Рішення № 33789573, 24.09.2013, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 161/4651/13-ц провадження № 22-ц/773/1370/13 Головуючий у 1 інстанції:Кихтюк Р.М. Категорія: 20 Доповідач: Русинчук М. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 вересня 2013 року

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого-судді - Русинчука М.М.,

суддів - Осіпука В.В., Мудренко Л.І.,

при секретарі - Губарик К.А.,

з участю: позивача - ОСОБА_1,

представника позивача - ОСОБА_2,

відповідачів - ОСОБА_3, ОСОБА_4,

представників відповідачів - ОСОБА_5, ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, приватного нотаріуса ОСОБА_7 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням, за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_3, до якої приєдналася відповідач ОСОБА_4, на рішення Луцького міськрайонного суду від 09 серпня 2013 року,

В С Т А Н О В И Л А:

В березні 2013 року ОСОБА_1 звернувся в суд із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 11.08.2000 року між ним та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб, за час перебування у якому вони придбали квартиру АДРЕСА_1.

В подальшому їх відносини погіршились та відповідач почала чинити перешкоди у користуванні житлом шляхом заміни замків та іншим чином. З цього приводу судом 26.10.2010 року було ухвалено рішення про усунення таких перешкод, яке згідно постанови державного виконавця від 01.04.2011 року виконано.

Рішенням суду від 02.03.2010 року шлюб між ними розірвано.

16.01.2013 року він з'ясував, що їх квартира належить іншій особі - ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 14.11.2012 року.

Посилаючись на такі обставини, позивач просив визнати недійним вказаний договір купівлі-продажу, так як дане житло є спільною сумісною власністю подружжя і ОСОБА_3 не вправі була його відчужувати без його згоди, а також не чинити перешкод у його користуванні.

Рішенням Луцького міськрайонного суду від 09 серпня 2013 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 14.11.2012 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Зобов'язано ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_1 у користуванні даною квартирою та стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь позивача з кожної по 172 грн. понесених судових витрат.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_3, до якої приєдналась відповідач ОСОБА_4, покликаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просила скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь в справі, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в позові, виходячи з наступного.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції свої висновки обґрунтовував тим, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісної власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3, і оскільки позивач своєї згоди, як співвласник квартири, на її відчуження не давав, тому суд відповідно до положень ст. ст. 215, 369 ЦК України визнав недійсним укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договір купівлі-продажу квартири від 14.11.2012 року та зобов'язав відповідача ОСОБА_3 не чинити перешкод позивачу в користуванні спільним майном.

Однак, погодитися з такими висновками місцевого суду не можна, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 11 серпня 2000 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Луцького міськрайонного суду від 02.03.2010 року розірваний (а.с.9). За час перебування у шлюбі на ім'я відповідачки ОСОБА_3 було придбано квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу від 03.01.2003 року (а.с.35-36).

14.11.2012 року відповідач ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу відчужила вказану квартиру ОСОБА_4 (а.с.26-27).

Інші докази, на які посилалася відповідачка ОСОБА_3, доводячи що спірна квартира була придбана за її особисті кошти, виручені від продажу власної квартири в місті Сарни, не знайшли свого відображення в оскаржуваному рішенні і їм не надано жодної правової оцінки.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови в прийнятті.

Згідно з пунктом 3 статті 215 цього Кодексу в мотивувальній частині рішення суд повинен навести мотиви, з яких він бере до уваги або відхиляє докази.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України та абзацу 4 пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року N 14 «Про судове рішення у цивільній справі» рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Проте, зазначеним вимогам закону ухвалене в даній справі судове рішення не відповідає, оскільки при його ухваленні суд односторонньо, неповно та не об'єктивно дослідив і оцінив наявні у справі докази, всебічно не з'ясував обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до частини 2 статті 60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, наведеною нормою права встановлюється презумпція належності майна, придбаного під час шлюбу, подружжю на праві спільної сумісної власності.

Пунктом 3 частини 1 статті 57 цього Кодексу встановлено, що особистою власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

З матеріалів справи вбачається, що 28 грудня 2002 року безпосередньо перед придбанням спірної квартири відповідачка ОСОБА_3 продала у місті Сарни Рівненської області свою власну квартиру за 16 960 грн. (а. с. 31-32).

Свідок ОСОБА_8, показала, що кошти виручені за продаж квартири в місті Сарни Рівненської області передавалися на зберігання її батькам і що квартира АДРЕСА_1 була придбана за особисті кошти ОСОБА_3

Свідок ОСОБА_9 в своїх показаннях зазначав, що перебуваючи з позивачем ОСОБА_1 на гастролях в Білорусії, останній йому особисто говорив, що квартиру АДРЕСА_1 придбала відповідачка ОСОБА_3 за кошти виручені від продажу квартири в м. Сарни Рівненської області. Крім того, даний свідок пояснив, що за період, який вони перебували на гастролях, їхня організація, до придбання вказаної квартири, працювала на громадських засадах, і взагалі кошти на придбання такої квартири на гастролях заробити було неможливо.

