Рішення № 33269591, 09.07.2013, Зіньківський районний суд Полтавської області

Справа № 530/1041/13-ц

2/530/380/13

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А І Н И

09.07.2013 року Зіньківський районний суд Полтавської області у складі головуючого судді Должко С.Р., при секретарі Водолага Л.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 третя особа без самостійних вимог на предмет спору Зіньківська міська рада Полтавської області про визнання права власності, -

ВСТАНОВИВ:

До Зіньківський районний суд Полтавської області звернулась ОСОБА_1 із відповідним позовом до ОСОБА_2 третя особа без самостійних вимог на предмет спору Зіньківська міська рада Полтавської області, в якій позивач просить визнати дійсним договір купівлі-продажу житлового будинку від 17 березня 1999 року №-367, який було зареєстровано на Українській універсальній біржі 18 березня 1999 року під реєстровим номером Н-367, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визнати за нею право власності на житлову квартиру АДРЕСА_1, а також право власності на 1/3 частини погреба позначеного літерою «а6», навіс (сараю) - «Г», вбиральня - «В», огорожа № 4 - 8.

В судовому засіданні позивач та його представник заявлені позовні вимоги підтримали та просили позов задовольнити у повному обсязі.

Відповідач в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового засідання був належним чином повідомлений та направив до суду заяву в якій поти заявленого позову не заперечує і просить суд розглянути справу без його присутності.

Представник третьої особи в судовому засіданні проти заявленого позову не заперечував та покладався на розгляд суду.

Заслухавши пояснення сторін, розглянувши та дослідивши в судовому засіданні подані документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Відповідно ст. 213 ЦПК України, - Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як передбачено нормою ст. 2 ЦПК України, - Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право". Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 N 14 «Про судове рішення у цивільній справі», - Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

За змістом ст. 10 ЦПК України, - Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ст. 57 - 61 ЦПК України, - Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Вирок у кримінальному провадженні, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Положеннями ст. 212 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

У відповідності до листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 24-753/0/4-13 « Про судової практики розгляду цивільних справ про спадкування" вказано, що належність правовстановлюючих документів встановлюється судом відповідно до законодавства, яке було чинним на час набуття права власності на житловий будинок, споруду.

Відповідно до абз. 3 ч. 2 ст. 331 ЦК, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно до ч. 3. ст. 3 Закону України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до ч. 4 ст. 3 зазначеного Закону права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав.

Державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди регулювалася підзаконними нормативними актами, зокрема такими, як Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56, Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5 і зареєстроване в Мін'юсті 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (з подальшими змінами).

Зазначені нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК та Законом України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

За змістом п. 62 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР підтвердженням приналежності будинку, який знаходиться в сільському населеному пункті, можуть бути відповідні довідки виконавчого комітету сільської Ради депутатів трудящих, які видавалися в тому числі і на підставі записів у погосподарських книгах.

Додатками № 32 та № 33 до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій виконавчими комітетами міських, селищних, сільських Рад депутатів трудящих було затверджено зразки довідок про право власності колгоспного (селянського) двору на жилий будинок та про право власності робітника чи службовця на жилий будинок.

За змістом зазначених нормативних актів виникнення права власності на житлові будинки, споруди не залежало від державної реєстрації цього права.

До компетенції виконкомів місцевих рад відносилось також питання узаконення цих будівель та внесення записів про право власності на будинки за громадянами у погосподарські книги місцевих рад.

Погосподарські книги є особливою формою статистичного обліку, що здійснюється в Україні (УРСР) із 1979 року. В погосподарських книгах при визначенні року побудування зазначається рік введення в експлуатацію будинку.

На виконання постанови Ради Міністрів УРСР від 11 березня 1985 року № 105 у 1985-1988 роках сільськими, селищними, районними радами народних депутатів ухвалювалось рішення щодо оформлення права власності та реєстрації будинків у бюро технічної інвентаризації за даними погосподарських книг сільських, селищних рад із додатками списків громадян, яким ці будинки належали.

Як вбачається з матеріалів справи між позивачем та відповідачем згідно умов біржового контракту №Н-367 від 17 березня 1999 року, був укладений договір купівлі-продажу від 17 березня 1999 року №-367, зареєстрований на Українській універсальній біржі 18 березня 1999 року під реєстровим номером Н-367, який являється предметом спору у даній справі.

