бюджету України судовий збір в сумі 1147,00 (одна тисяча сто сорок сім ) грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підстави для скасування спірного нормативно-правового акту у суду відсутні, оскільки положення Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" не підлягають застосуванню з огляду на неможливість зворотної дії їх в часі. Також на думку суду, обраний позивачем спосіб захисту - виключення абзацу п.8.4 договору не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав. Крім того суд дійшов висновку про наявність одночасно чотирьох визначених ст. 652 Цивільного кодексу України обставин, які є підставою для внесення змін до договору у зв'язку з істотною зміною обставин.

Не погоджуючись із вищевказаним рішенням суду, Департамент будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 01.04.2013 р. у справі № 5011-51/16177-2012 в частині внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 року шляхом виключення п. 8.4 скасувати.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення Господарського суду міста Києва прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, з недоведеністю обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків, викладених у рішенні обставинам справи.

Розпорядженням голови Київського апеляційного господарського суду Хрипуна О.О. № 5011-51/16177-2012 від 19.07.2013 року враховуючи те, що відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями апеляційну скаргу по справі № 5011-51/16177-2012 передано на розгляд судді Київського апеляційного господарського суду Тищенко О.В., керуючись ст.. ст..4 6 , 69 Господарського процесуального кодексу України, п. 3.1.7. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26.11.2010 р. № 30, згідно п. 2.1 рішення зборів суддів Київського апеляційного господарського суду від 11.07.2012р., сформовано для розгляду апеляційної скарги по справі № 5011-51/16177-2012 колегію суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді Іоннікова І.А., Чорна Л.В.

Апелянт в судовому засіданні апеляційної інстанції вимоги апеляційної скарги підтримав, просив суд апеляційну скаргу задовольнити, рішення Господарського суду м. Києва від 01.04.2013 р. у справі № 5011-51/16177-2012 скасувати.

Представник відповідача в судовому засіданні апеляційної інстанції вимоги апеляційної скарги підтримав.

Представник позивача в судове засідання 11.09.2013 року не з'явився, будучи належним чином повідомленими про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги.

Стаття 22 ГПК України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Явка в судове засідання представників сторін -це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 77 ГПК України у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Застосовуючи згідно з частиною 1 статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії"(Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989).

Враховуючи, що наявні матеріали справи є достатніми для всебічного, повного і об'єктивного розгляду справи, судова колегія визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу у відсутності представника позивача.

Відповідно до статті 101 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу, також апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення господарського суду у повному обсязі.

Дослідивши доводи апеляційної скарги, наявні матеріали справи та заслухавши пояснення представників відповідача та третьої особи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, Київський апеляційний господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Київської міської ради від 15.07.2004 р. № 419-5/1829 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею" затверджено проект відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "А.В.С." для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з вбудованими, прибудованими приміщеннями та паркінгом на вул. Анрі Барбюса, 37/1 у Печерському районі міста Києва; передано Товариству з обмеженою відповідальністю "А.В.С." за умови виконання п. 28.1. цього рішення, у довгострокову оренду на 15 років земельну ділянку площею 1, 73 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з вбудованими, прибудованими приміщеннями та паркінгом на вул. Анрі Барбюса, 37/1 у Печерському районі міста Києва.

Пунктом 28.1.7. рішення Київської міської ради від 15.07.2004 р. № 419-5/1829 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею" на Товариство з обмеженою відповідальністю "А.В.С." покладено обов'язок передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державно адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003р. №267/1142 "Про бюджет міста Києва на 2004 рік".

17.12.2004 р. між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "А.В.С." укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого відповідач, на підставі п. 28 рішення Київської міської ради від 15.07.2004 р. № 419-5/1829, зобов'язався за актом приймання-передачі передати, а позивач - прийняти в строкове платне користування земельну ділянку площею 14 341 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з вбудованими, прибудованими приміщеннями та паркінгом на вул. Анрі Барбюса, 37/1 у Печерському районі міста Києва строком на 15 років.

