Рішення № 33621359, 19.09.2013, Вільногірський міський суд Дніпропетровської області

Україна

ВІЛЬНОГІРСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(заочне)

19 вересня 2013 року. Справа № 174/740/13-ц

п/с № 2/174/433/2013

Вільногірський міський суд Дніпропетровської області,

в складі: головуючого судді Шаповала Г.І.

при секретарі Кудіній Н.І.

з участю: позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Вільногірську, Дніпропетровської області, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсним кредитно-заставний договір в порядку захисту прав споживача, третя особа у справі: ОСОБА_3,

У С Т А Н О В И В:

Згідно позову, що надійшов до суду 30.02.2013 року, позивач, керуючись ст. 55 Конституції України, ст.ст. 3, 110 ЦПК України, ст.ст. 16, 203, 204, 207, 208, 215, 218, 536, 638, 1054, 1055 ЦК України, ст.ст. 2, 5, 18, 21, 22 Закону України «Про захист прав споживачів», прохає визнати недійсним кредитно-заставний договір В обгрунтування позову позивач зазначив, що 01.08.2008 року він уклав кредитно-заставний договір № DZF0AU02400001, згідно якого отримав у власність автомобіль СНЕRY ТІGGО державний № НОМЕР_2, за 66328 грн.00 коп., який був переданий в заставу відповідачу.

Позивач вважає, що кредитно-заставний договір від 01.08.2008 року № DZF0AU02400001 є недійсним, приймаючи до уваги наступні підстави:

Згідно п. 2. ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.55, 56 ЗУ «Про банки та банківську діяльність» та розділу 2 «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених постановою Національного банку України № 168 від 10 травня 2007 року (далі - «Правила»), перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема:

а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений;

б) форми його забезпечення;

в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача;

г) тип відсоткової ставки;

ґ) суму, на яку кредит може бути виданий;

д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо);

е) строк, на який кредит може бути одержаний;

є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги;

ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови;

з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;

и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію;

і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Але ці вимоги відповідачем по відношенню до нього виконано не було.

Також, всупереч п.2 ч. І ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідач не повідомив йому найменування нормативних документів, вимогам яких повинна відповідати продукція - кредит (саме як і спірний договір, що є його невід'ємною частиною). Крім того, відповідач не виконав інших норм законодавства, не надавши йому перед укладанням спірного договору всієї інформації згідно п.2. ст.12 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг».

Таким чином, відповідач свідомо не надав йому повну необхідну достовірну інформацію про товар (роботи, послуги) у доступній наочній формі, яка б забезпечувала можливість дійсно компетентного вибору.

Наведені вище обставини свідчать про те, що відповідач перед укладанням Договору навмисно ввів його в оману через свідомо не надану інформацію, яку повинен був надати перед укладанням правочинів для всебічного і повного ознайомлення з умовами кредитування, ціною, способами розрахунку, перевагами та недоліками існуючих на час укладання Договору схем кредитування та інше.

Згідно п.9 ст. 15 ЗУ «Про захист прав споживачів», у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг).

Розділом 17 спірного договору позивач встановив умови, розмір та валюту кредиту, а саме загальна сума кредиту складає 69138,42 гривень, із яких на придбання автомобіля - 66328,00 гривень, 663,28 гривень - на страхування кредиту, які залишаються у позивача, 1989,84 гривень - винагорода позивача яка сплачується в момент видачі кредиту.

Вказана вище винагорода, яка складає 1989,84 гривень одноразово, взагалі не містить правового підґрунтя, що є необґрунтованим суттєвим погіршенням його майнового стану.

Згідно ст.ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», вказана вище винагорода є несправедливою і такою, що не відповідає вимогам чинного законодавства України.

Крім того, на час укладення спірного договору він був одружений з громадянкою, ОСОБА_3, тобто в силу ст. 60 СК України придбаний ним автомобіль є спільним майном подружжя, і, відповідно, для передачі в заставу відповідачу цього автомобіля СНЕRY ТІGGО, державний № НОМЕР_2, необхідна була письмова згода його дружини, що у свою чергу зроблено не було.

