Ухвала суду № 33767894, 23.09.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"23" вересня 2013 р. м. Київ К-37417/10

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючого судді Пилипчук Н.Г.

суддів Ланченко Л.В.

Степашка О.І.

розглянувши у попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі м.Києва

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 09.11.2010

у справі № 2а-2570/10/2670

за позовом Дочірнього підприємства «Бі Ті Україна»

до Державної податкової інспекції у Печерському районі м.Києва

про скасування рішень, -

ВСТАНОВИВ:

Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 01.07.2010 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 09.11.2010 постанову суду першої інстанції скасовано. Позов задоволено повністю. Скасовано податкові повідомлення-рішення ДПІ у Печерському районі м.Києва від 10.02.2010 № 00001705/0 про визначення ТОВ «Бі Ті Україна» податкового зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб в сумі 3966 грн. та № 0000992304/0 про визначення податкового зобов'язання з податку на прибуток в сумі 55497 грн.

ДПІ у Печерському районі м.Києва подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову суду першої інстанції. Посилається на порушення судами норм матеріального права: п. 5.1, п.п. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22.05.1997 № 283/97-ВР, п.п. «ї» п. 1.3 ст. 1, п.п. «е» п.п. 4.2.9 п. 4.2 ст. 4, п. 7.3 ст. 7 закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 № 889-IV та ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено такі обставини.

За результатами планової виїзної перевірки позивача відповідачем складено акт від 29.01.2010 № 31/23-4/25287652, на підставі якого прийнято оспорювані податкові повідомлення-рішення.

Підставою для визначення позивачеві за податковим повідомленням-рішенням відповідача від 10.02.2010 № 0000992304/0 податкового зобов'язання з податку на прибуток в сумі 55497,00 грн., в тому числі 37378,00 грн. основного платежу та 18119,00 грн. штрафних (фінансових) санкцій, слугували висновки перевірки про порушення вимог п. 5.1, п.п. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22.05.1997 № 283/97-ВР, що полягало у безпідставному віднесенні до складу валових витрат витрати на оплату інформаційно-консультаційних послуг за договорами з ФОП ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_3, що не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Підставою для визначення позивачеві за повідомленням-рішенням відповідача від 10.02.2010 № 00001705/0 податкового зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб в сумі 3966,00 грн., в тому числі 1322,00 грн. основного платежу та 2644,00 грн. штрафних (фінансових) санкцій, слугували висновки перевірки про порушення вимог п.п. «ї» п. 1.3 ст. 1, п. 1.15 ст. 1, п. 3.4 ст. 3, п.п. «е» п.п. 4.2.9 п. 4.2 ст. 4, п. 7.3 ст. 7, п.п. «а» п. 17.2 ст. 17 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 № 889-ІV, що полягало у неутриманні в повному обсязі позивачем як податковим агентом податку з доходів фізичних осіб з наданого його співробітнику (торговому представнику) - нерезиденту ОСОБА_4 додаткового блага у вигляді вартості безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг).

Порушення наведених норм Закону, на думку податкового органу, полягало у тому, що позивач як податковий агент неправильно нарахував, утримав та перерахував до бюджету протягом листопада, грудня 2007 року, лютого, квітня, червня, липня, вересня, жовтня 2008 року податок з доходів фізичних осіб із сум доходу не в грошовій формі фізичній особі - нерезиденту, застосовуючи ставку податку (15 відсотків), визначену у п.7.1 ст. 7 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», із застосуванням коефіцієнту 1,17647, тоді як до даних доходів фізичних осіб необхідно було застосувати спеціальну ставку податку (30 відсотків), визначену у п. 7.3 ст. 7 цього Закону, визначаючи при цьому об'єкт оподаткування за правилом п. 3.4 ст. 3 Закону з коефіцієнтом 1,42857.

