Постанова № 33403057, 16.08.2013, Окружний адміністративний суд міста Севастополя

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

ПОСТАНОВА

Іменем України

16 серпня 2013 року місто Севастополь 13 год. 37 хв. Справа №827/1628/13-а

Окружний адміністративний суд міста Севастополя у складі:

судді - Водяхіна С.А.,

секретар - Прокопенко О.О.,

за участю:

позивача - ОСОБА_1,

позивача - ОСОБА_2 - в судове засідання не з'явилась, повідомлялась належним чином, причин неявки або про поважність причин неприбуття суду не повідомила,

представника позивачів - ОСОБА_3, паспорт НОМЕР_1, виданий Нахімовським РВ УМВС України в м. Севастополі, довіреність від 24 липня 2013 року б/н;

представника відповідача - Головного управління державної міграційної служби України в Автономній Республіці Крим - Нестерука Дмитра Анатолійовича, паспорт НОМЕР_2, виданий Керченським МУ МВСУ в Криму 21 червня 1999 року, довіреність від 14 листопада 2012 року № 3309,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Головного управління державної міграційної служби України в Автономній Республіці Крим про скасування наказів та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

18 червня 2013 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до Окружного адміністративного суду міста Севастополя з позовом до Головного Управління Державної міграційної служби України в АР Крим про скасування наказів відповідача від 12 березня 2013 року №№ 5, 6; зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в АР Крим прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем вимог діючого законодавства, а саме: Конвенції по статус біженців від 28 липня 1951 року та Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що виразилося у прийнятті рішень без врахування всіх обставин справи позивачів.

У ході судового розгляду справи представник позивів та позивач - ОСОБА_1 на задоволенні позовних вимог наполягали. Зазначили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є громадянами країни свого проживання - України, мають обґрунтовані побоювання стати жертвами переслідувань за ознакою національності, не можуть та не бажають користуватися захистом своєї країни, тому що заворушення у цій країні відбувалися за підтримкою військових та правоохоронних органів.

Представник відповідача проти позову заперечував, просив у задоволенні позову відмовити. Зазначив, що на момент прийняття оскаржуваних рішень, політична обстановка у Киргизстані поліпшилась, наведені позивачами відомості носять загальний характер, доказів причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, позивачами не надано. Крім того, позивачі повідомили, що не належать ні до якої політичної, військової, релігійної, громадської організації, соціальної групи, яка може бути причиною її переслідування з боку влади чи груп населення Киргизстану. Позивачі є громадянами Киргизстану, тому не могли зазнавати переслідувань за ознакою громадянства (підданства), у зв'язку з чим позивачам було відмовлено у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Суд, заслухавши пояснення позивача, представників сторін, встановивши обставини у справі, перевіривши докази та вивчивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянами Республіки Киргизстан, етнічна належність - узбек та узбечка відповідно.

У Киргизстані до від'їзду на Україну мешкали у Ошської області у місті Ош.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 одружені, мають трьох неповнолітніх дітей.

ОСОБА_1 має незакінчену вищу освіту за спеціальністю - викладач фізкультури.

ОСОБА_2 має середню освіту, в країні походження працювала швачкою на Ошській швейній фабриці.

26 лютого 2013 року позивачі звернулись до Головного управління Державної міграційної служби України в Автономній Республіці Крим з заявами-анкетами про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

27 лютого 2013 року працівником органу міграційної служби Автономної Республіці Крим було проведено співбесіди з ОСОБА_1 та ОСОБА_2, про що складено протоколи - справа № 2013 SB 0001 та справа № 2013 SB 0002.

За результатами співбесід 12 березня 2013 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Автономній Республіці Крим у справах № 2013 SB 0001, № 2013 SB 0002 було зроблено висновки про доцільність прийняття рішень щодо відмови громадянам Киргизької Республіки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання особами, які потребують додаткового захисту.

12 березня 2013 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Автономній республіці Крим прийнято накази №№ 5, 6 про відмову у оформленні документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відповідно.

Також 12 березня 2013 року за вих. №№ 14, 15 Головним управлінням Державної міграційної служби України в Автономній Республіці Крим позивачам було надіслано повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачами на рішення органу міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту було надіслано скарги до Державної міграційної служби України.