Відповідно до ст. 578 ЦК України та ст. 6 Закону України «Про заставу», майно, що є у спільній власності, може бути передано в заставу лише за згодою усіх співвласників.

Згідно з ч. 3 ст. 65 СК України, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Таким чином, умови передачі в заставу автомобіля за спірним договором без участі його дружини є недійсними.

Згідно ч.5 ст.110 ЦПК України, позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.

Згідно Закону України „Про судовий збір", він звільнений від сплати судового збору за цим позовом.

Згідно пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1996 року №5, «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», визначено, оскільки Закон не визначає певних меж своєї дії, судам слід мати на увазі, що до відносин, які ним регулюються, належать, зокрема, ті, що виникають ... із договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (у тому числі про надання кредитів, відкриття й ведення рахунків, проведення розрахункових операцій, приймання і зберігання цінних паперів, надання консультаційних послуг).

Згідно ч. 3 ст.5 Закону України «Про захист прав споживачів», захист прав споживачів здійснюють спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи і установи, що здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд, інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування згідно із законодавством, а також суди.

В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги та їх обгрунтування, що викладені в позовній заяві, підтримали в повному обсязі. З їх додаткових пояснень витікає, що кредитно-заставний договір укладався в інтересах сім'ї позивача, для придбання автомобіля, що співвласниками придбаного автомобіля були позивач, ОСОБА_1, та його дружина, третя особа у справі, ОСОБА_3. ПАТ КБ «Приватбанк» за рахунок переданого йому позивачем автомобіля, що перебував у заставі, повністю повернув суму виданого кредиту і навіть в більшій сумі.

Третя особа на боці позивача без самостійних вимог, ОСОБА_3, в судове засідання не з'явилася, але надала заяву про розгляд справи за її відсутності, де зазначила прохання задовольнити позов, оскільки вона згоди на передачу автомобіля в заставу не надавала. (а.с.24)

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, проте від представника ОСОБА_4 надійшла заява від 18.09.2013 р. з проханням відкласти розгляд даної справи на іншу дату, в зв'язку з його зайнятістю у Заводському районному суді Дніпропетровської області з розгляду інших цивільних справ, при цьому представник не надав будь-яких документів, зокрема, довіреності, про те, що він уповноважений бути представником відповідача. Враховуючи, що відповідач був належним чином повідомлений про час, дату та місце судового засідання, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення судового виклику 28.08.2013 р., що представник позивача, ОСОБА_4, в черговий раз повідомив про аналогічні причини неявки в судове засідання, враховуючи думку позивача та його представника, які вважають, що причина неявки представника відповідача є неповажною, оскільки відповідач є юридичною особою і має можливість направити до суду іншого представника, що судове засідання слід проводити за відсутності представника відповідача, суд дійшов висновку, що відповідач не направив свого представника в судове засідання 18.09.2013 р. за відсутності поважних причин, тому, відповідно до вимог ст.ст. 169, 224 ЦПК України, суд на місці ухвалив: проводити судове засідання за відсутності представника відповідача з заочним розглядом справи.

Дослідивши надані у справі докази: копію паспорту громадянина України на ім'я ОСОБА_1; копію свідоцтва про укладення шлюбу 30.12.1994 р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_5; копію кредитно-заставного договору від 01.08.2008 року № DZF0AU02400001, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ КБ „Приватбанк"; копію акту від 01.08.2008 р. про передачу заставного автомобіля СНЕRY ТІGGО, державний № НОМЕР_2, від позичальника, ОСОБА_1, представнику ПАТ КБ „Приватбанк", Огій А.В.; копію листа ПАТ КБ „Приватбанк" на адресу ОСОБА_1 від 04.01.2012 р. з повідомленням про продажу автомобіля 15.07.2010 р. за 77 000.00 грн., - та оцінивши дані докази в їх сукупності та взаємозв'язку, керуючись законом, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову в повному обсязі з наступних підстав.

