Постанова № 32611565, 24.07.2013, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 липня 2013 року Справа № 5023/698/12

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Остапенка М.І. (головуючого),

Гончарука П.А. (доповідача),

Стратієнко Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області на рішення господарського суду Харківської області від 2 березня 2013 року та постанову Харківської апеляційного господарського суду від 20 травня 2013 року у справі № 5023/698/12 за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 до фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 про визнання договору дійсним, за зустрічним позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 до фізичної особи - підприємця ОСОБА_4, Харківської міської ради, за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Харківській області, про визнання права власності, -

Встановив:

У лютому 2012 року фізична особа - підприємець ОСОБА_4 звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_5, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог, про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна (нежитлової будівлі літ. "А-2", розташованої за адресою: АДРЕСА_1, вартістю 10000 грн.) від 21 листопада 2011 року дійсним, оскільки даний договір, всупереч його умовам і вимогам чинного законодавства, нотаріально не посвідчений.

17 лютого 2012 року відповідач подав до суду зустрічний позов, в якому просив суд визнати за ним право власності на житловий будинок літ. "А-2", розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 961,7 м2, житловою площею 496,7 м2.

Рішенням господарського суду Харківської області від 2 березня 2013 року, залишеним без змін постановою Харківської апеляційного господарського суду від 20 травня 2013 року, в задоволенні первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визнано за відповідачем право власності на житловий будинок літ. "А-2", розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 961,7 м2, житловою площею 496,7 м2. Стягнуто з позивача на користь Державного бюджету України судовий збір.

У касаційній скарзі заступник прокурора Харківської області, посилаючись на порушення господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить постановлені у справі судові рішення скасувати, а в задоволенні зустрічного позову відмовити.

Заслухавши пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено попередніми судовими інстанціями, сторонами у справі укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна від 21 листопада 2011 року, за яким відповідач продає, а позивач купує нерухоме майно - нежитлову будівлю літ. "А-2", розташовану за адресою: АДРЕСА_1, вартістю 10000 грн.

Пунктом 1.7 договору встановлено, що у відповідності з положеннями діючого законодавства, договір повинен бути у строк до 11 грудня 2011 року нотаріально засвідчений, що є необхідною умовою для здійснення подальшої державної реєстрації покупцем права власності на набуте ним на підставі договору нерухоме майно.

Звертаючись з позовом про визнання договору дійсним, позивач обґрунтовував свої вимоги ухиленням відповідача від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.

Розглядаючи первісний позов по суті, господарський суд першої інстанції, керуючись нормами ст.ст. 11, 220, 640, 657 Цивільного кодексу України, ст. 193 Господарського кодексу України, суд дійшов висновку про необхідність відмови в його задоволенні, оскільки позивачем не надано доказів виконання ним п. 1.7 договору, а також доказів щодо ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору.

Разом з тим, вимоги відповідача стосовно визнання за ним права власності на спірний об'єкт нерухомості судом задоволено з наступних підстав.

Судом встановлено, що відповідач за власні кошти виконав реконструкцію нежитлової будівлі літ. "А-2", розташованої за адресою: АДРЕСА_1, під житловий будинок, проте, без розробки проекту та отримання дозволу на початок будівельних робіт, що позбавило відповідача можливості оформити права на нерухомість належним чином.

Згідно відповідного технічного висновку, замовленого відповідачем для підтвердження можливості подальшої безпечної експлуатації об'єкта нерухомості, стан будівельних конструкцій будівлі забезпечує несучу здатність, достатню для її експлуатації. Також відповідачем отримано відповідь Харківської міської СЕС, згідно якої Харківська міська СЕС не заперечує проти експлуатації зазначеної будівлі.

Посилаючись на положення ч. 2 ст. 16, ст.ст. 316, 317, 319, 321, ч. 2 ст. 386 Цивільного кодексу України, п. 10 додатку 1 до п. 2.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, суд визнав вимоги відповідача обґрунтованими.

З таким рішенням господарського суду першої інстанції погодився й апеляційний господарський суд, залишивши його без змін.

Висновок місцевого та апеляційного господарських судів про необхідність відмови в задоволенні первісного позову є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства, а тому постановлені у справі судові рішення в даній частині слід залишити без змін.

Проте, з висновком попередніх судових інстанцій про наявність правових підстав для задоволення зустрічного позову та визнання за відповідачем права власності на об'єкт нерухомості погодитись не можна.

Судами встановлено, що відповідачу, згідно договорів купівлі - продажу № 2757 від 8 листопада 2011 року та № 2760 від 8 листопада 2011 року належала нежитлова будівля АДРЕСА_1.

Відповідач здійснив реконструкцію об'єкта нежитлової нерухомості під житловий будинок за відсутності відповідного проекту та дозвільної документації.

Поняття самочинного будівництва, а також правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені в ст. 376 Цивільного кодексу України, яка є спеціальною в регулюванні спірних правовідносин, оскільки унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів при створенні нової речі (самочинному будівництві) були порушені.

Під час вирішення спору про визнання права власності судами не враховано, що згідно вказаної статті чинного законодавства житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Вирішуючи юридичну долю спірного майна, зокрема, постановляючи рішення про задоволення позову та визнання права власності на це майно за відповідачем, попередні судові інстанції не з'ясували правову природу правовідносин, що склалися між сторонами справи, якими нормами права вони регулюються, неповно з'ясували обставини справи щодо дійсних прав та обов'язків сторін, залишили поза увагою питання, чи є відповідач власником (користувачем) земельної ділянки, на якій розташований спірний об'єкт нерухомості, та не зазначили, які дії відповідачів за зустрічним позовом свідчать про те, що ними оспорюється чи не визнається право власності відповідача на спірне майно.

Між тим, встановлення даних обставин має істотне значення для правильного вирішення спору та застосування норм матеріального права.

З огляду на зазначене, враховуючи, що постановлені у справі судові рішення обґрунтовані правовими нормами, що не підлягали застосуванню до спірних правовідносин, їх не можна визнати законними, прийнятими у відповідності з вимогами чинного законодавства, фактичними обставинами та наявними матеріалами справи, а тому вони підлягають скасуванню, а справа - в частині задоволення зустрічного позову - направленню на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду слід урахувати наведене і, в залежності від встановленого та вимог закону, прийняти відповідне судове рішення.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10, 111-11, 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задовольнити частково.

Рішення господарського суду Харківської області від 2 березня 2013 року та постанову Харківської апеляційного господарського суду від 20 травня 2013 року у справі № 5023/698/12 в частині вирішення спору за зустрічним позовом скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

В решті рішення та постанову залишити без змін.

Головуючий Остапенко М.І.

Судді Гончарук П.А.

Стратієнко Л.В.