При цьому податковий орган виходить з того, що громадянин Литви ОСОБА_4 отримував доход з джерелом походження з України у статусі нерезидента, оскільки на момент перевірки документального підтвердження самостійного визначення резидентського статуту фізичних осіб - іноземців у порядку, передбаченому Наказом ДПА України «Про затвердження примірних форм Заяви фізичної особи - іноземця про самостійне визначення резидентського статусу та Повідомлення працедавця про самостійне визначення фізичною особою - іноземцем резидентського статусу» від 05.10.2004 року № 581, не надано, зокрема не надано повідомлення (довідки) працедавця про самостійне визначення резидентського статуту фізичною особою - іноземцем. Тому, така особа не підпадає під визначення резидентів, що міститься у п. 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», оскільки такими іноземні громадяни вважаються виключно з часу визначення резидентського статуту фізичних осіб - іноземців шляхом отримання відповідних документів.

Суд касаційної інстанції не вбачає порушень судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, на які посилається відповідач в касаційній скарзі, та вважає, що суд повно встановив обставини та надав їм правову оцінку.

Для надання правової оцінки щодо формування платником податку на прибуток валових витрат необхідно застосовувати положення ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 № 334/94-ВР, якими регламентувався порядок визначення валових витрат на час виникнення спірних правовідносин та якого платник податків (покупець) зобов'язаний був дотримуватися.

За умови реального здійснення платником податку господарської операції з придбання робіт та послуг, яка призвела до об'єктивної зміни складу активів такого платника, у межах господарської діяльності, за відсутністю з боку такого платника порушення вимог вказаної норми Закону, підстави для позбавлення його права на валові витрати відсутні.

Судом апеляційної інстанції досліджено питання щодо придбання позивачем послуг з метою використання у власній господарській діяльності, в результаті чого встановлено, що господарські операції мали реальний характер, підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку, а послуги придбані позивачем з метою використання у власній господарській діяльності.

Зокрема, судом апеляційної інстанції встановлено, що основним видом господарської діяльності позивача є оптова торгівля імпортно-складською навантажувальною технікою та запчастинами до неї. Позивачем здійснювалось ввезення товарів на територію України, що, своєю чергою, обумовило необхідність укладення договорів з ФОП ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_3, згідно із якими позивач придбав послуги, пов'язані з процедурами розмитнення ввезеного товару на митну територію України. Після узгодження з виконавцями актів виконаних робіт проводилась оплата послуг, яка підтверджується рахунками-фактурами, банківськими виписками, ввезення товару оформлено митними деклараціями.

Враховуючи належне дослідження судом апеляційної інстанції факту здійснення позивачем господарських операцій з придбання послуг з метою використання у господарській діяльності, висновок суду апеляційної інстанції про протиправне визначення позивачеві податкового зобов'язання з податку на прибуток суд касаційної інстанції знаходить обґрунтованим, а доводи податкового органу, викладені у касаційній скарзі, - безпідставними.

Суд касаційної інстанції також вважає за правильне погодитись з висновком суду апеляційної інстанції щодо протиправності визначення позивачеві податку з доходів фізичних осіб, з огляду на таке.

Відповідно до п. 2.1. ст. 2 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 № 889-IV (далі Закон) нерезидент, який отримує доходи з джерелом їх походження з території України, є платником податку.

Відповідно до абз. 1 п. 1.3. ст. 1 Закону дохід з джерелом його походження з України - будь-який дохід, одержаний платником податку або нарахований на його користь від здійснення будь-яких видів діяльності на території України. Перелік таких доходів наведено у п.п. «а» - «ї» цього пункту, а також у п.п. «а» - «в» п.п. 9.11.1 п. 9.11 ст. 9 цього Закону.

Зокрема, відповідно до п.п. «ї» п. 1.3 ст. 1 Закону до доходу з джерелом його походження з України належить будь-який дохід, одержаний платником податку або нарахований на його користь на території України, у вигляді інших доходів як виплати чи винагороди за цивільно-правовими договорами, одержуваних резидентом або нерезидентом, якщо джерело виплати (нарахування) таких доходів знаходиться на території України, незалежно від резидентського статусу особи, що їх виплачує (нараховує).

