Рішення № 32993890, 12.08.2013, Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

Справа № 0907/16715/2012

Провадження № 2/344/1601/13

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 серпня 2013 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючої - судді Бабій О.М.

секретаря Сивухіної Ю.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Івано-Франківську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору Національний банк України, ОСОБА_2 про визнання протиправними дій щодо надання кредиту в іноземній валюті, визнання бездіяльності щодо здійснення контролю за цільовим використанням кредитних коштів, визнання недійсним кредитного договору,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся в суд з позовом до відповідача, до початку розгляду справи по суті представник позивача змінив підставу позову. Позовні вимоги обгрунтовує тим, що 23 жовтня 2006 року між ОСОБА_2 та відповідачем було укладено кредитний договір № 11058398000 від 23 жовтня 2006 року, згідно з яким банк зобов'язувався надати позивачу кредит в сумі 59 000 швейцарських франків з терміном користування до 22 жовтня 2021 року та оплатою 8,99 % річних. Для забезпечення виконання кредитного договору, між ОСОБА_1 та відповідачем було укладено договір поруки № 1/ 11058398000-ІІ від 23 жовтня 2006 року. Вказаний кредитний договір є незаконним, оскільки: кредит надано в іноземній валюті; істотна умова договору - порядок погашення кредиту, не відповідає вимогам Генеральної ліцензії банку на право здійснення валютних операцій; поточний рахунок ОСОБА_2 не відкривався, тому заява на видачу готівки видана на ім'я ОСОБА_2 є фальшивим доказом отримання валюти готівкою; при укладенні договору відповідач не підтвердив повноваження представника банку. Використання на території України іноземної валюти як засобу платежу, в разі, якщо ця валюта отримана за рахунок кредиту, є незаконним, тому відповідач вчинив протиправні дії. Крім того, відповідачем не виконані норми вимог законодавства щодо перевірки цільового використання кредитних коштів ОСОБА_2, що є протиправною бездіяльністю відповідача.

В судовому засіданні представник позивача вимоги позову підтримав з мотивів наведених в ньому, просив позов задоволити в повному обсязі.

Допитаний в судовому в якості свідка позивач, ОСОБА_1, суду пояснив, що він є поручителем по кредитному договору № 11058398000 від 23 жовтня 2006 року. Про те, що його син ОСОБА_2. взяв кредит він дізнався після смерті сина ОСОБА_3 та після того, як прийшло повідомлення з банку про арешт земельної ділянки, приблизно навесні 2009 року. Договір поруки він не підписував та в банку не був. Якось до нього підійшов його син ОСОБА_3 та попросив щоб він підписав листок бо ОСОБА_3 хоче отримати кредит, він підписав чистий листок, а не договір поруки. Як поручитель він, ОСОБА_1., коштів на погашення кредиту не вносив. ОСОБА_3 мав доручення від ОСОБА_2, однак про це йому вже стало відомо пізніше, оскільки в той час коли було видано доручення ОСОБА_2 на території України не було.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просив в позові відмовити, також подав суду клопотання про застосування строків позовної давності. Заперечення обґрунтовував тим, що кредитний договір відповідає вимогам чинного законодавства, сторони погодили всі істотні умови договору. Кредитний договір укладений між ОСОБА_2 та відповідачем, однак підписав кредитний договір від імені ОСОБА_2 його брат ОСОБА_3, яким мав доручення на вчинення таких дій та діяв від імені ОСОБА_2. З моменту отримання кредиту позичальник не вносив коштів для погашення кредиту.

Представник третьої особи ОСОБА_5 - ОСОБА_6 суду пояснила, що її син ОСОБА_2 не міг отримати кредит та підписати кредитний договір оскільки перебував та перебуває за межами території України, замість нього кредитний договір підписав її син та брат позичальника ОСОБА_3, який помер. Крім того, в сина ОСОБА_2 було невелика заробітна плата і тому йому не могли надати кредит в такій сумі. Всі кошти отримував ОСОБА_3.

Представник третьої особи Національного банку України в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив.

Вислухавши пояснення представника позивача, позивача, представника відповідача, представника третьої особи, дослідивши письмові докази у справі, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Статтею 1054 Цивільного Кодексу України визначено зміст кредитного договору. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї з сторін має бути досягнуто згоди.

Істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту ч.1 ст.638 та ст. 1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплата процентів, відповідальність сторін.