Суд вважає, що між сторонами виник спір стосовно недійсності кредитно-заставного договору в зв'язку з недотриманням банком вимог закону стосовно надання позичальнику належної інформації про предмет договору до укладення договору, та в зв'язку з фактом розпорядження позивачем без згоди третьої особи спільним сумісним майном, автомобілем, що за тим же договором був переданий позивачем в заставу для забезпечення виконання зобов'язань позивача з повернення кредитних коштів банку.

Згідно ст.ст.10,11 ЦПК України, суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За загальними правилами цивільного законодавства правочин є дійсним, якщо він відповідає умовам дійсності правочину, до яких відносяться: законність змісту правочину; наявність у особи, яка вчиняє правочин необхідного обсягу цивільної дієздатності; вільне волевиявлення учасника правочину та його відповідність внутрішній волі; відповідність форми правочину вимогам закону; реальність правочину, тобто його спрямованість на настання правових наслідків.

Згідно статті 203 ЦІК України: 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно ст. 204 ЦКА України, передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.

За змістом ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною третьої цієї статті установлено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 236 ЦК України: 1. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. 2. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Згідно ст. 14 ЦК України: 1. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. 2. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. 3. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства. 4. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).

Згідно ч.2 ст.61 СК України, об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Відповідно до ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За змістом ст. 65 СК України, 1. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою; 2. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя; Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового; 3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена; 4. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Згідно ст. 368 ЦК України, 1. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю; 2. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом; 3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом; 4. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Згідно ст. 369 ЦК України: 1. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. 2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. 3. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. 4. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Згідно ст. 372 ЦК України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Згідно ст. 572 ЦК України: 1. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Згідно ст. 573 ЦК України: 1. Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.

Згідно ст. 574 ЦК України: 1. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. 2. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом

Згідно ст. 578 ЦК України: 1. Майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників.

Суд доходить висновку, що позивач, ОСОБА_1, та третя особа у справі, ОСОБА_3, як подружжя, що перебуває у зареєстрованому шлюбі, мали право спільної сумісної власності на придбаний за кошти, отримані за кредитно-заставним договором, автомобіль СНЕRY ТІGGО, державний № НОМЕР_2; в зв'язку з цим та в зв'язку з вимогами ст. ст. 369, 578 ЦК України, зазначений автомобіль міг бути переданий в заставу лише за письмовою згодою іншого з подружжя, тобто ОСОБА_3, що не було дотримано сторонами, внаслідок чого за ОСОБА_3 залишається право оспорити правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений іншим із подружжя, тобто ОСОБА_1, в виді передачі зазначеного автомобіля в заставу, проте до цього часу відповідний позов вона до суду не подавала; тому суд не вважає достатньою підставою, для визнання кредитно-заставного договору недійсним, відсутність письмової згоди іншого співвласника на надання зазначеного автомобіля в заставу, оскільки цей співвласник до суду з відповідним позовом про оспорювання даного правочину не звертався.

Згідно ст. 589 ЦК України: 1. У разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. 2. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Згідно ст. 12 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», передбачено право клієнта на інформацію», (в редакції, що діяла станом на 01.08.2008 р., тобто на момент укладення між сторонами кредитно-заставного договору), а саме:

1. Клієнт має право доступу до інформації щодо діяльності фінансової установи. Фінансові установи зобов'язані на вимогу клієнта надати таку інформацію:

1) відомості про фінансові показники діяльності фінансової установи та її економічний стан, які підлягають обов'язковому оприлюдненню;

2) перелік керівників фінансової установи та її відокремлених підрозділів;

3) перелік послуг, що надаються фінансовою установою;

4) ціну/тарифи фінансових послуг;

5) кількість акцій фінансової установи, які знаходяться у власності членів її виконавчого органу, та перелік осіб, частки яких у статутному капіталі фінансової установи перевищують п'ять відсотків;

6) іншу інформацію з питань надання фінансових послуг та інформацію, право на отримання якої закріплено в законах України.

Частини: 2,3,4 були доповнені до ст. 12 згідно із Законом України від 02.06.2011 р. N 3462-VI), згідно ст. 5 ЦК України, дія цих правових норм не має сили зворотної дії і не поширюється на правовідносини між сторонами, що мали місце на момент укладення спірного кредитно-заставного договору.

