Постанова № 33403112, 06.09.2013, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2; e-mail: inbox@adm.lv.court.gov.ua; тел.: (032)-261-58-10 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 вересня 2013 року № 813/2855/13-а

12 год. 21 хв.

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Качур Р.П.,

за участю секретаря судового засідання - Іваськевича С.В.

представника позивача Ліпенцевої К.В., представника відповідача Квасниці Н.Б. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Маріо» до Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області про визнання протиправними дій та визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И В:

12 квітня 2013 року на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява товариства з обмеженою відповідальністю «Маріо» до Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова Львівської області Державної податкової служби про визнання протиправними дій по викладенню в акті перевірки висновків про безтоварність та нікчемність фінансово-господарських операцій, вчинених позивачем та ПП «Західбудстиль» та визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення № 0000202210 від 28.03.2013 року.

У судовому засіданні 05.07.2013 року за клопотанням представника відповідача замінено відповідача Державну податкову інспекцію у Сихівському районі м. Львова Львівської області Державної податкової служби на правонаступника Державну податкову інспекцію у Сихівському районі м. Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуване податкові повідомлення - рішення прийнято з порушенням норм законодавства, оскільки право позивача на податковий кредит підтверджується усіма необхідними первинними документами, а висновки відповідача стосовно нікчемності правочинів позивача з контрагентом ПП «Західбудстиль» є необґрунтованими та не підтвердженими доказами. Крім того зазначає, що податкова перевірка проведена відповідачем виключно шляхом аналізу інформації з баз даних ДПС, а порушення законодавства встановлені шляхом автоматизованого співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів на рівні ДПА України; будь-яких первинних документів, на підставі яких формувався податковий кредит за період, що перевірявся, відповідач не досліджував, відтак дії відповідача по викладенню в акті перевірки висновків про безтоварність та нікчемність фінансово-господарських операцій, вчинених позивачем з контрагентом ПП «Західбудстиль» є протиправними. З огляду на наведене позивач вважає оскаржуване податкове повідомлення - рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Представник позивача у судовому засіданні позов підтримав, просив задовольнити у повному обсязі.

Позиція відповідача викладена в запереченні від 17.06.2013 року, поданому представником відповідача у судовому засіданні 18.06.2013 року, де вказано, що під час проведення перевірки встановлено заниження позивачем податку на додану вартість на загальну суму 81839 грн. по господарських операціях з контрагентом ПП «Західбудстиль» у зв'язку із відсутністю факту реальності здійснення господарських операцій із вказаним контрагентом. Відповідач вважає, що при формуванні даних податкового обліку не повинні враховуватись первинні документи, які вказують на проведення господарських операцій із контрагентом ПП «Західбудстиль».

Представник відповідача проти позову заперечив, надав пояснення, аналогічні викладеним у запереченні на позов, просив у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Дослідивши надані суду докази в межах заявлених вимог, суд встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Маріо» зареєстровано Виконавчим комітетом Львівської міської ради 24.09.1997 року; узято на облік в органах ДПС 03.09.1999 року за № 7485.

У період з 04.03.2013 року по 11.03.2013 року Державною податковою інспекцією у Сихівському районі м. Львова Львівської області Державної податкової служби проведено позапланову виїзну перевірку товариства з обмеженою відповідальністю «Маріо», про що складено Акт № 413/22-10/25225316 від 18.03.2013 року про результати позапланової виїзної перевірки з питань достовірності, повноти нарахування, своєчасності сплати податку на прибуток та податку на додану вартість при здійсненні взаєморозрахунків із ТзОВ Фірма «Аква» за квітень 2012 року, ПП «Західбудстиль» за січень, березень 2012 року, ТзОВ «Діалог транс» за травень, червень 2012 року. Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог п. п. 14.1.181. п. 14.1. ст. 14, п. 198.1., п. 198.2., п. 198.6. ст. 198, п. 201.4., п. 201.7. ст. 201 Податкового кодексу України, в результаті чого встановлено заниження податку на додану вартість в сумі 81839 грн.