На час укладення спірного договору позивач мала прізвище ОСОБА_1, яке в подальшому після реєстрації шлюбу вона змінила на прізвище ОСОБА_1, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 від 23.11.1999 року.

За умовами спірного договору позивач придбала у відповідача 21/50 частину житлового будинку, що знаходиться за адресою - АДРЕСА_1, яка складалась із : будинку, позначеного літерою А-1; кімнати: 3-1 площею 8,1 м.кв.; 3-2 площею 9,0 м.кв.; 3-3 площею 18,2 м.кв.; 3-4 площею 8,3 м.кв.; сіни «а»; 1/3 частина погріба «а5»; 1/3 частина сараю «Б»; 1/3 частина вбиральні «В»; 1/3 частина огорожі №1.

Колективним підприємством Полтавського бюро технічної інвентаризації «Інвентаризатор» було зареєстровано право приватної власності позивача на придбане нею нерухоме майно в порядку передбаченому діючим на той час законодавством, про що їй було видано реєстраційне посвідчення від 18 березня 1999 року, записане в реєстрову книгу за №19-2767.

За змістом частин 2, 4 ст. 15 Закону України «Про товарну біржу», угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню, угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі.

Однак нормою ст. 227 ЦК УРСР 1963 року, що діяла на момент укладення спірного договору було передбачено вимагу щодо обов'язкового нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу житлових будинків, якщо хоча б однією стороною договору є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).

Відповідно ст. 47 ЦК УРСР 1963 року, нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі, недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

За таких обставин суд приходить до висновку, що в наслідок невірного трактування закону в момент укладення спірного договору не було дотримано вимог закону, щодо обов'язкової нотаріальної форми договору купівлі-продажу житлових будинків (їх частин) між громадянами.

Відповідно пунктів 1, 2 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV, - Цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року. Визнати такими, що втратили чинність з 1 січня 2004 року Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 року, із змінами, внесеними до нього. Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Як передбачено нормою ст. 5 ЦК України, - акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

В даному випадку, спірні правовідносини виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 року № 435-IV та продовжували існувати після набрання ним чинності, а отже до спірних правовідносин необхідно застосовувати норми, які діяли у відповідний час їх існування.

Відповідно ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Відповідно ст. 220 ЦК України, - У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Спірний договір купівлі-продажу був виконаний сторонами повністю, так-як відповідними сторонами договору була повністю сплачена сума продажу за договором та фактично передано покупцеві придбане за даним договором житло, але відповідач на даний час ухиляється від його нотаріального посвідчення посилаючись на відсутність коштів.

Вищенаведені обставини, визнані відповідачем та іншими особами, які беруть участь у справі, а отже не підлягають доказуванню.

З огляду на вищезазначене суд вважає за можливе визнати дійсним договір купівлі-продажу житлового будинку від 17 березня 1999 року №-367, який було зареєстровано на Українській універсальній біржі 18 березня 1999 року під реєстровим номером Н-367, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Як вбачається з матеріалів справи Відділом приватизації житла при виконавчому комітеті Зіньківської міської ради на підставі розпорядження завідуючого відділом №20 від 04.02.2009 року квартиронаймачеві ОСОБА_4 та членам його сім'ї ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було видано свідоцтво про право власності на житло від 4 лютого 2009 року на квартиру АДРЕСА_3, відповідно кожному по 1/3 її частини. Право приватної власності на квартиру зареєстровано 24.03.2009 року, реєстраційний номер 26830164, номер запису 2767 в книзі №19.

Також Відділом приватизації житла при виконавчому комітеті Зіньківської міської ради на підставі розпорядження завідуючого відділом №21 від 04.02.2009 року квартиронаймачеві ОСОБА_7 було видано свідоцтво про право власності на житло від 4 лютого 2009 року на квартиру АДРЕСА_4. Право приватної власності на квартиру зареєстровано 24.03.2009 року реєстраційний номер 26829924, номер запису 2767 в книзі №19.

Рішенням виконавчого комітету Зіньківської міської ради Полтавської області від 28 лютого 2013 року №54 «Про присвоєння адреси» придбаній позивачем 21/50 частині житлового будинку в багатоквартирному житловому будинку АДРЕСА_1 було присвоєно адресу : АДРЕСА_1.