Рішеннями Державної міграційної служби України від 14 травня 2013 року №№ 13-13, 11-13 було відхилено скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

13 червня 2013 року на адресу позивачів Головним управлінням Державної міграційної служби України в Автономній Республіці Крим було надіслано повідомлення за №№ SB 0001, SB 0002 про відхилення скарги на рішення органу міграційної служби про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частино другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, державні гарантії захисту біженців регулюються Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Зокрема, до міжнародних норм права відносяться Конвенція про статус біженців 1951 року та Протокол про статус біженців 1967 року (ратифіковані Законом України від 10 січня 2002 року № 2942-III), якими визначено загальні принципи щодо захисту біженців.

Так, відповідно до статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі Закон) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 7 Закону встановлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Частиною п'ятою статті 5 Закону визначено підстави, умови й порядок звернення іноземця та особи без громадянства до відповідного органу міграційної служби із заявами про визнання їх біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до закінчення строку дії дозволу перебування в Україні, у разі їх законного перебування в Україні.

Відповідно до статті 8 Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з частиною першою статті 10 Закону рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі, стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.

Згідно зі статтею 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка: вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені підпунктом 1 пункту 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Частиною першою статті 4 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» закріплено принцип збереження єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист.

Зокрема, частиною першою статті 10 цього Закону передбачено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі, стосовно перебуваючих із заявником на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві.

Законом України від 21 жовтня 1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік).

Відповідно до зазначеного Керівництва встановлені критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Так, згідно з пунктами 37 та 38 Керівництва фраза «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань» є головною у понятті. Оскільки побоювання суб'єктивні, це поняття надає суб'єктивний елемент про положення особи, яка звертається з проханням визнати її біженцем. Тому для встановлення статусу біженця вимагається, у першу чергу, оцінка клопотання заявника, а не суджень про обставини, що склалися у країні його походження. При цьому до уваги приймаються не тільки душевний стан особи при встановленні його статусу біженця, але й те, що цей стан повинен бути підкріплений об'єктивною ситуацією.

Пунктом 42 Керівництва передбачено, що при вирішенні питання про надання або відмову у наданні статусу біженця необхідно надати оцінку твердженням заявника. Уповноважена влада, яка встановлює статусу біженця, необов'язково повинна мати своє судження про умови у країні походження шукача притулку. Його твердження, однак, не можуть розглядатися абстрактно, а повинні буди оцінені у контексті відповідної вихідної інформації про створену ситуацію. Побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може доказати у межах розумного, що його тривале перебування у країні походження стало нестерпним для нього або було б нестерпним, якщо б він повернувся назад.

При цьому, відповідно до пункту 43 Керівництва, ці міркування не повинні обов'язково засновуватися на особовому досвіді прохача. Те, що, наприклад, трапилось з його друзями, рідними та іншими членами тієї же расової або соціальної групи, може бути свідоцтвом того, що його побоювання стати раніше або пізніше жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.

У пункті 45 Керівництва зазначено, слово «побоювання» відноситься не тільки до особи, яка дійсно переслідувалась, але також і до тих, хто бажає уникнути ситуації, що може призвести до переслідування.

Користування паспортом, відповідно до пункту 48 Керівництва, не завжди може розглядатися як свідчення лояльності його власника або як показник відсутності побоювань. Сам по собі факт володіння дійсним національним паспортом не є перешкодою для отримання статусу біженця.

Пунктом 53 Керівництва встановлено, що прохач може піддаватися різним видам впливу, які самі по собі не підпадають під поняття «переслідування» (зокрема, дискримінація у різних формах), у деяких випадках у поєднанні з іншими неблагоприємними факторами (наприклад, загальна обстановка небезпеки у країні походження).

До того ж, відповідно до пункту 54 Керівництва при певних обставинах дискримінація прирівнюється переслідуванням. У тому числі, коли дискримінація призводить до наслідків, які наносять істотну шкоду зазначеним особам, наприклад, серйозні обмеження у праві заробляти на життя, здійснювати релігійні обряди, у доступі до існуючих можливостей у сфері освіти.