28.03.2013 року відповідачем на підставі акта перевірки № 413/22-10/25225316 від 18.03.2013 року прийнято податкове повідомлення - рішення форми «Р» № 0000202210, яким за порушення п. п. 14.1.181. п. 14.1. ст. 14, п. 198.1., п. 198.2., п. 198.6. ст. 198, п. 201.4., п. 201.7. ст. 201 Податкового кодексу України збільшено суму грошового зобов'язання позивача за платежем податок на додану вартість в сумі 122759 грн., у тому числі основний платіж 81839 грн., штрафні (фінансові) санкції (штрафи) 40920 грн.

Приймаючи рішення суд виходив з наступного.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, добросовісно.

Згідно з п. п. 14.1.179. п. 14.1. ст. 14 Податкового кодексу України податкове зобов'язання для цілей розділу V цього Кодексу - загальна сума податку на додану вартість, одержана (нарахована) платником податку в звітному (податковому) періоді.

Згідно з п. п. 14.1.181. п. 14.1. ст. 14 ПК України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Згідно з п. 44.1. ст. 44 ПК України Для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Згідно з п. п. 54.3.2. п. 54.3. ст. 54 ПК України контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму грошових зобов'язань, зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення (збільшення) від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або від'ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, якщо дані перевірок результатів діяльності платника податків свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов'язань, суми бюджетного відшкодування та/або від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або від'ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках.

Згідно з п. 57.3. ст. 57 ПК України у разі визначення грошового зобов'язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах 54.3.1 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків зобов'язаний сплатити нараховану суму грошового зобов'язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу.

У разі оскарження рішення контролюючого органу про нараховану суму грошового зобов'язання платник податків зобов'язаний самостійно погасити узгоджену суму, а також пеню та штрафні санкції за їх наявності протягом 10 календарних днів, наступних за днем такого узгодження.

Згідно з п. 123.1. ст. 123 ПК України у разі якщо контролюючий орган самостійно визначає суму податкового зобов'язання, зменшення суми бюджетного відшкодування та/або від'ємного значення суми податку на додану вартість платника податків на підставах, визначених підпунктами 54.3.1, 54.3.2, 54.3.4, 54.3.5, 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, - тягне за собою накладення на платника податків штрафу в розмірі 25 відсотків суми визначеного податкового зобов'язання, завищеної суми бюджетного відшкодування.

Згідно з п. 185.1. ст. 185 ПК України об'єктом оподаткування є операції платників податку з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю.

Згідно з п. 188.1. ст. 188 ПК України база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, але не нижче звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб'єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів, крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів, і збору на обов'язкове державне пенсійне страхування на послуги стільникового рухомого зв'язку).

Згідно з п. 198.1. ст. 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з:

а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг;

б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);

в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно з п. 198.2. ст. 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше:

- дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

- дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно з п. 198.3. ст. 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно з п. 198.4. ст. 198 ПК України якщо платник податку придбає (виготовляє) товари/послуги та необоротні активи, які призначаються для їх використання в операціях, що не є об'єктом оподаткування або звільняються від оподаткування, то суми податку, сплачені (нараховані) у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не відносяться до податкового кредиту зазначеного платника.

Згідно з п. 198.6. ст. 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Згідно з п. 201.1. ст. 201 ПК України платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну, у якій зазначаються в окремих рядках такі обов'язкові реквізити:

а) порядковий номер податкової накладної;

б) дата виписування податкової накладної;

в) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - продавця товарів/послуг;

г) податковий номер платника податку (продавця та покупця);

ґ) місцезнаходження юридичної особи - продавця або податкова адреса фізичної особи - продавця, зареєстрованої як платник податку;

д) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - покупця (отримувача) товарів/послуг;

е) опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг;

є) ціна постачання без урахування податку;

ж) ставка податку та відповідна сума податку в цифровому значенні;

з) загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку;

и) вид цивільно-правового договору;

і) код товару згідно з УКТ ЗЕД (для підакцизних товарів та товарів, ввезених на митну територію України).

Згідно з п. 201.4. ст. 201 ПК України податкова накладна виписується у двох примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Оригінал податкової накладної видається покупцю, копія залишається у продавця товарів/послуг.

Згідно з п. 201.6. ст. 201 ПК України податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця.

