Постанова № 33191813, 20.08.2013, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/7237/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Санін Б.В.

Суддя-доповідач: Федотов І.В.

ПОСТАНОВА

Іменем України

20 серпня 2013 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Федотова І.В.,

суддів - Ісаєнко Ю.А. та Безименної Н.В.,

при секретарі Січкаренко Т.М.,

розглянувши у відкритому засіданні, в приміщенні суду, апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 червня 2013 року у справі за адміністративним позовом Громадянки Російської Федерації ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИЛА:

Громадянка Російської Федерації ОСОБА_3 (далі - позивач) звернулася до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач) про визнання неправомірним та скасування Рішення Державної міграційної служби України №227-13 від 05.04.2013 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 червня 2013 року адміністративний позов задоволено частково.

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції, як таку, що ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права та ухвалити нову, якою у задоволенні позовних вимог відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, які з'явились в судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 198, п. 2 ч. 1 ст. 202 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції скасовує її та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення справи.

Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем, при винесені оспорюваного рішення, не повною мірою досліджено наявність чи відсутність обставин заявлених позивачем, крім того, відповідачем не надано належної оцінки доводам позивача про наявність в неї обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні громадянської приналежності.

Колегія суддів не може погодитися із наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

16.12.2012 р. позивачка звернулася до Управління Державної міграційної служби України в Кіровоградській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду особової справи, громадянці Російської Федерації ОСОБА_3, рішенням Державної міграційної служби України від 05.04.2013 №227-13 відмовлено у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону, відсутні.

29.04.2013 р. позивач отримала Повідомлення №5 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого Управлінням Державної міграційної служби України в Кіровоградській області. Підставою для відмови позивачу в наданні статусу біженця в Повідомленні було вказано Рішення №227-13 від 05.04.2013 р.

Не погоджуючись із вказаним рішенням Державної міграційної служби України позивач звернулася до суду з позовом про його скасування.

Відповідно до положень п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671 (далі Закон), біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Аналізуючи зміст зазначеної норми, колегія суддів вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Як зазначила позивач, вона прибула в Україну поїздом в 2004 р. в м. Харків до брата чоловіка. Виїхати змушена була через постійні погрози військових проти чоловіка, який агітував на президентських виборах за Аслана Масхадова. Однак після смерті президента Аслана Масхадова всіх його колишніх прихильників почали переслідувати. Крім того, позивачка вказала, що її також переслідує влада, оскільки вона була свідком викрадення та вбивства ОСОБА_5 в 2000 році, що здійснив полковник російської армії ОСОБА_6. Позивачка також повідомила, що її матері та матері її чоловіка постійно погрожують, у родичів намагаються дізнатись куди вона виїхала та зазначила, що не може повернутись до своєї країни, оскільки хвилюється за себе та свою сім'ю.

Разом з тим, відповідно до інформації отриманої на сайті «wikipedia.org/wiki/ОСОБА_6» - полковник ОСОБА_6 загинув ІНФОРМАЦІЯ_1.

Як вбачається із протоколу бесіди від 06.02.2013 року, на пряме запитання: «Як Ви вважаєте, чи загрожує Вам небезпека після загибелі ОСОБА_6», позивач зазначила: «На сьогодні більш спокійно. Я вважаю, що на сьогодні не загрожує, принаймні я не чула, щоб мені погрожували через родичів чи особисто».

Крім того, з вказаного протоколу співбесіди вбачається, що мати та сестра позивачки, які були безпосередніми свідками у справі про вбивство ОСОБА_5 та були присутні на судовому засіданні по кримінальній справі, до цього часу проживають на території Чеченської Республіки і не зазнають ніяких утисків від діючої влади.

Також, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до пояснень позивача, її переїзд до України обумовлений тим, що в Україні проживає двоюрідний брат чоловіка, який мав змогу допомагати матеріально її родині.

В постанові пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" зазначено, що цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи чи ні. Крім того, вищезазначеною постановою зауважено, що судам при вирішенні таких справ необхідно зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про надання статусу біженця в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із заявою про надання статусу біженця може бути іншим, зокрема, спроба легалізуватися на території України.

Як свідчать матеріали особової справи, позивач, в період з 2004 року по 2009 рік неодноразово приїздила в Україну навідуючи свого чоловіка та поверталась до Російської Федерації. Позивач документована національним паспортом, безперешкодно покидала Російську Федерацію на підставі візових документів, оформлених компетентними органами країни громадянської приналежності.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництва) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

З огляду на зазначене, аналізуючи матеріали особової справи, колегія суддів зазначає, що заявниця не переслідувалася урядом, не була причетна до політичних партій, не приймала участі у політичному житті свого походження. Факту, що позивач була об'єктом переслідувань, наявність прямих загроз такого переслідування, позивачем доведено не було.

Колегія суддів погоджується з твердженнями апелянта, що позивачка за жодною із конвенційних ознак на батьківщині не переслідувалась, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і не підтверджують подій переслідування саме заявниці та свідчать, що позивачка виїхала з країни громадської належності в пошуках кращого життя, а за захистом звернулася для легалізації свого перебування в Україні.

Згідно із правовою позицією Управління Верховного комісару ООН у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Пункт 37 Керівництва визначає, що оскільки побоювання суб'єктивні, це визначення вносить суб'єктивний елемент у стан особи, яка звертається з проханням визнати її біженцем. Тому для надання статусу біженця необхідно, в першу чергу, оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні його походження.

Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Вказане знаходить своє підтвердження і у національному законодавстві.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виписані у статті 6 Закону.

Отже, при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач здійснив всі дії в межах своїх повноважень, на підставі та в межах національного законодавства та міжнародного законодавства, ратифікованого державою Україна і прийняв обґрунтоване рішення.

В свою чергу, колегія суддів не може залишити буз уваги помилкове застосування судом першої інстанції ч. 6 ст. 8 Закону № 3671, що не регулює спірні правовідносини, так як предметом оскарження є рішення суб'єкта владних повноважень про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а не рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції, через що колегія суддів приходить до висновку про необхідність скасування постанови суду першої інстанції з ухваленням нової постанови про відмову в задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 червня 2013 року скасувати та ухвалити нову, якою у задоволенні позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів після набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя: І.В. Федотов

Судді: Ю.А. Ісаєнко

В.О. Аліменко

Головуючий суддя Федотов І.В.

Судді: Ісаєнко Ю.А.

Аліменко В.О.