У пункті 65 Керіввництва зазначено, що переслідування можуть виходити від решти населення, яка не поважає порядок, встановлений законами даної країни. Так, де серйозні дискримінаційні або принижуючі гідність дії здійснюються місцевим населенням, такі можуть розглядатися як переслідування, якщо відомо, що влада свідомо допускає це або якщо влада відмовляється або не може забезпечити ефективний захист.

Переслідування за національною ознакою, згідно з пунктом 74 Керівництва, можуть включати в себе вороже відношення та засоби, направлені проти національної (етнічної, язикової) меншості, та при певних обставинах факт належності до такої меншості може сам по собі слугувати підставою для обґрунтованих побоювань переслідування.

Також суд зазначає, що відповідно до пункту 63 Керівництва там, де економічні заходи підривають економічне становище певної частини населення (наприклад позбавлення права на торгівлю, дискримінаційне або надмірне оподаткування стосовно до окремої етнічної або релігійної групи), жертви цих заходів можуть під тиском обставин залишати країну, стаючи біженцями.

Керівництвом щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, введено таке поняття, як біженець «на місці».

Так, відповідно до пункті 94 та 95 Керівництва, вимога щодо знаходження особи за межами своєї країни для того, щоб називатися біженцем, не означає, що ця особа повинна обов'язково покинути її легально або навіть у зв'язку цілком обґрунтованих побоювань. Вона може вирішити просити статус біженця після перебування який-небудь термін за кордоном. Особа, яка не була біженцем у момент від'їзду з країни, але яка набула цього статусу пізніше, має назву біженець «на місці». Особа набуває статусу біженця «на місці» у зв'язку з обставинами, які виникли у країні його походження під час його відсутності.

У ході розгляду справи судом встановлено та підтверджується матеріалами особових справ позивачів, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з червня 2007 року неодноразово легально перетинали кордон України.

З особових справ позивачів, а саме: заяви-анкети, результатів співбесід, також вбачається, що причиною звернення до органів міграційної служби є переслідування з боку влади та громадян Киргизстану за ознакою національності.

Позивач ОСОБА_1 та представник позивачів у ході судового розгляду справи пояснили, що переслідування виражається у тому, що особам, некиргизької національності відмовляють у прийомі на роботу. У Киргизії тривалий час існує напруженість у міжетнічних відносинах. З початку 90-х років минулого століття відбувся ряд зіткнень на національному ґрунті. Влада Киргизстану проводить дискримінаційну політику відносно осіб некиргизької національності, особливо це стосується узбеків. Це виражається у тому, що на посади у органах влади Киргизії не можуть буди призначені особи некиргизької національності, представники держорганів усіляко пригноблюють узбеків у сфері ведення бізнесу, наданні роботи, навіть у наданні допомоги потерпілим від стихійних лих. Особливо стосунки загострилися після чергової зміни влади, у результаті якої був скинутий президент Курманебек Бакіев. У ході перевороту в країні у червні 2010 року, особливо на півдні в Ошскої області, відбувалися безладдя, які переросли у зіткнення на національному ґрунті. Киргизи стали переслідувати осіб інших національностей, у тому числі росіян, узбеків, знищувати майно, яке їм належить, будинки. Були численні випадки вбивств. Це призвело до того, що багато узбеків й особи інших національностей при можливості залишають Киргизію.

З пояснень ОСОБА_1 вбачається, що він у Киргизстані працював викладачем фізкультури, однак заробітку не вистачало на утримання сім'ї. Через дискримінацію з боку влади за ознакою національності, не має можливості працевлаштування за спеціальністю або отримання гідного заробітку у іншій сфері. Отже, обставини, які склалися в країні походження, а саме: трудова дискримінація, змусили їх виїхати з Киргизстану. Також позивач зазначив, що його батько, який мешкає у Киргизстане, у телефонній розмові повідомив про те, що невідомі особи приходили до його будинку з метою розшуку ОСОБА_1, погрожували його вбити, а батьку зламали ногу.

Зазначені факти також підтверджуються інформацією про країну походження, яка надана відділом ІКП Департаменту біженців та притулку Держкомнацрелігій України. За інформацією офіційних сайтів в електронній мережі Інтернет представники некиргизької національності дійсно піддаються переслідуванням з боку населення та влади країни. Є численні випадки безпричинних затримань та арештів осіб узбецької національності без пред'явлення обвинувачення. Органи влади Киргизстану на даний час не гарантують безпеку особам узбецької національності.