Як пояснила в судовому засіданні свідок ОСОБА_4 житловий будинок АДРЕСА_1 фактично складається із трьох окремих відокремлених одна від одної квартир, кожна з окремив входом і був таким з моменту її вселення в одну із квартир в даному будинку, ще до моменту приватизації квартир її наймачами, коли вони належали до комунальної власності.

За змістом технічного паспорта на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1, (інвентаризаційна справа № 2226, реєстровий №19-2767) виготовленим Приватним підприємством Полтавське бюро технічної інвентаризації «Інвентаризатор» станом на 27.03.2013 року, вищезазначений будинок складається із трьох окремих квартир, однак у ньому також зазначається, що власником 21/50 частини вищезазначеного будинку являється ОСОБА_1, що частково не відповідає дійсності, так-як на момент складання вищезазначеного технічного паспорта вона після реєстрації шлюбу змінила своє прізвище на ОСОБА_1.

Таким чином на момент складення технічного паспорта фактичним власником нерухомого майна являється ОСОБА_1, а частина належного їй житлового будинку, фактично являє собою відокремлену від іншої частини будинку окрему квартиру з окремив входом, загальною площею 54,5 кв.м., яка згідно технічного паспорта складається з: кухні « 3-1» площею 8,1 м.кв.; кухні « 3-2» площею 6,2 м.кв.; кімнати « 3-3» площею 18,2 м.кв.; кімнати « 3-4» площею 8,6 м.кв.; санвузол « 3-5» площею 3,3 м.кв.; кладової «І» площею 5,6 м.кв.; коридора «ІІ» площею 4,5 м.кв..

З огляду на вищезазначене, а також те, що згідно розпорядження завідуючого відділом приватизації житла при виконавчому комітеті Зіньківської міської ради №20 та №21 від 04.02.2009 року, а також рішення виконавчого комітету Зіньківської міської ради Полтавської області від 28 лютого 2013 року №54, житловий будинок АДРЕСА_1, в якому позивач придбала 21/50 частину, було розподілено на окремі квартири, суд вважає, що вищезазначений житловий будинок являється багатоквартирним житловим будинком садибного типу, а належна позивачеві частина будинку фактично являє собою окрему квартиру в багатоквартирному житловому будинку.

Таким чином суд приходить до висновку про правомірність і обґрунтованість позовних вимог позивача та необхідність задоволення позовних вимог у повному обсязі, про задоволення позову в частині позовних щодо визнання за позивачем права власності на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 54,5 кв.м., яка згідно технічного паспорта складається з: кухні «3-1» площею 8,1 м.кв.; кухні « 3-2» площею 6,2 м.кв.; кімнати « 3-3» площею 18,2 м.кв.; кімнати « 3-4» площею 8,6 м.кв.; санвузол « 3-5» площею 3,3 м.кв.; кладової «І» площею 5,6 м.кв.; коридора «ІІ» площею 4,5 м.кв., а також 1/3 частину надвірних допоміжних будівель та споруд: погріба «а6»; вбиральні «В»; огорожі №4-8..

На основі викладеного та керуючись ст. ст. 376, 392 ЦК України, ст. ст. 3, 10,15,30, 57-61, 212-223 ЦПК України суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити повністю.

Визнати дійсним договір купівлі-продажу житлового будинку від 17 березня 1999 року №-367, зареєстрований на Українській універсальній біржі 18 березня 1999 року під реєстровим номером Н-367, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Визнати за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, жителькою АДРЕСА_1 право власності на житлову квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 54,5 кв.м., яка згідно технічного паспорта складається з: кухні « 3-2» площею 6,2 м.кв.; кімнати « 3-1» площею 8,1 м.кв.; кімнати «3-3» площею 18,2 м.кв.; кімнати « 3-4» площею 8,6 м.кв.; санвузол « 3-5» площею 3,3 м.кв.; кладової «І» площею 5,6 м.кв.; коридора «ІІ» площею 4,5 м.кв., а також 1/3 частину надвірних допоміжних будівель та споруд: погріба «а6»; вбиральні «В»; огорожі №4-8.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Полтавської області шляхом подання апеляційної скарги через Зіньківський районнинй суд Полтавської області на протязі 10 днів з моменту його проголошення.

Написано власноручно.

Суддя Зіньківського

районного суду Полтавської області С.Р. Должко