Окрім того, в частині першій ст. 12 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», зазначено, що фінансові установи зобов'язані надавати інформацію, саме, на вимогу клієнта. Позивач в позові не зазначив і не довів, що він пред'являв до банку вимогу про надання йому певної інформації до укладення спірного кредитно-заставного договору і йому в цьому було відмовлено.

Згідно ст. 56 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», передбачено право клієнта на інформацію, а саме:

Клієнт має право доступу до інформації щодо діяльності банку. Банки зобов'язані на вимогу клієнта надати таку інформацію:

1) відомості, які підлягають обов'язковій публікації, про фінансові показники діяльності банку та його економічний стан;

2) перелік керівників банку та його відокремлених підрозділів, а також фізичних та юридичних осіб, які мають істотну участь у банку;

3) перелік послуг, що надаються банком;

4) ціну банківських послуг;

5) іншу інформацію та консультації з питань надання

банківських послуг;

6) щодо кількості акцій (паїв) банку, які знаходяться у власності членів виконавчого органу банку, та інформацію в обсязі, визначеному Національним банком України, про осіб, частки яких у статутному капіталі банку перевищують 5 відсотків. { Статтю 56 доповнено пунктом 6 згідно із Законом N 639-VI ( 639-17 ) від 31.10.2008 - зміни діють не пізніше ніж до 1 січня 2011 року; із змінами, внесеними згідно із Законом N 3024-VI ( 3024-17 ) від 15.02.2011; у частину першу статті 56 включено пункт 6 згідно із Законом N 3394-VI (3394-17 ) від 19.05.2011 }

Банк зобов'язаний на постійній основі розміщувати на веб-сайті банку актуалізовану інформацію про власників істотної участі у банку в обсязі, визначеному Національним банком України. { Статтю 56 доповнено частиною другою згідно із Законом N 3024-VI ( 3024-17 ) від 15.02.2011 }

Знову ж таки, в частині першій ст. 56 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», зазначено, що фінансові установи зобов'язані надавати інформацію, саме, на вимогу клієнта. Позивач в позові не зазначив і не довів, що він пред'являв до банку вимогу про надання йому певної інформації до укладення спірного кредитно-заставного договору і йому в цьому було відмовлено.

Згідно п. 1.3 «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» затверджених постановою Правління національного банку України 10.05.2007 N 168, передбачено, що Банки зобов'язані забезпечувати виконання цих Правил: у разі поширення інформації про послуги з надання кредитів споживачам; під час укладення кредитних договорів зі споживачами; у разі усних чи письмових звернень споживачів.

Згідно пунктів 2.1-2.5 «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» затверджених постановою Правління національного банку України 10.05.2007 N 168, передбачено, що: 2.1. Банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке:

а) найменування та місцезнаходження банку - юридичної особи та його структурного підрозділу;

б) умови кредитування, зокрема:

- можливу суму кредиту;

- строк, на який кредит може бути одержаний;

- мету, для якої кредит може бути використаний;

- форми та види його забезпечення;

- необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;

- наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача;

- тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо);

- переваги та недоліки пропонованих схем кредитування;

в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням:

- процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб - страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо);

- варіантів погашення кредиту, включаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги;

- можливості та умов дострокового повернення кредиту;

г) інші умови, передбачені законодавством.

2.2. Інформація про платежі споживача, які зазначені в пункті 2.1 цієї глави, надається з обов'язковим зазначенням бази їх розрахунку (зазначається сума, на підставі якої робиться розрахунок, зокрема сума наданого кредиту, сума непогашеного кредиту, фіксована сума тощо).

2.3. У разі, якщо окремі умови кредитування діятимуть протягом не всього строку користування кредитом, банки мають обов'язково ознайомити споживача з умовами, а також зі строком, протягом якого діятимуть такі умови, та з порядком інформування споживача про їх зміну.

2.4. Банки зобов'язані отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з вищенаведеною інформацією.

2.5. Банки розробляють форму (бюлетень, довідка, повідомлення тощо) надання споживачу достовірної інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка повинна бути затверджена рішенням уповноваженого органу банку та доведена до відома його відповідних структурних підрозділів.