Органи державної податкової служби за даними реєстрів виданих та отриманих податкових накладних, наданих в електронному вигляді, повідомляють платника податку про наявність у такому реєстрі розбіжностей з даними контрагентів. При цьому платник податку протягом 10 днів після отримання такого повідомлення має право уточнити податкові зобов'язання без застосування штрафних санкцій, передбачених розділом II цього Кодексу.

Згідно з п. 201.7. ст. 201 ПК України податкова накладна виписується на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс).

Згідно з п. 201.10. ст. 201 ПК України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

На підтвердження дотримання вимог п. 198.1., п. 198.2., п. 198.6. ст. 198 Податкового кодексу України позивачем надано копії:

- договору поставки № 30112 від 03.01.2012 року, укладеного ПП «Західбудстиль» (постачальник) та ТзОВ «Маріо» (покупець) про поставку товару відповідно до специфікацій та накладних, які є невід'ємними частинами даного договору;

- специфікацій № 1, № 2 та № 3 до договору поставки № 30112 від 03.01.2012 року;

- прибуткових накладних № МР-0000021 від 03.01.2012 року на суму 13576,80 грн., № МР-0000007 від 03.01.2012 року на суму 27720 грн., № МР-0000029 від 11.01.2012 року на суму 11466 грн., № МР-0000048 від 11.01.2012 року на суму 8920,20 грн., № МР-0000055 від 13.01.2012 року на суму 33120 грн., № МР-0000063 від 18.01.2012 року на суму 4404 грн., № МР-0000061 від 26.01.2012 року на суму 9821,28 грн., № МР-0000101 від 01.02.2012 року на суму 59220 грн., № МР-0000100 від 01.02.2012 року на суму 59010 грн., № МР-0000097 від 01.02.2012 року на суму 14218,80 грн., № МР-0000064 від 06.02.2012 року на суму 19327,20 грн., № МР-0000102 від 06.02.2012 року на суму 84432 грн., № МР-0000103 від 07.02.2012 року на суму 23130 грн., № МР-0000124 від 13.02.2012 року на суму 83184 грн., № МР-0000126 від 22.02.2012 року на суму 16625,04 грн., № МР-0000135 від 22.02.2012 року на суму 23850 грн., № МР-0000136 від 01.03.2012 року на суму 67974 грн., № МР-0000168 від 02.03.2012 року на суму 61260 грн., № МР-0000169 від 02.03.2012 року на суму 72780 грн., № МР-0000159 від 02.03.2012 року на суму 16206 грн., № 0000170 від 05.03.3012 року на суму 62112 грн., № МР-0000161 від 06.03.2012 року на суму 30144 грн., № МР-0000197 від 15.03.2012 року на суму 45463,20 грн., № МР-0000196 від 15.03.2012 року на суму 26070 грн.;

- реєстрів виданих та отриманих податкових накладних за січень-березень 2012 року;

- платіжних доручень про оплату товару відповідно до договору № 30112 від 03.01.2012 року (т. 1, а. с. 160-168);

- журналу реєстрації довіреностей на отримання товарно-матеріальних цінностей (т. 1, а. с. 170-172);

- звіту про партії номенклатури за період з 01.01.2012 року по 31.01.2012 року та за період з 01.03.2012 року по 31.03.2012 року (т. 1, а. с. 25-30);

- протоколу виїмки від 28.05.2012 року, складеного оперуповноваженим ГВПМ СДПІ ВПП у м. Львові про виїмку у ТзОВ «Маріо» оригіналів накладних, податкових накладних, рахунків та копій платіжних документів по господарських операціях з ПП «Західбудстиль»;

Надані сторонами докази вказують на відсутність порушень позивачем податкового законодавства, зазначених у Акті податкової перевірки № 413/22-10/25225316 від 18.03.2013 року. Позивачем представлено Суду всі відповідні розрахункові, платіжні та інші документи, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку та які вказують на товарність господарських операцій, їх відповідність основній меті господарської діяльності контрагентів.

Суд дійшов висновку, що твердження відповідача про відсутність первинних документів для підтвердження господарських операцій позивача та його контрагента ПП «Західбудстиль», а також висновки про заниження суми ПДВ, яка підлягає нарахуванню до сплати в бюджет на суму 81839 грн. не обґрунтовані належними та допустимими доказами.

