Ухвала суду № 33775934, 24.09.2013, Донецький апеляційний адміністративний суд

Головуючий у 1 інстанції - Тарасенко І. М.

Суддя-доповідач - Казначеєв Е.Г.

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2013 року справа №805/9763/13-а приміщення суду за адресою:83017, м. Донецьк, бул. Шевченка, 26

Донецький апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі: головуючого судді Казначеєва Е.Г., суддів Яманко В.Г., Васильєвої І.А., секретар судового засідання Братченко О.В., за участю представника позивача Чебаненка Є.О., за довіреністю від 02.01.2013 року, представника відповідача Романюка А.В., за довіреністю від 02.01.2013 року, розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 22 серпня 2013 р. у справі № 805/9763/13-а (головуючий І інстанції Тарасенко І. М.) за позовом Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕЙЧ АР ГАРАНТ" про стягнення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та пені,-

ВСТАНОВИВ:

Донецьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕЙЧ АР ГАРАНТ» про стягнення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та пені.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 22 серпня 2013 року у задоволенні адміністративного позову було відмовлено повністю(а.с.120-122).

Суд першої інстанції при прийнятті судового рішення виходив з того, що відповідачем вжито усіх необхідних заходів для недопущення господарського правопорушення, а вакантні посади для інвалідів не були зайняті не з вини відповідача.

Позивач не погодившись з рішенням суду першої інстанції подав апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі, позивач просить скасувати постанову суду першої інстанції як прийняту з порушенням норм матеріального та процесуального права, прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Позивач обґрунтував скаргу тим, що з вини відповідача не виконані вимоги чинного законодавства, щодо додержання встановленого нормативу та створення робочих місць для інвалідів, що обумовлює притягнення його до відповідальності за невиконання вимог чинного законодавства.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги, вважає, що постанова суду першої інстанції винесена з порушенням норм матеріального та процесуального права, апеляційну скаргу обґрунтованою та такою що підлягає задоволенню.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував, надав письмові заперечення на апеляційну скаргу, вважає, що постанова суду першої інстанції винесена з додержанням норм матеріального та процесуального права, апеляційну скаргу не обґрунтованою та такою що підлягає залишенню без задоволення.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, встановила наступне.

Відповідно до ч.1 ст. 195 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю «ЕЙЧ АР ГАРАНТ» зареєстровано в якості юридичної особи 07.04.2011 року (а.с.75-78).

Згідно звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів ТОВ «ЕЙЧ АР ГАРАНТ» за 2012 рік № 10-ПІ від 02.02.2013 року, наданого до Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу на підприємстві, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність, становить 3640 осіб, середньооблікова кількість штатних працівників, яким видано до чинного законодавства встановлена інвалідність - 34 осіб; кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно ст.19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» складає 146.

Відповідно до матеріалів справи позивачем нарахована сума адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць по створенню 114 робочих місць по працевлаштуванню інвалідів становить 4 054 160,32 грн. Також, позивачем у відповідності до п.4 Порядку сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007р. №70, відповідачу була нарахована пеня в розмірі 53514,78 грн.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідачем до Маріупольського міського центру зайнятості кожного місяця протягом 2012 року надавались звіти форми № 3-ПН про наявність робочих місць для працевлаштування інвалідів. (а.с.97-115). Крім того, відповідач звертався до Маріупольського міського центру зайнятості та Орджонікідзевської районної адміністрації м. Маріуполя з проханням сприяти працевлаштування інвалідів за наявними вакансіями. Відмов з боку відповідача щодо працевлаштування інвалідів судом встановлено не було.(а.с.73-73)

Тобто, відповідач належним чином інформував Центр зайнятості про наявність вільних робочих місць на підприємстві та потребує у направленні йому Центром зайнятості інвалідів для працевлаштування.

Відповідно до вимог ст. 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій, громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця;

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення;

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, в яких за основним місцем роботи працює 8 і більше осіб, реєструються у відповідних відділеннях Фонду соціального захисту інвалідів за своїм місцезнаходженням і щороку подають цим відділенням звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів.

Стаття 18 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» передбачає, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Тобто, вказаними нормами визначено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування здійснюється двома шляхами: безпосереднє звернення інваліда до підприємства або звернення інваліда до державної служби зайнятості (з подальшим його направленням на підприємство, на якому є відповідні вакансії).

Відповідно до ч. 3 ст. 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЄК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Тобто, законодавство України пов'язує виконання підприємствами, організаціями зобов'язань щодо працевлаштування інвалідів саме з наявністю рекомендацій медико-соціальної експертизи, за відсутністю яких підприємство позбавлено можливості самостійно створити необхідне робоче місце для інваліда, насамперед не усвідомлюючи, який саме інвалід, з якими анатомічними дефектами чи нозологічними формами захворювання, з якими рекомендаціями медико-соціальної експертизи та індивідуальною програмою реабілітації може звернутися безпосередньо, чи буде направлений з метою працевлаштування, що спростовує посилання позивача в апеляційній скарзі на надання звітів, без наявності вакансій для інвалідів.