Оцінку цим показанням названих двох свідків суд не дав і не відкинув їх, хоча повідомлені ними факти мають важливе значення для вирішення розглядуваної справи.

Свідок ОСОБА_10, яка за довіреністю продала ОСОБА_3 спірну квартиру, показала, що до укладення згаданого договору за придбання квартири сторонами спору був внесений завдаток в розмірі приблизно 100 доларів США, а решту коштів було сплачено після продажу ОСОБА_3 квартири в місті Сарни, що підтверджує пояснення відповідача ОСОБА_3 та узгоджується з показаннями свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9 Даний свідок також пояснила, що позивач ОСОБА_1 вже після розлучення з ОСОБА_3, тобто після березня 2010 року (через більш як 7 років після купівлі спірної квартири) особисто просив її написати розписку про те, що вартість квартири він оплачував сам частинами, хоча насправді кошти сплачувались після продажу квартири в Сарнах. Вказана обставина вказує на те, що в такий спосіб шляхом отримання зазначених розписок, позивач штучно хотів створити обставини для визнання спірної квартири спільним майном подружжя.

Жоден із свідків зі сторони позивача (ОСОБА_11 (батько позивача), ОСОБА_12, ОСОБА_13) не підтвердили наявність у подружжя достатніх коштів для купівлі квартири в місті Луцьку.

Суд зазначив, що показаннями цих свідків підтверджується наявність у подружжя спільного бюджету. Однак, на думку колегії суддів, це не свідчить, що спірна квартира придбавалась не за особисті кошти ОСОБА_3, яких було достатньо для оплати її вартості, а за спільні кошти подружжя.

З врахуванням наведених показань свідків, які узгоджуються між собою, та підтверджуються тою об'єктивною обставиною, що квартира в місті Сарни відповідачкою продана була в суботу напередодні вихідних, пов'язаних із святкуванням Нового року, а договір купівлі-продажу спірної квартири в місті Луцьку оформлявся відразу після вихідних 3 січня 2003 року, є всі підстави вважати, що спірна квартира була придбана за особисті кошти ОСОБА_3 і відповідно до пункту 3 частини 1 статті 57 СК України є її особистою власністю. Сплата подружжям за спірну квартиру до її купівлі 100 доларів США завдатку з огляду на мізерність цієї суми порівняно з вартістю квартири не дає підстав для висновку про виникнення права спільної сумісної власності подружжя на це нерухоме майно.

Не є перешкодою для визнання спірної квартири об'єктом особистої приватної власності відповідачки ОСОБА_3 наведений у рішенні Луцького міськрайонного суду від 26 жовтня 2010 року висновок про належність спірної квартири подружжю на праві спільної сумісної власності, оскільки, це рішення ухвалювалось за результатами вирішення справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні спірної квартири, в межах якої не з'ясовувалось питання походження коштів, сплачених за це майно. Суд у згаданому рішенню, роблячи такий висновок, обмежився посиланням на встановлену статтею 60 СК України презумпцію належності придбаного під час шлюбу майна подружжю на праві спільної сумісної власності.

Оскільки в розглядуваній справі відповідачкою надані докази на спростування цієї презумпції, що свідчить про відмінність предметів розгляду вказаних справ, згадане рішення суду не має преюдиційного (в розумінні статті 61 ЦПК України) значення для даної справи.

Таким чином, колегія суддів вважає, що сукупність наведених вище доказів підтверджують факт придбання відповідачкою ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1 за її особисті кошти, виручені від продажу належної їй на праві особистої приватної власності квартири АДРЕСА_3, а тому суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, визнавши недійсним в порядку ст. 215 ЦК України, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договір купівлі-продажу квартири від 14.11.2012 року. Так як спірна квартира належала на праві особистої приватної власності ОСОБА_3, то вона вправі була розпорядитися нею на власний розсуд.

Безпідставною є також вимога позивача ОСОБА_1 про усунення відповідачем ОСОБА_3 перешкод у користуванні спірною квартирою, оскільки на час виникнення таких перешкод, як вважає позивач, квартира вже перебувала у власності ОСОБА_4 В самій позовній заяві позивач зазначає, що перед зверненням в суд з розглядуваним позовом, під час останнього візиту в спірну квартиру виявив, що там проживає вже ОСОБА_4

Таким чином, на час пред'явлення ОСОБА_1 позову спірна квартира належала на праві власності відповідачці ОСОБА_4, яка фактично проживала в ній, а відповідачка ОСОБА_3 мешкала в іншій купленій нею квартирі на вулиці Шопена в місті Луцьку, а тому вона фізично не чинила і не могла чинити перешкод в користуванні спірною квартирою

Отже, у зв'язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи, порушенням норм матеріального права та процесуального права, оскаржуване в даній справі рішення суду відповідно до ст. 309 ЦПК України слід скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів,

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу задовольнити.

Рішення Луцького міськрайонного суду від 09 серпня 2013 року в даній справі скасувати і ухвалити нове рішення.

В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, приватного нотаріуса ОСОБА_7 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий:

Судді: