Ухвала суду № 33829968, 18.09.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 вересня 2013 року м. Київ К/800/40686/13

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Олендера І.Я.,

суддів Ємельянової В.І., Рецебуринського Ю.Й.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної виконавчої служби України на ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 17 липня 2013 року та постанову Донецького окружного адміністративного суду від 05 червня 2013 року в справі за позовом ОСОБА_2 до Державної виконавчої служби України про визнання незаконною постанови та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

У квітні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконною постанову про повернення йому виконавчого документа, як стягувачу, від 01.03.2013 року, зобов'язати відновити виконавче провадження по виконавчому листу № 2-а-1391/08, виданому 23.03.2009 року Донецьким окружним адміністративним судом та вчинити дії щодо примусового виконання судового рішення.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 05.06.2013 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 17.07.2013 року, позов задоволено частково: визнано протиправною та скасовано постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України від 01.03.2013 року про повернення виконавчого документа стягувачу, винесену у виконавчому провадженні № 24025020 та зобов'язано відповідача відновити виконавче провадження № 24025020, у задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Суди попередніх інстанцій мотивували своє рішення тим, що постанова від 01.03.2013 року, якою виконавчий документ повернуто позивачу, як стягувачу у виконавчому провадженні, порушує його права та охоронювані законом інтереси, така внесена всупереч вимог ст.ст. 6,11,27,30,47 Закону України «Про виконавче провадження», Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05.06.2012 року № 4901-VI та Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 та підлягає скасуванню.

У поданій касаційній скарзі Державна виконавча служба України заявила вимоги про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції, як таких, що постановлені із порушенням норм матеріального і процесуального права та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Як на доводи касаційної скарги, відповідач вказує, що державний виконавець діяв у спосіб визначений Законом України «Про виконавче провадження», оскільки він позбавлений можливості здійснити списання коштів з рахунків боржника у примусовому порядку, оскільки Законом встановлена заборона щодо стягнення коштів державним виконавцем з рахунків боржника - органу державної влади через органи Державної казначейської служби.

Касаційний розгляд справи проведено в попередньому судовому засіданні, відповідно до статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судами попередніх інстанцій встановлено наступні обставини.

Згідно постанови Донецького окружного адміністративного суду від 05.08.2008 року в справі № 2-а-1391/08 було часткового задоволені вимоги позивача ОСОБА_2, стягнуто на його користь з Міністерства фінансів України, шляхом списання коштів з рахунку Державного казначейства України, суму у розмірі 4036 грн. Судове рішення набрало законної сили 23.10.2008 року (а.с.11-22).

23.03.2009 року виданий виконавчий лист по справі № 2-а-1391/08 (а.с.23).

31.01.2011 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Жилінським В.О. винесена постанова про відкриття виконавчого провадження № 24025020 з примусового виконання виконавчого листа № 2-а-1391/08 (а.с.24).

Сторонами виконавчого провадження були Міністерство фінансів України - боржник та позивач ОСОБА_2 - стягувач.

Відповідно до п. 2 постанови від 31.01.2011 року про відкриття виконавчого провадження, боржнику був наданий семиденний строк з дня отримання цієї постанови для добровільного виконання.

31.01.2011 року із супровідним листом № С-1771-11/25 вказана постанова надіслана на адресу сторін виконавчого провадження та суду, що видав виконавчий документ (а.с.53).

В листопаді 2012 року старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень ДВС України Кушнір Л.В. звернулася до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про зміну способу та порядку виконання рішення, в якій просив замінити спосіб та порядок виконання рішення суду, на підставі якого виданий виконавчий лист Донецького окружного адміністративного суду від 23.03.2009 року № 2-а-1391/08, шляхом стягнення коштів у сумі 4036 грн. з Державної судової адміністрації України (а.с.75-76).

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 10.12.2012 року у задоволенні вищевказаної заяви обґрунтовано відмовлено (а.с. 77-80).

01.03.2013 року старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень ДВС України Кушнір Л.В. на підставі п. 9 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» винесена постанова про повернення виконавчого документа стягувачу (а.с.5).

Із супровідним листом від 12.03.2013 року № 301/5-6 вказана постанова надіслана сторонам виконавчого провадження (а.с. 69).

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів приходить до висновку про те, що зазначена касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних мотивів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року № 606-XIV (далі - Закон № 606) примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

У випадках, передбачених законом, рішення судів щодо стягнення коштів виконуються податковими органами, банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами Державного казначейства України в установленому Кабінетом Міністрів України порядку, що передбачено ч.ч. 1-2 ст. 3 Закону № 606.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 17 Закону № 606 виконавчі листи, що видаються судами, підлягають виконанню державною виконавчою службою відповідно до цього Закону.

Виконання рішень, за якими боржником є центральні органи виконавчої влади покладається на відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, що передбачено п. 1 ч. 1 ст.21 Закону № 606.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 6 Закону № 606 державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону № 606 державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону № 606 у разі ненадання боржником у строки, встановлені ч. 2 ст. 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, державний виконавець, не отримавши документального підтвердження добровільного виконання боржником виконавчого листа № 2-а-1391/08, не вчинив дій щодо його примусового виконання з використанням повноважень, передбачених Законом № 606.