23 жовтня 2006 року між акціонерно комерційним банком «УкрСиббанк» та третьою особою по справі ОСОБА_2 було укладено договір про надання споживчого кредиту №11058398000 (а.с.107-114), згідно якого банк надав, а позичальник ОСОБА_2 отримав кредит в розмірі 59 000 швейцарських франків, що еквівалентно 236 940 грн., на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового використання і зобов'язався повернути кредит не пізніше 22 жовтня 2021 року. Умовами п. 1.3.1 Договору (а.с.107 зв.) встановлено розмір процентів за користування кредитними коштами, який становить 8,99% річних за користування кредитними коштами протягом 30 календарних днів. По закінченню цього строку та кожного наступного місяця кредитування процентна ставка підлягає перегляду. У випадку якщо банк не повідомив позичальника про зміну процентної ставки на наступний місяць строку кредитування, застосовується розмір процентної ставки діючий в попередньому місяці. У відповідності до п. 1.3.4 Договору ОСОБА_2 (позичальник) зобов'язався проводити погашення кредиту та сплачувати проценти за його користування щомісячно з 01 по 15 число кожного місяця.

Підписав вказаний кредитний договір від імені позичальника ОСОБА_2 за дорученням № 43 від 30.01.2006 року його рідний брат ОСОБА_3 (а.с.127), довіренсть посвідчена нотаріально.

Доказів того, що на час видачі довіреності ОСОБА_2 не перебував на території України чи не підписував її в матеріалах справи немає. Також сторонами не заявлялось клопотання про призначення по справі судової почеркознавчої експертизи з приводу належності підпису на довіреності ОСОБА_2.

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором №11058398000, між позивачем ОСОБА_1, Банком та позичальником ОСОБА_2 23.10.2006 року було укладено договір поруки №1/11058398000-П (а.с.21-22).

Знову ж таки, від імені позичальника ОСОБА_2 договір поруки підписав його брат ОСОБА_3 згідно довіреності від 30.01.2006 року № 43.

Відповідно до п.1.1 договору поруки, поручитель зобов'язується перед кредитором відповідати за виконання позичальником всіх його зобов'язань перед кредитором в повному обсязі.

Посилання позивача на те, що договір поруки він не підписував, а підписував листок є голослівними, доказів того, що підпис на договорі поруки належить не поручителю ОСОБА_1 суду не надано, клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи позивачем та його представниками не завлялось. Крім того, позивач та поручитель згідно договору поруки, сам договір поруки №1/11058398000-П не оскаржує.

В силу ч.1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а відповідно до ч. 2 цієї ж статті, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Стаття 203 ЦК України закріплює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Це зокрема:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», та Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ України від 10.05.2007 року №168 зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року N 541/13808 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності, а кредитний договір укладено до набрання чинності вказаною постановою), передбачено обов'язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за цим договором несе споживач. врегульовуються питання щодо відомостей, які кредитодавець має повідомити споживачеві до укладення договору споживчого кредиту. Однак, обов'язок повідомлення споживачам можливих складових загальної вартості кредиту та інше не є істотною умовою договору кредитування, а простим обов'язком повідомлення споживачів про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту і жодним чином не може створювати підстав для визнання недійсним такого Договору. За приписами ст. ст. 627, 628, 629 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами. Так, сторони спірного кредитного договору на добровільних засадах визначили усі його умови, які прописані чітко і зрозуміло. Підписуючи договір ОСОБА_3 діяв від імені позичальника ОСОБА_2 та погоджувався з цими умовами;

- oсоба, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Представником позивача ставиться під сумнів обсяг цивільної дієздатності представника Банку в момент підписання кредитного договору, однак, позивач та його представник не були присутні при підписанні кредитного договору, оскільки не є стороною кредитного договору, та не можуть знати чи перевіряв позичальник чи особа, яка підписувала кредитний договір повноваження представника Банку;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Як вже зазначалось раніше позичальник був ініціатором укладення кредитного договору, в момент підписання він був ознайомлений з усіма умовами договороу та міг обирати або не погоджуватись на певні умови, однак цього не зробив;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Кредитний договір укладений у письмовій формі як того вимагає ч. 1 ст. 1055 ЦК України;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, який укладени між ОСОБА_2 та відповідачем був спрямований на реальне настання правових наслідків, відповідач надав позичальнику кошти, що підтверджується меморіальними ордерами від 25.10.2006 року та 22.11.2006 року (а.с.122, 123);

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, кредитний договір №11058398000 укладений 23.10.2006 року між відповідачем та третьою особою відповідає вимогам, які встановлені для чинності правочину.