Таким чином, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають цілком обґрунтовані побоювання стати жертвами переслідування в Киргизстані за ознакою національності.

Відповідно до положень Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року № 1629-ІУ з наступними змінами та доповненнями, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Згідно з Директивою Європейського союзу 2004/83/ЄС від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти для кваліфікації та статусу громадян третіх осіб або осіб без громадянства у якості біженців або осіб, які потребуються іншу форму міжнародного захисту, та змісту захисту, який надається», вимоги якої використаються у практиці Європейського Суду зі справ людини, заява є обґрунтованою, якщо виконані наступні умови: заявник зробив реальні спроби обґрунтування своєї заяви; були надані всі істотні факти, які є у розпорядженні заявника, та задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; ствердження заявника є напоумленими та правдоподібними і не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист при першій можливості, крім випадків, коли заявник зможе привести поважні причини, які перешкоджали наданню цієї заяви; встановлено, що у цілому заявник заслуговує на довіру.

Таким чином, встановлені судом факти свідчать, що позивачі вжили всіх можливих спроб обґрунтувати свою заяву; повідомили про всі важливі факти, які були у їх розпорядженні; зазначені факти є правдоподібними та несуперечливими щодо конкретної та загальної інформації у справах позивачів; позивачі заслуговують на довіру, оскільки відносно них не встановлено компрометуючої інформації.

Відповідачем не доведено обставин, які виключають можливість оформлення документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту, що передбачені статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Доводи відповідача щодо зміни на даний час ситуації у країні походження позивача судом до уваги не приймаються, оскільки це твердження є суб'єктивним, приведені факти не підтверджуються належними доказами у розумінні статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України, та це не є обставиною, яка виключає можливість оформлення документів для вирішення питання про визнанню особою, яка потребує додаткового захисту.

Отже, Головне управління Державної міграційної служби України в Автономній Республіці Крим при винесенні наказів про відмову позивачам в оформлені документів для вирішення питання про визнання особами, які потребують додаткового захисту, виходив зі суб'єктивних міркувань щодо ситуації у країні походження шукача притулку, та не врахував особистого відчуття позивачів щодо побоювання стати жертвами переслідування в Киргизстані за ознакою національності.

Відповідно до частин першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

У ході судового розгляду доводи представника відповідача щодо правомірності дій Головного управління Державної міграційної служби України в Автономній республіці Крим не знайшли свого підтвердження та спростовані фактичними обставинами та доказами, встановленими судом.

З урахуванням викладеного, відповідачем, у порушення вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Європейської практики, не були всебічно вивчені та оцінені всі доказі наявності умов набуття позивачами статусу осіб, які потребують додаткового захисту, а тому накази від 12 березня 2013 року №№ 5, 6 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту, підлягають скасуванню як незаконні.

Стаття 162 Кодексу адміністративного судочинства України наводить перелік способів захисту порушених прав, свобод чи інтересів та інших видів висновків суду по суті позовних вимог. При цьому даний перелік не є вичерпний, оскільки відповідно до частини третьої цієї статті суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Тобто, спосіб захисту, обраний судом, не обов'язково має збігатися з тим, що просить позивач у позовних вимогах.

Отже, суд може змінити чи уточнити формулювання позовних вимог, а в необхідних випадках і вийти за межі позовних вимог відповідно до частини другої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України.

У зв'язку з викладеним, з метою належного і повного захисту прав та інтересів позивачів, суд вважає за необхідне зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в АР Крим повторно розглянути заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, та прийняти рішення у відповідності до вимог законодавства щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини першої статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Керуючись статтями 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в АР Крим від 12 березня 2013 року № 5 «Про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту».

Скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в АР Крим від 12 березня 2013 року № 6 «Про відмову ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту».

Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в АР Крим повторно розглянути заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, та прийняти рішення у відповідності до вимог законодавства щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судові витрати в сумі 34 (тридцять чотири) грн. 41 коп.

Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржена до Севастопольського апеляційного адміністративного суду у порядку і строки, передбачені статтею 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України повний текст постанови складено 20 серпня 2013 року.

Суддя С.А. Водяхін