На підтвердження використання у своїй господарській діяльності товарів, придбаних у контрагента ПП «Західбудстиль», позивачем долучено до матеріалів справи копії відповідних первинних документів (т. 1, а. с. 31-59).

Вказані докази в сукупності свідчать про використання позивачем у своїй господарській діяльності товарів, придбаних у контрагента ТзОВ «Річтер Трейд».

Суд вважає необґрунтованим твердження відповідача про те, що позивачем не надано до перевірки документів, що підтверджують здійснення господарських операцій, а саме документів, що підтверджують транспортування товару. Відповідно до умов договору поставки № 30112 від 03.01.2012 року постачання товару здійснювалось на склад покупця засобами постачальника.

Крім того, Суд зазначає, що Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджені Наказом Міністерства транспорту України № 363 від 14.10.1997 року, на вимоги яких покликається відповідач у Акті податкової перевірки, не встановлюють правил податкового обліку, а лише встановлюють права, обов'язки та відповідальність власників автомобільного транспорту (перевізників). При цьому, документи, обумовлені вказаними Правилами, зокрема, товарно-транспортна накладна, не є документами первинного бухгалтерського обліку, що підтверджують обставини придбання та продажу товарно-матеріальних цінностей.

З огляду на наведене, твердження відповідача про відсутність у позивача товарно-транспортних накладних на перевезення товару за наявності факту оприбуткування товару та наявності інших первинних документів щодо господарських операцій є недостатньою для встановлення порушення позивачем вимог Податкового кодексу України, зазначеного у Акті податкової перевірки.

Вказана позиція узгоджується з позицією Вищого адміністративного суду України, викладеною в ухвалі від 19.02.2013 року у справі № К/9991/64514/11.

Необґрунтованими, на думку Суду, є покликання відповідача у акті податкової перевірки на обставини, встановлені у Акті від 19.07.2012 року № 1111/22-4008/37072919 про неможливість проведення зустрічної звірки ПП «Західбудстиль» з питань підтвердження господарських відносин з контрагентами-постачальниками та контрагентами-покупцями за жовтень 2011 року - березень 2012 року, складеному посадовими особами ДПІ у Сихівському районі м. Львова Львівської області Державної податкової служби, стосовно відсутності у ПП «Західбудстиль» трудових ресурсів, виробничого обладнання, складських приміщень, що необхідне для здійснення фінансово-господарської діяльності підприємства тощо. Згідно з п. 110.1 ст. 110 Податкового кодексу України платники податків, податкові агенти та/або їх посадові особи несуть відповідальність у разі вчинення порушень, визначених законами з питань оподаткування та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Із наведеного випливає, що сама по собі несплата податку продавцем (у тому числі внаслідок ухилення від сплати) в разі фактичного здійснення господарської операції не впливає на формування податкового кредиту покупцем та суму бюджетного відшкодування чи податкового кредиту. Якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, то це спричиняє відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платни ка податку права на відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Крім того, в матеріалах справи наявна копія постанови від 29.03.2013 року про закриття кримінального провадження № 32013000000000003 за ознаками кримінальних правопорушень (злочинів), передбачених ч. 2, ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 205, ч. 3 ст. 212 КК України, на матеріали якого покликався відповідач як на одну з підстав прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Обставини, викладені у Акті перевірки № 413/22-10/25225316 від 18.03.2013 року стосовно порушення позивачем п. п. 14.1.181. п. 14.1. ст. 14, п. 198.1., п. 198.2., п. 198.6. ст. 198, п. 201.4., п. 201.7. ст. 201 Податкового кодексу України відповідачем належними та допустимими доказами підтверджені не були.

Крім того, згідно з практикою Європейського суду з прав людини у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 22.01.2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ вдруге. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Вказана правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 31 січня 2011 року справа №21-47а10.

Стосовно позовної вимоги про визнання протиправними дій відповідача по викладенню в акті перевірки висновків про безтоварність та нікчемність фінансово-господарських операцій, вчинених позивачем та ПП «Західбудстиль» Суд встановив наступне.