За змістом частини 1статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Щодо твердження позивача та його представника про те, що Банк всупереч законодавству надав кредит в іноземній валюті, то суд вважає його необгрунтованим та голослівним виходячи з наступного.

Так, сторони спірного кредитного договору на добровільних засадах визначили усі його умови, в тому числі і щодо валюти, порядку погашення кредиту та сплати відсотків за кредит.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний Закон держави не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Зазначеною нормою визначено лише правовий статус грошової одиниці України, і жодним чином не стосується сфери її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто, відповідно до чинного законодавства України гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, проте водночас обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Частина 1 ст. 524 ЦК України містить важливе для цивільного обороту правило щодо валюти вираження грошових зобов'язань. Загальне правило вказаної статті передбачає, що зобов'язання має бути виражене в грошовій одиниці України - гривні. Це правило кореспондує загальним положенням ст. 192 ЦК, відповідно до якої законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Водночас, ч. 2 вказаної статті дозволяє сторонам зобов'язання визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Тобто фактично зафіксувати ціну договору (зобов'язання) в доларах США, ЄВРО та іншій іноземній валюті. Незалежно від фіксації грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті, виконання такого зобов'язання є можливим виключно в гривнях за офіційним курсом іноземної валюти на день платежу, якщо інший порядок не встановлений сторонами в договорі або не закріплений нормативно-правовими актами (ст. 533 ЦК України).

Основним документом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93.

Статтею 2 Декрету передбачено право резидентів та нерезидентів здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених Декретом та іншими актами валютного законодавства.

Відповідно до положень статей 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківські установи мають право здійснювати кредитні операції, розміщувати залучені кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, на підставі банківської ліцензії.

Кошти в силу дії ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Статтею 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено ряд обмежень і заборон, що стосується умов здійснення окремих банківських операцій. Однак, приписи вказаної статті не містять заборони на видачу кредитів у іноземній валюті (розміщення залучених коштів у іноземній валюті).

Отже, розміщення залучених коштів шляхом надання кредитів є однією з основних банківських операцій незалежно від виду валюти, яка використовується.

Відповідно до п. 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія).

Згідно з пунктом 11 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» «надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору».

Укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, ризик зміни курсу валюти несуть обидві сторони договору, тобто як кредитор, так і позичальник.

Пунктом 13 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 30.03.2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» відповідно до абзацу 3 частини першої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" надання (отримання) споживчих кредитів у іноземній валюті на території України забороняється. У зв'язку із зазначеним суди повинні виходити з того, що договір, предметом якого є споживчий кредит в іноземній валюті, укладений після набрання чинності Законом України від 22 вересня 2011 року N 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг", за позовом заінтересованої особи може бути визнаний судом недійсним. Однак, кредитний договір між сторонами був укладений 23.10.2006 року, тобто до набрання чинності вказаним Законом.

З огляду на зазначені положення закону та обставини справи суд дійшов висновку про законність надання відповідачем кредиту в іноземній валюті із зобов'язанням повернення такого та сплати процентів за користування ним також в іноземній валюті

Як вбачається зі змісту ст. 10 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Частиною 1 ст. 60 ЦПК України на сторін покладено обов'язок доказування і подання доказів. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, тобто твердженнях, які самі по собі потребують доведення.

Таким чином, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги позивача є необгрунтованими, та такими, що не підлягають задоволенню.

На підставі вищенаведеного, відповідно до ст. ст. 58 ч.1, 99 Конституції України, п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року №9, п. п. 11, 13 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012 року № 5, Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ України від 10.05.2007 року №168, ст. ст. 2, 5 п. 2 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93, ст. ст. 2, 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. ст. 5, 16, 192, 204 ч.1, 203, 215 ч.1, 524 ч.1, 533, 548, 627, 628 ч.1, 629, 638 ч.1, 1054, 1055 ч.1, 1056 ЦК України, ст. ст. 3, 4, 10, 11, 60 ЦПК України, керуючись ст. ст. 213-215 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору Національний банк України, ОСОБА_2 про визнання протиправними дій щодо надання кредиту в іноземній валюті, визнання бездіяльності щодо здійснення контролю за цільовим використанням кредитних коштів, визнання недійсним кредитного договору відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подачі апеляційної скарги.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя О.М. Бабій