Згідно з ч. 1 ст. 30 Закону № 606 державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку та згідно ч. 2 цієї ж статті зобов'язаний провести виконавчі дії з виконання рішення протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що виконавче провадження № 24025020 відкрито 31.01.2011 року та закінчено 01.03.2013 року, тобто тривало понад 2 роки 2 місяці, однак рішення суду виконане не було, оскільки державним виконавцем не проводилися виконавчі дії спрямовані на повне та реальне його виконання (а.с. 47-71).

Підстави та порядок повернення виконавчого документа стягувачу визначені ст. 47 Закону № 606.

У постанові про повернення виконавчого документа державний виконавець зазначив підставу такого повернення, а саме п. 9 ч. 1 ст. 47 Закону № 606.

Відповідно до вимог п. 9 ч. 1 ст. 47 Закону України № 606 та п. 3.15 Інструкції з примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 року № 512/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 року № 489/20802 (далі - Інструкція), підставою для повернення виконавчого документа є встановлення безпосередньо у Законі заборони звертати стягнення на окреме майно чи кошти боржника.

Тому, державний виконавець мав встановити, що безпосередньо у законі встановлена заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти Міністерства фінансів України (боржника у виконавчому провадженні) і у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також що в законі наявна заборона щодо проведення інших виконавчих дій стосовно цього боржника, що виключає можливість виконання виконавчого листа № 2-а-1391/08.

Про наявність обставини, зазначених у п. 9 ч. 1 ст. 47 Закону № 606, державний виконавець зобов'язаний скласти акт, що передбачено ч. 2 ст. 47 Закону № 606.

Відтак, державним виконавцем, в порушення вимог ч. 2 ст. 47 Закону № 606, акт про наявність обставин, вказаних у п. 9 ч. 1 ст. 47 цього ж Закону складений не був.

Крім того, встановлено, що всупереч ч. 5 ст. 47 Закону № 606 копія оскаржуваної постанова надіслана стягувачу з порушенням строків визначених вказаною нормою.

Не враховано державним виконавцем і вимог Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05.06.2012 року № 4901-VI (далі - Закон № 4901) та Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845( у редакції чинній на час винесення оскаржуваної постанови).

Так, відповідно до п. 7 Порядку передбачено, що у разі наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу керівник органу державної виконавчої служби подає відповідно до Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» Казначейству протягом 10 днів з дня складення державним виконавцем відповідного акта оригінал виконавчого документа разом із супровідним листом та завірені належним чином державним виконавцем копії інших матеріалів виконавчого провадження.

Відповідно до п. 47 Порядку передбачено безспірне списання коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів, де зазначено, що таке здійснюється Казначейством на підставі поданих: 1) органом Казначейства: документів та відомостей, надісланих стягувачами та боржником; інформації про неможливість виконання безспірного списання коштів з рахунків боржника; 2) керівником органу державної виконавчої служби зазначених у пункті 7 цього Порядку документів та відомостей.

Таким чином, колегія суддів вважає вірними висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо невжиття державним виконавцем всіх передбачених законодавством заходів для належного виконання судового рішення.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 5 статті 124 Конституції України передбачено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України i є обов'язковими до виконання на всій території України.

Згідно з ч.1 ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб i підлягає виконанню на всій території України.

Відповідно до частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції передбачено право на справедливий суд.

Європейський суд з прав людини в пункті 40 рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року зазначив, що право на суд було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави допускала невиконання остаточного та обов'язкового судового рішення на шкоду одній зі сторін.

Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (рішення у справі «Піалопулос та інші проти Греції» від 15 березня 2001 року, пункт 68).

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, у справах про невиконання судових рішень, будь-який засіб юридичного захисту, який дозволяє запобігти порушенню шляхом забезпечення вчасного виконання рішення, є в принципі найціннішим. Однак, якщо судове рішення винесене проти держави і на користь фізичної особи, від такої особи в принципі не слід вимагати використання таких засобів; тягар виконання такого рішення покладається головним чином на органи влади, яким слід використати всі засоби, передбачені в національній правовій системі, щоб прискорити процес виконання рішення і не допустити таким чином порушення Конвенції (рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 січня 2010 року, пункт 65).

Враховуючи вищевикладене суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що саме відповідач, а не стягувач у виконавчому провадженні, має використати всі передбачені законодавством засоби з метою забезпечення своєчасного і повного виконання судового рішення, постанова від 01.03.2013 року про повернення виконавчого документа стягувачу є такою, що порушує права позивача, як стягувача у виконавчому провадженні, тобто є протиправною.

За змістом ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повного та всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 3 ст. 220-1 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право відхилити касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що з рішень судів попередніх інстанцій вбачається, що при їх ухвалені, суди не допустили порушень норм матеріального та процесуального права, які могли б бути підставою для скасування чи зміни судових рішень.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 КАС України, суд -

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу Державної виконавчої служби України відхилити.

Ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 17 липня 2013 року та постанову Донецького окружного адміністративного суду від 05 червня 2013 року в справі № 805/4491/13-а - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили протягом п'яти днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий І.Я. Олендер

Судді В.І. Ємельянова

Ю.Й. Рецебуринський