Відповідачем у Акті позапланової виїзної перевірки № 413/22-10/25225316 від 18.03.2013 року зроблено висновок про відсутність необхідних умов у позивача для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності; ПП «Західбудстиль» не знаходиться за юридичною та фактичною адресою, не представлено документів до перевірки, у ПП «Західбудстиль» відсутні складські приміщення, транспортні засоби, виробничі потужності для здійснення будь-якого виду діяльності, з чого вбачається проведення транзитних фінансових потоків, спрямованих на надання податкової вигоди іншим суб'єктам господарювання; стосовно ПП «Західбудстиль» не встановлено реального здійснення господарських операцій та вбачається незаконне формування податкового кредиту з податку на додану вартість, ПП «Західбудстиль» порушено ч. 5 ст. 203, ч. 1, 2 ст. 215, ст. 216 Цивільного кодексу України, відтак правочини позивача із вказаним контрагентом є нікчемними.

Суд зазначає, що відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

У ст. 203 ЦК України наведено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Законом закріплено презумпцію правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). З наведеного випливає, що правочин (договір) є правомірним, а отже й дійсним. Неправомірність (недійсність) правочину повинна бути прямо передбачена законом або встановлена рішенням суду, що набрало законної сили.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У цій же статті розмежовується два види недійсних правочинів: нікчемні та оспорювані. Нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Оспорюваним є правочин, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний недійсним судом.

У Постанові Пленуму від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» Верховний Суд України розтлумачив, що нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду (п. 4 Постанови). Виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. У разі якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (ч. 1 ст. 216 ЦК України ) (п. 7 Постанови).

Перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України:

1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;

2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо (п. 18 Постанови Пленуму від 06.11.2009 р. № 9).

Висновки податкового органу про нікчемність правочинів між позивачем та його контрагентом ґрунтуються на тому, що під час їх вчинення не було дотримано ч. 5 ст. 203 ЦК України і ці правочини не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними.

Такий висновок є помилковим. Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Саме таку кваліфікацію правочинів було надано податковим органом в акті перевірки від 18.03.2013 року.

У п. 24 Постанови Пленуму від 06.11.2009 р. № 9 Верховний Суд України відзначив, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Під час перевірки податковий орган не встановив обставин, які б свідчили про умисел позивача на укладення договорів із контрагентом без наміру створити наслідки, які передбачені цим договором. Відповідач взагалі не досліджував первинних документів, на підставі яких можна робити висновки про дотримання сторонами вимог цивільного та податкового законодавства. З огляду на відсутність доказів умислу сторін, вищезгадані правочини не можуть вважатися такими, що порушують публічний порядок за ст. 228 ЦК України.

Суд звертає увагу також і на те, що відповідно до ч. 2 ст. 234 ЦК України фіктивний правочин визнається судом недійсним. Отже, цей вид недійсних правочинів належить до оспорюваних правочинів. З огляду на цю норму, жоден інший орган, окрім суду, не може робити висновок про недійсність фіктивного правочину.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Окремо Суд бере до уваги, що викладені в акті перевірки судження суб'єкта владних повноважень про порушення позивачем вимог ст.ст. 203, 215, 216 ЦК України зроблені з перевищенням компетенції органів державної податкової служби України та не підтверджуються дослідженими судом доказами.

Проаналізувавши положення Податкового кодексу України та Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 04.12.1990 року (з наступними змінами і доповненнями), Суд доходить висновку, що податкові органи не наділені законодавцем компетенцією на встановлення фактів порушення платниками податків норм актів цивільного або господарського законодавства та не мають повноважень визнавати правочини нікчемними або такими, що не відповідають закону.

Так, відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані спеціалізовані державні податкові інспекції виконують, зокрема, такі функції: подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна; звертаються до суду в інших випадках, передбачених законом.

