Рішення № 32532153, 18.07.2013, Зарічний районний суд м. Суми

Справа № 591/3316/13-ц

Провадження № 2/591/1490/13

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 липня 2013 року Зарічний районний суд м.Суми в складі:

головуючого судді Клімашевської І. В.,

з участю секретаря Гребенькової О.М.,

представників позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Суми цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору про співробітництво, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом і просить визнати недійсними Договір про співробітництво від 04.05.2010 року укладений між ним та відповідачем - ФОП ОСОБА_4 Вважає, що даний Договір не відповідає вимогам ст.ст.203, 215 ЦК України, т.я. суперечать ст. ст.55,128 ЦК України. Так, на його думку, стороною вказаного договору не може бути фізична особа. Крім того, зобов»язання позивача щодо сплати 50% від суми сплати за ліцензію на роздрібну торгівлю алкогольними напоями та тютюновими виробами, а також щодо сплати 50 % заробітної плати одного продавця , які внесені в умови договору, є протизаконними та суперечать встановленим чинним законодавством вимогам.

В судовому засіданні представники позивача вимоги підтримали і просили задовольнити їх.

Відповідач про місце, час розгляду справи повідомлена належним чином відповідно до ч.5 ст.74 ЦПК України.

За таких обставин та за згодою сторони позивача проведено заочний розгляд справи відповідно до вимог ст.224 ЦПК України.

Суд, вислухавши пояснення представників позивача, вивчивши матеріали справи, вважає, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 04.05.2008 року між сторонами було укладено Договір про співробітництво (а.с.6).

Відповідно до п.1 Договору сторони зобов»язались шляхом об»єднання майна ФОП ОСОБА_4 та коштів ОСОБА_3, а також спільних зусиль, здійснювати співробітництво в сфері торгівлі.

Також встановлено, що ОСОБА_3 передав ФОП ОСОБА_4 в якості грошового внеску за даним договором грошові кошти в сумі 16000 грн., що підтверджується актом прийому-передачі від 04.05.2010 року (а.с.7).

Обґрунтовуючи позов, сторона позивача, як зазначалось вище, посилається на недійсність укладеного договору, який, на їх думку, не відповідає окремим нормам законодавства.

Ст. 16 ЦК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів, одним з яких є визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства,а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Жодних підтверджень для визнання спірних договорів недійсними в цілому, як того вимагає ст.203 ЦК України, позивачем не приведено і не надано його представниками у судовому засіданні.

Так, суд не може взяти до уваги твердження сторони позивача про те, що договори про співробітництво не можуть укладатись з фізичною особою.

Взаємовідносини сторін за договором про сумісну діяльність регулюються главою 77 ЦК та загальними положеннями про зобов'язання, договір (глави 47-53 ЦК). Як зазначено у статті 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Тобто, предметом договору є сумісна діяльність сторін для досягнення спільної господарської мети без створення юридичної особи.

Вказані норми ЦК України визначають, що учасниками договору про спільну діяльність можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності.

Тобто, твердження позивача про неможливість фізичної особи бути учасником договору про сумісну діяльність не ґрунтуються на нормах закону.

Крім того, позивачем не доведено, що умови договору суперечать актам чинного законодаства.

Відповідно до ч.1 ст.1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Ст. 626, 627 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов"язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з врахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, свобода договору означає право громадян або юридичних осіб вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини.

Свобода договору проявляється також у можливості, наданій сторонам, визначити умови такого договору.

Ст.628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов"язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно ст.1331 ЦК України умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Аналізуючи зазначені норми закону, суд приходить до висновку, що договір був укладений сторонами за взаємною згодою, з метою досягнення певної мети та з врахуванням інтересів позивача, відповідає домовленості сторін, викладеній в ньому, та що під час укладання Договору сторони досягли всіх істотних умов, про що свідчать їх підписи на договорі.

Будь-яких доказів того, що при укладенні оспорюваного позивачем договору він не відповідав його інтересам, представники позивача в судовому засіданні не надали.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України недодержання сторонами або стороною в момент вчинення правочину вимог, встановлених ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК, як правило, має наслідком визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст.ст. 203, 204 ЦК України підстави і наслідки недійсності правочину можуть бути передбачені винятково законами.

Виходячи з тлумачення норм ст.ст. 4 та 203 ЦК України, зміст правочину має відповідати: ЦК; іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК; актам Президента України у випадках, встановлених Конституцією; постановам Кабінету Міністрів України; актам органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, що видаються у випадках і в межах, встановлених Конституцією та законом.

Відповідно до ч.3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнано недійсним.

П.п. 7, 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз»яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та з застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Виходячи з обставин, викладених вище, суд приходить до висновку про відповідність укладених сторонами договорів вимогам закону та відсутності підстав для його задоволення.

При цьому слід зазначити, що обґрунтовуючи свої вимоги, позивач лише вказує на порушення норм цивільного законодавства, але ні в позовній заяві, ні в судовому засіданні представники позивача не довели, яким чином відповідачем порушено норми цивільного законодавства і яким чином це порушує права позивача. Крім того, вказуючи на порушення норм чинного законодавства під час включення до умов договору зобов»язання позивача щодо сплати 50% від суми сплати за ліцензію на роздрібну торгівлю алкогольними напоями та тютюновими виробами, а також щодо сплати 50 % заробітної плати одного продавця, стороною позивача не зазначено які конкретно норми закону порушено.

Виходячи з викладеного вище, порядку, умов та обставин укладення договорів між сторонами, добровільності даного договору з боку позивача,суд приходить до висновку, що його умови відповідають нормам цивільного законодавства України та не суперечать іншим актам цивільного законодавства.

Крім того, слід зазначити про те, що умови договору передбачають можливість його розірвання ( п.7.3-7.4 Договору), але розірвати укладений з відповідачем Договір в порядку, визначеному законом та цим договором, позивач не намагався.

Таким чином, законних підстав визнавати договір від 04.05.2010 року укладений між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_4 недійсним у суду немає. Тобто, в задоволенні позову необхідно відмовити.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 57-60, 88, 212-215, 218,224-226 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору про співробітництво відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте Зарічним районним судом м. Суми за письмовою заявою відповідача, яка може бути подана до Зарічного районного суду м. Суми протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Позивач може оскаржити рішення суду до апеляційного суду Сумської області через Зарічний районний суд м. Суми, шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня проголошення рішення суду, а у разі відсутності особи у судовому засіданні -з дня отримання копії рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя І.В.Клімашевська