Стосовно застосування положень пунктів 2.1-2.5 «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених постановою Правління національного банку України 10.05.2007 N 168, суд доходить висновку, що вони застосовуються на вимогу клієнта, оскільки про це чітко зазначено в ст. 56 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» та в ст. 12 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», враховуючи приорітет законів по відношенню до підзаконних актів.

Згідно ст.11 ЗУ "Про захист прав споживачів", передбачені права споживача в разі придбання ним продукції в кредит, а саме:

1. Договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Не вважається пропонуванням споживчого кредиту застереження про можливість надання його під час придбання продукції.

2. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Згідно ст. 15 ЗУ «Про захист прав споживачів», передбачено право споживача на інформацію про продукцію та наслідки ненадання такої інформації:

1. Споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Інформація про продукцію не вважається рекламою.

7. У разі коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило:

1) придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, - споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків;

2) неможливість використання придбаної продукції за призначенням - споживач має право вимагати надання у прийнятно короткий, але не більше місяця, строк належної інформації. Якщо інформацію в обумовлений строк не буде надано, споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування збитків;

3) заподіяння шкоди життю, здоров'ю або майну споживача - споживач має право пред'явити продавцю (виробнику, виконавцю) вимоги, передбачені статтею 16 цього Закону, а також вимагати відшкодування збитків, завданих природним об'єктам, що перебувають у його володінні на праві власності або на інших підставах, передбачених законом чи договором.

9. Під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити з припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває.

Згідно ст. 23 ЗУ «Про захист прав споживачів», передбачено відповідальність за порушення законодавства про захист прав споживачів, а саме:

1. У разі порушення законодавства про захист прав споживачів суб'єкти господарювання сфери торговельного та інших видів обслуговування, у тому числі ресторанного господарства, несуть відповідальність за:

1) відмову споживачу в реалізації його прав, установлених частиною першою статті 8 і частиною третьою статті 10 цього Закону, - у десятикратному розмірі вартості продукції виходячи з цін, що діяли на час придбання цієї продукції, але не менше двох

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

2) виготовлення або реалізацію продукції, що не відповідає вимогам нормативних документів, - у розмірі п'ятдесяти відсотків вартості виготовленої або одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб'єкт господарської діяльності не веде обов'язковий облік доходів і витрат, - у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

3) реалізацію продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні, але у документах, згідно з якими її передано на реалізацію, відсутні реєстраційні номери сертифіката відповідності або свідоцтва про визнання відповідності та/або декларації про відповідність, якщо це встановлено технічним регламентом з підтвердження відповідності на відповідний вид продукції, - у розмірі п'ятдесяти відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб'єкт господарської діяльності не веде обов'язковий облік доходів і витрат - у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

4) виготовлення або реалізацію продукції, що не відповідає вимогам нормативних документів, нормативно-правових актів стосовно безпеки для життя, здоров'я та майна споживачів і навколишнього природного середовища, - у розмірі трьохсот відсотків вартості виготовленої або одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб'єкт господарської діяльності не веде обов'язковий облік доходів і витрат, - у розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

5) реалізацію продукції, забороненої відповідним державним органом для виготовлення та реалізації (виконання, надання), - у розмірі п'ятисот відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб'єкт господарської діяльності не веде обов'язковий облік доходів і витрат, - у розмірі ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; 6) реалізацію небезпечного товару (отрути, пестицидів, вибухо- і вогненебезпечних речовин тощо) без належного попереджувального маркування, а також без інформації про правила і умови безпечного його використання - у розмірі ста відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, але не менше двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб'єкт господарської діяльності не веде обов'язковий облік доходів і витрат, - у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

7) відсутність необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію - у розмірі тридцяти відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб'єкт господарської діяльності не веде обов'язковий облік доходів і витрат, - у розмірі п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

Згідно ст. 16 ЗУ «Про захист прав споживачів», передбачено майнову відповідальність за шкоду, завдану дефектною продукцією або продукцією неналежної якості, а саме:

1. Шкода, завдана життю, здоров'ю або майну споживача ефектною продукцією або продукцією неналежної якості, підлягає відшкодуванню в повному обсязі, якщо законом не передбачено більш високої міри відповідальності.