Відтак, встановивши правочин, який має ознаки фіктивного, податковий орган, діючи в межах своїх повноважень, повинен звернутися до суду з позовом про визнання цього правочину недійсним. До набрання рішенням суду законної сили правочин вважається дійсним, оскільки саме це є змістом презумпції, яка наведена у ст. 204 ЦК України. До цього часу податковий орган не може застосовувати наслідки недійсності правочину, зокрема й корегувати податкові зобов'язання, навіть якщо б у нього і були відповідні переконання. Здійснення таких дій не відповідає повноваженням податкового органу та способу їх реалізації, свідчить про перевищення компетенції та безпідставне втручання в приватні правовідносини, порушує принцип офіційності.

З огляду на приписи наведених вище норм права, Суд доходить висновку, що до набуття законної сили рішенням суду про визнання недійсним правочину, за яким платником податків було сформовано податковий кредит та податкове зобов'язання з податку на додану вартість, податковий орган не має правових підстав для відображення в акті перевірки судження про вчинення таким платником порушення податкового законодавства щодо правильності та повноти справляння податків за цим правочином.

Підстави нікчемності правочину встановлюються законом, а не актами податкових перевірок. Вказані в актах перевірки недоліки, допущені суб'єктом господарювання при укладенні та виконанні договорів, не є підставою для визнання правочинів нікчемними, оскільки законодавство не встановлює таких підстав нікчемності правочину. Аналогічне тлумачення повноважень органів державної податкової служби наведене в листі Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 16.09.2011 року.

Суд дійшов висновку, що відповідачем протиправно зроблено висновки про порушення позивачем податкового та цивільного законодавства щодо правильності обчислення та своєчасності сплати податку на додану вартість за період, що перевірявся, а позовну вимогу про визнання протиправними дій відповідача по викладенню в акті перевірки № 413/22-10/25225316 від 18.03.2013 року висновків про безтоварність та нікчемність фінансово-господарських операцій, вчинених позивачем та приватним підприємством «Західбудстиль», слід задовольнити.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Докази подані позивачем переконують у підставності позовних вимог.

Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 49, 70 КАС України, сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, а відтак зобов'язані обґрунтовувати належність та допустимість доказів для підтвердження своїх вимог або заперечень, що відповідачем зроблено не було.

Таким чином, з врахуванням змісту ст. 162 КАС України, дії Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова Львівської області Державної податкової служби по викладенню в акті № 413/22-10/25225316 документальної позапланової виїзної перевірки товариства з обмеженою відповідальністю «Маріо» від 18.03.2013 року висновків про безтоварність та нікчемність фінансово-господарських операцій, вчинених ТзОВ «Маріо» та ПП «Західбудстиль» є протиправними, а податкове повідомлення - рішення Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова Львівської області Державної податкової служби № 0000202210 від 28.03.2013 року є протиправним і підлягає скасуванню, оскільки судом встановлено відсутність порушень позивачем вимог п. п. 14.1.181. п. 14.1. ст. 14, п. 198.1., п. 198.2., п. 198.6. ст. 198, п. 201.4., п. 201.7. ст. 201 Податкового кодексу України.

Суд присуджує з Державного бюджету України, у відповідності до вимог ч. 1 ст. 94 КАС України, всі здійснені стороною, яка не є суб'єктом владних повноважень, та документально підтверджені судові витрати, на користь якої ухвалене судове рішення.

Керуючись ст.ст. 17-19, 94, 160-163, 167 КАС України, суд -

П О С Т А Н О В И В :

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправними дії Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова Львівської області Державної податкової служби по викладенню в акті № 413/22-10/25225316 документальної позапланової виїзної перевірки товариства з обмеженою відповідальністю «Маріо» від 18.03.2013 року висновків про безтоварність та нікчемність фінансово-господарських операцій, вчинених ТзОВ «Маріо» та ПП «Західбудстиль».

3. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення - рішення Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова Львівської області Державної податкової служби № 0000202210 від 28.03.2013 року.

4. Стягнути з Державного бюджету України на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Маріо» (ЄДРПОУ 25225316) 1334 (одна тисяча триста тридцять чотири) грн. 59 коп. сплаченого судового збору.

Постанова суду першої інстанції може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду.

Постанова суду набирає законної сили у порядку, встановленому ст. 254 КАС України.

Постанова може бути оскаржена в порядку і строки, встановлені ст. 186 КАС України.

Повний текст постанови складено та підписано 11 серпня 2013 року.

Суддя Качур Р.П.