Відповідно до ч.4 ст. 20 Закону України «Про зайнятість населення» на підприємства, установи і організації незалежно від форми власності покладений обов'язок з щомісячного подання центрам зайнятості у повному обсязі даних про наявність вільних робочих місць (вакансій), у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів.

Таким чином, за приписами Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», обов'язок підприємства по створенню робочих місць для інвалідів, не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування на створені робочі місця, а покладається обов'язок інформувати про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів. Сам факт відсутності на підприємстві працевлаштованих інвалідів не є безспірною ознакою наявності відповідальності підприємства, яка могла настати лише у випадку, не вчинення останнім прямо передбачених законодавством заходів щодо працевлаштування інвалідів.

Колегія суддів не приймає посилання позивача в апеляційній скарзі на не подання відповідачем звітів кожного місяця за кожним підрозділом, оскільки, вимогами законодавства не передбачено окреме подання звітів за кожним підрозділом підприємства, відповідно до матеріалів справи відповідачем звіти подавалось кожного місяця в цілому по підприємству.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідачем з січня по грудень 2012 року надавались звіти форми № 3-ПН про наявність вакансій, в тому числі для інвалідів.

Вищенаведені обставини сторонами у справі не заперечуються та не спростовуються.

Колегія суддів з рахуванням викладеного приходить до висновку, що відповідач про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів звітувало міському центру зайнятості по формі 3-ПН, тобто, виділило робочі місця для працевлаштування інвалідів. Позивач інвалідів для працевлаштування не направляв та відповідач не відмовляв у працевлаштуванні інвалідам за направленням центру зайнятості.

Отже, відповідач у 2012 році вжив достатніх та залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. Ураховуючи, що відділення Фонду не направляло осіб зазначеної категорії для працевлаштування, суд першої інстанції помилково дійшов висновку про часткову наявність правопорушення посилаючись на направлення відповідачем звітів не кожного місяця, оскільки незважаючи на зазначене відповідач ужив усіх залежних від нього заходів щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження підприємства інвалідів, які бажають працевлаштуватись.

З огляду на викладене, суд першої інстанцій дійшов обґрунтованого висновку стосовно відмови в задоволені позову з інших підстав.

Згідно ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.

Тобто, відповідно до ст. 20 цього Закону саме Фонду соціального страхування захисту інвалідів надано право на стягнення санкцій за недодержання встановленого законодавством нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Зазначеною статтею встановлено, що підприємства, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим ч. 1 ст. 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Заявлені до стягнення суми є адміністративно-господарськими санкціями, а тому на них розповсюджуються загальні засади відповідальності учасників господарських відносин, визначені у статтях 216-218, 238, 241 Господарського кодексу України, а тому підставою для їх сплати є наявність складу правопорушення.

Стосовно вимог позивача про стягнення пені, колегія судів зазначає, що відсутність факту сплати адміністративно-господарських санкцій через необґрунтованість їх стягнення обумовлює відсутність об'єкту обчислення пені, що доводить передчасність та безпідставність її пред'явлення.

З огляду на викладене, оскільки відповідач вимоги закону щодо створення робочих місць для інвалідів виконав та враховуючи принципи та підстави застосування адміністративно-господарських санкцій, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки вина відповідача у невиконанні нормативу з працевлаштування інвалідів у 2012 році відсутня, тому і застосування адміністративно - господарських санкцій до відповідача є безпідставним.

Крім того, зазначений висновок підтверджено постановою Верховного Суду України від 16 квітня 2013 року у справі № 21-81а13 та постановою Верховного Суду України від 20 червня 2011 року у справі № 21-60а11, які відповідно до ч.1 статті 244-2 КАС України, є обов'язковими для застосування всіма судами України.

З врахуванням викладеного, колегія суддів дійшла до висновку, що постанова суду першої інстанції прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, що є підставою для залишення без змін постанови суду першої інстанції, відмови в задоволенні апеляційної скарги.

Керуючись статтями 160, 167, 184, 195, 196, 198, 200, 205, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 22 серпня 2013 р. у справі № 805/9763/13-а залишити без задоволення.

Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 22 серпня 2013 р. у справі № 805/9763/13-а залишити без змін.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого адміністративного суду України, а в разі складення в повному обсязі - з дня складення в повному обсязі.

Повний текст складено та підписано колегією суддів 26 вересня 2013 року.

Головуючий суддя Е.Г. Казначеєв

Судді: В.Г. Яманко

І.А.Васильєва