2. Право вимагати відшкодування завданої шкоди визнається за кожним потерпілим споживачем незалежно від того, чи перебував він у договірних відносинах з виробником (виконавцем, продавцем). Таке право зберігається протягом установленого строку служби (строку придатності), а якщо такий не встановлено - протягом десяти років з дати введення в обіг такої продукції її виробником. При цьому на такого споживача покладається обов'язок довести:

1) наявність шкоди;

2) наявність дефекту в продукції;

3) наявність причинно-наслідкового зв'язку між такими шкодою та дефектом.

Суд доходить висновку, що, відповідно до змісту правових норм ЗУ «Про захист прав споживачів», та законів, що регулюють діяльність банків, як фінансових установ, реалізація права споживача, стосовно отримання інформації про споживчий кредит, має відбуватися за вимогою споживача, і тільки у випадку відмови у наданні споживачу відповідної інформації, наступає відповідальність банку; факт відмови у наданні інформації має доводити саме споживач; окрім того, споживач повинен довести наявність передбачених законом наслідків від неотримання відповідної інформації, зокрема, шкоди, збитків, що наступили внаслідок неотримання інформації; позивач у справі не надав будь-яких належних та допустимих доказів того, що він звертався до банку з проханням надати йому відповідну інформацію і йому було в цьому відмовлено; позивач не надав будь-яких належних та допустимих доказів того, що внаслідок відмови банком у наданні йому відповідної інформації, були порушені вимоги ст. 203 ЦПК України, стосовно укладення спірного кредитно-споживчого договору, і що йому було завдано будь-якої шкоди та збитків; за змістом спірного кредитно-заставного договору, витікає, що він містить всі необхідні суттєві умови, стосовно надання кредиту, його загальної суми, строк та умови його повернення, відповідальність сторін за порушення умов договору, забезпечення виконання договору; зі всіма складовими умов отримання та повернення кредиту, в тому числі, зі сплатою винагороди за надання фінансового інструменту, в розмірі 1989.84 грн., позивач був згодний, про що свідчить його підпис в договорі, підстав, для визнання цієї умови недійсною і, внаслідок цього визнавати недійсним, в цілому, кредитно-заставний договір, немає, оскільки їх наявність позивачем не доведена.

Таким чином, суд дійшов висновку, що підстав для задоволення позову немає, оскільки позивач не довів наявність обставин та фактів, які можуть, згідно закону, свідчити про недійсність спірного кредитно-заставного договору.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд дійшов висновку про покладення судового збору - 114.70 грн. за рахунок Державного бюджету України, враховуючи, що споживачі, згідно п.7 ч.1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір», звільнені від сплати судового збору за подачу позовів, що пов'язані з порушенням їх прав.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 88, 209 ч.3, 212-215, 218, 222-232, 294 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Відмовити у визнанні недійсним кредитно-заставний договір від 01.08.2008 року № DZF0AU02400001, що укладений між ОСОБА_1,ІНФОРМАЦІЯ_1 р. н., уродженцем с. Чапаєвка, Пологівського району, Запорізької області, ІПН № НОМЕР_3, зареєстрованим за місцем проживання АДРЕСА_1, та Публічним акціонерним товариством Комерційним банком «Приватбанк», код ЄДРПОУ 14360570, юридична адреса: 49094, м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Перемоги, буд. 50, адреса для листування: 49027, м. Дніпропетровськ, а/с 1800.

Судові витрати у справі, в виді судового збору - 114.70 грн., покласти за рахунок Державного бюджету України, враховуючи, що споживачі, згідно п.7 ч.1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір», звільнені від сплати судового збору за подачу позовів, що пов'язані з порушенням їх прав.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення через Вільногірський міський суд, Дніпропетровської області. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Копію рішення, протягом двох днів, з часу виготовлення його в повному обсязі, надіслати рекомендованим листом з повідомленням про вручення сторонам та третій особі.

Головуючий суддя Шаповал Г.І.