Відповідно до п. 8.4. договору позивач зобов'язався передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державно адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003р. №267/1142 "Про бюджет міста Києва на 2004 рік".

Відповідно до п. 10 Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву" від 16.09.2008 р. № 509-VІ Закон України "Про планування і забудову територій" доповнено ст. 27-1 згідно з частиною 8 якої органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів, крім пайової участі (внеску) замовника, встановленої цією статтею.

Законом України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" № 800-VІ від 25.12.2008 р. внесено зміни до ч. 8 ст. 27-1 Закону України "Про планування і забудову територій" та встановлено, що органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема, житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі (внеску) замовника, встановленої цією статтею.

17.02.2011 р. Верховною Радою України прийнято Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" (набрав чинності з 12.03.2011 р.) частиною 7 статті 40 якого закріплено, що органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею, а також крім випадків, визначених частиною п'ятою статті 30 цього Закону.

Відповідно до пункту 7 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" будь-які рішення органів місцевого самоврядування про надання замовником будівництва будь-яких послуг, передачу активів у будь-якій формі (матеріальній чи нематеріальній), передачу частини (відсоткової частки) площ прийнятих в експлуатацію об'єктів містобудування, крім пайової участі відповідно до цього Закону, прийняті до набрання чинності цим Законом, підлягають приведенню у відповідність із цим Законом.

Листом вих. № 160 від 26.06.2012 р. Товариство з обмеженою відповідальністю "А.В.С." звернулось до Київської міської ради з вимогами про скасування п. 28.1.7. рішення Київської міської ради від 15.07.2004 р. № 419-5/1829 з метою приведення вказаного рішення у відповідність до вимог Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "А.В.С." та Київською міською радою, що зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації про що зроблено запис від 27.04.2005 р. за № 82-6-00292 у книзі записів державно реєстрації договорів, шляхом виключення абз. 8 п. 8.4. вказаного договору наступного змісту: "передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003р. №267/1142 "Про бюджет міста Києва на 2004 рік".

Листом № 03-85/24915 від 17.08.2012 р. Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) повідомило Товариство з обмеженою відповідальністю "А.В.С.", що для вирішення питання про внесення змін до рішення Київської міської ради від 15.07.2004 р. № 419-5/1829 та договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р. № 82-6-00292 необхідно звернутись до проектної землевпорядної організації, що має відповідну ліцензію та замовити виготовлення землевпорядної документації на підставі якої Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) забезпечить підготовку відповідного проекту рішення.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судових засіданнях з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв'язок, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, є законним і обґрунтованим з наступних підстав.

У відповідності до ст. 13 Конституції України земля її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шлейфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Згідно ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно ст. 148 Господарського кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною державою. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до Земельного кодексу України та інших законів.

Згідно зі статтею 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з пунктом 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (редакція чинна на момент виникнення спірних правовідносин) до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Статтею 9 Земельного кодексу України передбачено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин на її території належить, зокрема, розпорядження землями територіальної громади міста; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; організація землеустрою.

Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування (редакція чинна на момент виникнення спірних правовідносин) в Україні" визначено, що виключно на пленарних засіданнях сесії міські ради вирішують питання регулювання земельних відносин.

Відповідно пункту другого статті 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" питання регулювання земельних відносин (у тому числі надання земельної ділянки в оренду та поновлення договору оренди земельної ділянки) вирішується на пленарному засіданні ради - сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.

За приписами статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Способом волевиявлення ради, яка здійснює право власності від імені відповідної територіальної громади, щодо регулювання земельних відносин є прийняття рішення сесії.

Згідно зі статтею 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Частиною 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.

Як вбачається з матеріалів справи предметом розгляду даної справи є протиправність п.п. 28.1.7. рішення Київської міської ради від 15.07.2004 р. №419-5/1829 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею", яким на Товариство з обмеженою відповідальністю "А.В.С." покладено обов'язок передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради 10 % загальної площі будинків.

Підставами для визнання наведеного пункту спірного рішення недійсним на думку позивача є невідповідність їх положенням ст. 27-1 Закону України «Про планування і забудову територій», Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», з огляду на пряму заборону наведеними нормами законодавства вимагати від замовника будівництва передачі матеріальних або нематеріальних активів, зокрема житлових та нежитлових приміщень.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву" від 16.09.2008 р. № 509-VІ Закон України "Про планування і забудову територій" доповнено ст. 27-1 згідно з частиною 8 якої органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів, крім пайової участі (внеску) замовника, встановленої цією статтею.

12.03.2011 р. набрав чинності Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" частиною 7 статті 40 якого встановлено, що органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею, а також крім випадків, визначених частиною п'ятою статті 30 цього Закону.

Відповідно до пункту 7 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" будь-які рішення органів місцевого самоврядування про надання замовником будівництва будь-яких послуг, передачу активів у будь-якій формі (матеріальній чи нематеріальній), передачу частини (відсоткової частки) площ прийнятих в експлуатацію об'єктів містобудування, крім пайової участі відповідно до цього Закону, прийняті до набрання чинності цим Законом, підлягають приведенню у відповідність із цим Законом.

Як вбачається зі змісту Прикінцевих положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", наведені правові норми в частині заборони органам місцевого самоврядування вимагати передачі площі у новозбудованих об'єктах, розповсюджується і на відносини, що виникли до набрання вказаним законом чинності.

Проте незважаючи на зазначені норми права колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов вірного висновку відмовляючи позивачу у задоволенні позовної вимоги щодо скасування пп. 28.1.7. рішення Київської міської ради №419-5/1829 від 15.07.04р., з огляду на неможливість застосування до спірних відносин Прикінцевих положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» через їх суперечливість ст. 58 Конституції України, положення якої було роз'яснено у рішенні Конституційного суду України від 09.02.1999 р. у справі № 1-7/99 та встановлено, що «дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце». Таким чином п.п. 28.1.7 рішення Київської міської ради від 15.07.2004 р. № 419-5/1829 не суперечив чинним на момент його прийняття нормам законодавства України.

Щодо заявлених позовних вимог про визнання недійсним та виключення абзацу п. 8.4. договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р., укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "А.В.С.", колегія суддів зазначає наступне.

Згідно пункту 2.26 постанови Пленуму Вищого господарського суду України, від 17 травня 2011 року, № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" зазначено, що у вирішенні спорів про визнання недійсними договорів оренди земельної ділянки суди мають з'ясовувати наявність на момент укладення оспорюваного договору оренди рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки, оскільки його відсутність суперечить вимогам пункту 5 частини четвертої статті 15 Закону України "Про оренду землі" та пункту 3 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року N 677.

Також, розглядаючи справи у спорах про визнання недійсними договорів оренди, суди повинні з'ясовувати питання чинності рішень (розпоряджень), на підставі яких було укладено такі договори.

У рішенні №7-рп/2009 від 16.04.2009р. Конституційного Суду України у справі №1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" зазначено, що в Основному Законі України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (ч.1 ст.144). На основі цього положення Конституції України в Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (ч.1 ст.59).

З огляду на положення ст. 124 Земельного кодексу України, відповідний договір оренди земельної ділянки державної власності може бути визнаний недійсним лише за умови визнання недійсним рішення органу державної влади про надання в оренду цієї ділянки, що є підставою для укладення оспорюваного договору.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відповідність рішення Київської міської ради від 15.07.04р. № 419-5/1829 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею" вимогам законодавства чинних на момент його прийняття, підстав для визнання, укладеного на його виконання, договору оренди землі недійсним у відповідності до приписів ст. 124 Земельного кодексу України не вбачається.

У відповідності до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203);

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203);

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203);

- правочин має вчинятись у формі, встановленій законом (ч.4 ст. 203)

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Пунктами 1, 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачено, що цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ „Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 1 грудня 2005 року № 3161-ІУ), Законом України від 6 жовтня 1998 року № 161-ХІУ „Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року № 1211-IV) та іншими актами законодавства.

При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Проте стороною позивача доказів невідповідності договору актам цивільного законодавства і порушення цивільних його прав або інтересів на момент прийняття рішення та укладання договору Товариством з обмеженою відповідальністю "А.В.С. всупереч вимог ст.ст.4-3, 33 Господарського процесуального кодексу України не представлено.

Враховуючи вище наведе колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності підстав для визнання недійсним п. 8.4 договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р.

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною третьою статті 3 Закону України " Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України " Про судоустрій і статус суддів" кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Відповідно до частини першої статті восьмої ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

Приписами ст. 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Конституційний Суд України у рішенні від 30.01.2003 р. № 3-рп/2003у справі № 1-12/2003 за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 3 ст. 120, ч. 6 ст. 234, ч. 3 ст. 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 р. № 15-рп/2002у справі № 1-2/2002 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що ч. 2 ст. 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, встановлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб'єкти правовідносин, у т.ч. юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду для захисту своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб'єктів правовідносин, в т.ч. у судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст.1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд порушує провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

За змістом положень вказаних норм, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом вчинення позовного провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог. Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Відповідно до змісту ст. ст. 11, 15 Цивільного кодексу України цивільні права й обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.

Захист же цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Способи захисту цивільних прав та інтересів судом передбачені у статті 16 ЦК України.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Аналогічні положення містяться і в пункті 4 частини 2 статті 20 Господарського кодексу України, де сказано, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом, зокрема, припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення.

Як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не любим, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Як правило перелічені норми законодавства не передбачають такого способу захисту прав, як виключення певного пункту договору. В той же час позивачем не наведено, а судом, відповідно, не встановлено інших положень законодавства, що передбачали б такий спосіб захисту порушеного права, як виключення пункту договору.

Таким чином обраний позивачем спосіб захисту (виключити абзац п. 8.4 договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 року) не відповідає передбаченим законодавствам способам захисту цивільних прав, у зв'язку з чим колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для захисту права позивача обраним ним шляхом.

Згідно постанови Пленуму від 26.12.2011р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» з метою забезпечення однакового і правильного застосування Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України надав господарським судам України роз'яснення, згідно яких, зокрема, господарський суд, дійшовши висновку про те, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, повинен відмовити в позові, а не припиняти провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК.

Враховуючи викладене, Київський апеляційний господарський суд погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог в цій частині у наведений позивачем спосіб захисту.

Проте як вбачається з матеріалів справи місцевий господарський суд з метою захисту прав та законних інтересів позивача на підставі поданого ним клопотання про вихід за межі позовних вимог у даній справі в порядку ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, прийняв за необхідне внести зімни до спірного договору шляхом виключення абзацу п. 8.4. договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р., укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "А.В.С.".

Як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач в обґрунтування заявлених ним обставин справи посилається на те, що ним, з метою приведення пп. 28.1.7 рішення Київської міської ради № 419-5/1829 від 15.07.04р. та договору оренди від 17.12.04р., укладеному між сторонами, у відповідність до вимог чинного законодавства України на адресу відповідача направляв лист №160 від 28 червня 2012.

Судом першої інстанції було встановлено, що Київською міською радою на момент прийняття рішення у даній справі не дотримано вимог п. 7 розділу 5 Прикінцевих положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" щодо приведення рішення №419-5/1829 від 15.07.04р. у відповідність до норм названого закону.

З огляду на зазначені обставини суд першої інстанції дійшов висновку, що в силу положень ч.2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, пп. 28.1.7 вищезазначеного рішення відповідача судом не застосовується, оскільки на даний час він не відповідає положенням чинного законодавства України.