Відповідно до п.п. 9.11.1. п.9.11 ст. 9 Закону доходи з джерелом їх походження з України, що нараховуються (виплачуються, надаються) на користь нерезидентів, підлягають оподаткуванню за правилами, встановленими для резидентів, з урахуванням особливостей, визначених окремими нормами цього Закону.

Згідно із п. 7.1. ст. 7 Закону ставка податку становить 15 відсотків від об'єкта оподаткування, крім випадків, визначених у пунктах 7.2 - 7.4 цієї статті.

Відповідно до п. 7.3. ст. 7 Закону ставка податку становить подвійний розмір ставки, визначеної пунктом 7.1 цієї статті, від об'єкта оподаткування - будь-яких інших доходів, нарахованих на користь нерезидентів - фізичних осіб, за винятком доходів, визначених у п.п. 9.11.3 пункту 9.11 статті 9 цього Закону.

Згідно із п.п. 9.11.3. п.9.11 ст. 9 Закону якщо зазначені у підпункті 9.11.1 цього пункту доходи виплачуються нерезиденту резидентом - фізичною або юридичною особою, то такий резидент вважається податковим агентом такого нерезидента стосовно таких доходів.

Підпунктом 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону визначається поняття фізичної особи - резидента та критерії, за якими фізичні особи також належать до резидентів.

Зокрема, відповідно до абзаців 1, 2 п.п. 1.20.1. п. 1.20 ст. 1 Закону фізичною особою - резидентом є фізична особа, яка має місце проживання в Україні. У разі якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо така особа має місце постійного проживання в Україні.

Відповідно до абз. 5 ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 № 1382-IV місце проживання - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Як достовірно встановлено судом апеляційної інстанції, ОСОБА_4 - громадянин Литви отримав посвідку від 10.08.2005 на постійне проживання в Україні з безстроковою дією. На підставі наказу від 28.11.2006 № 71-К його призначено на посаду торгового представника позивача та звільнено з посади на підставі наказу від 31.10.2008 № 106-К.

Таким чином, вказана іноземна особа, у період виплати їй доходів з джерелом походження з України, з 10.08.2005 мала місце постійного проживання в Україні, тому відповідала критеріям, визначеним у п. 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону, для віднесення такої особи у цілях оподаткування податком з доходів фізичних осіб до фізичних осіб - резидентів, оподаткування доходів яких здійснюється за ставкою, визначеною у п. 7.1 ст. 7 Закону.

Позиція податкового органу про неможливість віднесення у цілях оподаткування іноземних осіб до резидентів через відсутність повідомлення працедавця про самостійне визначення фізичною особою - іноземцем резидентського статусу, передбаченого у Наказі ДПА України «Про затвердження примірних форм Заяви фізичної особи - іноземця про самостійне визначення резидентського статусу» від 05.10.2004 № 581, є безпідставною, оскільки п. 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону визначає поняття фізичної особи - резидента, якому відповідає вказана вище іноземна особа, і не передбачає вимоги щодо набуття такого статусу з метою оподаткування шляхом дотримання певної процедури, зокрема шляхом отримання повідомлення (довідки) податкового органу.

Наказ ДПА України «Про затвердження примірних форм Заяви фізичної особи - іноземця про самостійне визначення резидентського статусу» від 05.10.2004 № 581 висуває непередбачені законом вимоги. До того ж цей наказ не є таким, що зареєстрований у Міністерстві юстиції України у порядку, встановленому Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 28.12.1992 № 731, як того вимагає Указ Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 03.10.1992 № 493/92, а тому вважається таким, що не набрав чинності.

Враховуючи наведене, касаційна скарга залишається без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись ст. ст. 220, 2201, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції, -

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі м.Києва залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 09.11.2010 - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, передбачених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України, за заявою про перегляд даної ухвали, поданої через Вищий адміністративний суд України у порядку, встановленому статтями 236-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Н.Г. Пилипчук

Судді Л.В. Ланченко

О.І. Степашко