Позивач стверджує, що після укладення договору істотно змінилися обставини, якими сторони керувалися при його укладенні, оскільки неможливо було передбачити, що відповідачу буде заборонено законом вимагати передачі матеріальних або нематеріальних активів, а отже при укладенні договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; така обставина не могла бути усунена після її виконання, оскільки законотворча діяльність є виключною компетенцією Верховної Ради України, як законодавчого органу України. Крім того, виконання обов'язку про передачу частини площі приміщення на сьогоднішній день призведене до значних фінансових втрат позивача, що, в свою чергу, позбавить позивача на те, на що він розраховував. Тож, на думку позивача, останній не може вважатися стороною, яка несе ризик зміни обставин, оскільки зміна обставин пов'язана із прийняттям правового акту, що захищає права позивача.

Відповідно до ч. 2 статті 67 Господарського кодексу України визначено, що підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Частиною 1 ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 2 ст. 651 Цивільного кодексу України встановлено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Зміна договору у зв'язку з істотними змінами обставин є самостійним випадком зміни договірних зобов'язань, метою якого є необхідність відновлення балансу інтересів сторін договору, істотно порушеного внаслідок не передбачуваної зміни зовнішніх обставин, що не залежить від волі сторін. При наявності істотної зміни обставин, зміна договору за рішенням суду допускається лише як виняток.

Отже, закон пов'язує можливість внесення змін до договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю чотирьох умов, визначених ч. 2 ст. 652 ЦК України, при істотній зміні обставин.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду України від 27 лютого 2012 р. у справі №3-9гс12, у якій сказано, що у разі не доведення заінтересованою особою одночасної наявності чотирьох умов, визначених ч. 2 ст. 652 ЦК України, підстав для розірвання спірного договору немає.

Проаналізувавши положення законодавства, суд дійшов висновку, що заборона вимагати від забудовників передачі частини житлових приміщень органам місцевого самоврядування була внесена Законом України від 25 грудня 2008 року "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва", у зв'язку з необхідністю захисту інтересів забудовників та інвесторів в умовах світової фінансової кризи.

Крім того, як було зазначено вище, позивачем вчинялись дії щодо приведення договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р. у відповідність до норм чинного законодавства шляхом внесення змін до вказаного договору

Суд погоджується із твердженням позивача про неможливість сторін передбачити, що відповідачу в силу вимог закону буде заборонено вимагати передачі матеріальних або нематеріальних активів, а отже цілком обґрунтованим є його доводи, що при укладенні договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане.

Також обґрунтованим визнається твердження позивача про те, що законотворча діяльність є виключною компетенцією Верховної Ради України, як законодавчого органу України, а тому зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися і виконання обов'язку щодо передачі частини площі приміщення на сьогоднішній день призведене до значних фінансових втрат позивача, а отже виконання договору в цій частині порушило б співвідношення майнових інтересів сторін.

Отже, позивач не може вважатися стороною, яка несе ризик зміни обставин, оскільки зміна обставин пов'язана із прийняттям правового акту, що захищає права позивача та, крім того, із суті договору або звичаїв ділового звороту не випливає, що ризик зміни обставин несе позивач.

Враховуючи вищевикладене, місцевим господарським судом зроблено вірний висновок про доведення позивачем наявності істотних обставин для змін умов договору у судовому порядку шляхом виключення спірного абзацу п. 8.4..

Згідно постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Колегія суддів вважає, що в рішенні суду повністю відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні, отже рішення відповідає вимогам чинного законодавства України, ґрунтуються на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, підстав для його скасування не вбачається.

Зважаючи на відмову в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до вимог ст.49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита за подання апеляційної скарги покладаються на третю особу (апелянта).

Керуючись ст.ст. 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської ради залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 01.04.2013 р. у справі № 5011-51/16177-2012 залишити без змін.

Матеріали справи № 5011-51/16177-2012 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.

Головуючий суддя Тищенко О.В.

Судді Іоннікова І.А.

Чорна Л.В.