Постанова № 3252266, 19.12.2007, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

19.12.2007 р.                                                                                                     № 7/111

Окружний адміфністративний суд міста Києва у складі судді Арсірія Р.О., при секретарі судового засідання Ісіковій О.Г., розглянувши позовну заяву і додані до неї документи

Товариства з обмеженою відповідальністю "Голден Телеком"

до Спеціалізованої державної податкової інспекції у м.Києві по роботі звеликими платниками податків

провизнання неправомірними та скасування актів (рішень) ,

Представники:

від позивачаКопейчиков М.В., Поліщук О.Ю. –представники за довіреністю

від відповідачаБілоноженко М.А., Шевчук О.М. –представники за довіреністю Позивач звернувся до адміністративного суду з позовом до відповідача про визнання неправомірними і скасування податкових повідомлень-рішень №0000504210/0 від 02.08.2007 щодо нарахування податку на прибуток підприємств в частині основного платежу в розмірі 124790 гривень та штрафних (фінансових) санкцій в розмірі 62395 гривень та №0000514210/0 від 02.08.2007 року щодо нарахування податку на додану вартість в частині основного платежу в розмірі 5920950 гривень та штрафних (фінансових) санкцій в розмірі 2991858 гривень. Позовні вимоги мотивовані тим, що на момент формування позивачем податкового кредиту операції з надання послуг міжнародного електрозв’язку були об’єктом оподаткування ПДВ і оподатковувались за нульовою ставкою відповідно до п.п. 6.2.2 Закону України «Про податок на додану вартість», а отже позивач правомірно відніс сплачені ним суми ПДВ до податкового кредиту. Також позивач вважає незаконним донарахування з податку на прибуток, оскільки вважає, що правомірно відніс до валових витрат, суми податку на додану вартість, сплачені при придбанні легкових автомобілів, які були включені до основних фондів, на підставі п.п. 7.4.2 Закону України “Про податок на додану вартість“.

Ухвалою від 21.09.2007 було відкрито провадження в адміністративній справі та призначене судове засідання на 30.10.07 о 10:45.

Відповідач надав суду заперечення на позов, в якому зазначив, що прийняті ним повідомлення-рішення є правомірними. На думку відповідача, податок на прибуток був донарахований законно, оскільки позивач порушив п.п.5.3.3 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», відповідно до якого не включаються до складу валових витрат витрати на сплату податку на додану вартість. Відповідач обґрунтовує свої заперечення стосовно повідомлення-рішення з ПДВ тим, що позивач порушив п.п. 7.4.3 Закону України «Про податок на додану вартість», оскільки не відкоригував податковий кредит у зв’язку із тим, що операції з надання послуг міжнародного електрозв’язку не є об’єктом оподаткування згідно ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість», оскільки п.п. 6.1.3 ст. 6 Адміністративного регламенту міжнародного союзу електрозв’язку, який є міжнародним договором, належним чином ратифікованим Україною, що має пріоритет над національним законодавством України, звільняє такі операції від оподаткування ПДВ.

19.12.2007 позивач звернувся із заявою про зміну підстав позову щодо неправомірності донарахування податку на додану вартість.

За результатами розгляду документів і матеріалів поданих позивачем, пояснень його представника, Окружний адміністративний суд м. Києва, встановив:

З 04 червня по 09 липня 2007 року Спеціалізованою державною податковою інспекцією у м. Києві по роботі з великими платниками податків (відповідач) проводилась планова виїзна перевірка Товариства з обмеженою відповідальністю «Голден Телеком»(позивач) з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2004 по 31.03.2007 (термін перевірки продовжувався на підставі Наказу начальника Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків від 03.07.2007).

          За результатами перевірки складено Акт від 23.07.2007 за № 645/42-10/19028202, в якому зазначено про порушення позивачем Закону України від 03.04.1997 №168/97-ВР “Про податок на додану вартість” та Закону України від 28.12.1994 №334/94-ВР “Про оподаткування прибутку підприємств”.

На підставі Акту від 23.07.2007 за № 645/42-10/19028202 відповідачем були прийняті податкові повідомлення-рішення № 0000504210/0 від 02 серпня 2007 року про нарахування податку на прибуток в сумі 129515,00 грн. та застосування штрафних санкцій в розмірі 64 758,00 грн. та № 0000514210/0 від 02 серпня 2007 року про нарахування податку на додану вартість в сумі 5922831,00 грн. та застосування штрафних санкцій в розмірі 2992 799,00 грн.

Сума основного платежу 129515,00 грн. з податку на прибуток (сума основного зобов’язання, зазначена в Акті, в податковому повідомленні-рішенні № 0000504210/0 збільшена на 1 гривню) була донарахована відповідачем по таким епізодам:

- віднесення до складу валових витрат у 2-му та 4-му кварталах 2005 року, 1-4 кварталах 2006 року і 1-му кварталі 2007 року сум ПДВ по придбаним легковим автомобілям в розмірі 499 158,50 гривень, що призвело до нарахування податкового зобов’язання в розмірі 124 790 гривень (стор. 19 Акту);

- повторне віднесення до складу валових витрат суми гарантії по договору оренди в 4-му кварталі 2004 року в розмірі 17 205,20 гривень, що призвело до нарахування податкового зобов’язання в розмірі 4 301 гривень (стор. 19 Акту);

- віднесення до складу валових витрат сум, що не підтверджені розрахунковими, платіжними та іншими документами в розмірі 1 690,02 грн., що призвело до нарахування зобов’язання в розмірі 423 гривні (стор. 19, 20 Акту).

Як вбачається зі змісту позову, позивач оскаржує донарахування у частині віднесення до складу валових витрат у 2-му та 4-му кварталах 2005 року, 1-4 кварталах 2006 року і 1-му кварталі 2007 року сум ПДВ по придбаним легковим автомобілям в розмірі 499 158,50 гривень, що призвело до нарахування податкового зобов’язання в розмірі 124790 гривень та штрафних (фінансових) санкцій в розмірі 62395 гривень.

Згідно з Актом, позивач в 2-му та 4-му кварталах 2005 року, 1-4 кварталах 2006 року і 1-му кварталі 2007 року відповідно до п.п. 7.4.2 п. 7.4 ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість“ віднесено до складу валових витрат суми податку, сплачені платником при придбанні легкових автомобілів, що включається до складу основних фондів.

Відповідач вважає, що віднесення до валових витрат сум податку на додану вартість, сплачених при придбанні легкового автомобіля, що включається до складу основних фондів є неправомірним та таким, що суперечить п.п. 5.3.3 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Проаналізувавши норми чинного законодавства України з питань оподаткування суд зазначає наступне.

Відповідно до п.п. 5.3.3 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»не включаються до складу валових витрат витрати на сплату податку на додану вартість, включеного до ціни товарів (робіт, послуг), що придбаваються платником податку для виробничого або невиробничого використання.

Відповідно до п.п. 7.4.2 Закону України “Про податок на додану вартість“ не включається до складу податкового кредиту та відноситься до складу валових витрат сума податку, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів), що включається до складу основних фондів.

Згідно з п.п. 4.4.1 п. 4.4 ст. 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»передбачено, що у разі, коли норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

Враховуючи вищезазначене, а також наявність конфлікту інтересів між різними правовими нормами в сфері оподаткування, суд вважає, що позивачем відповідно до п.п. 4.4.1 п.4.1 ст.4 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»правомірно віднесено витрати на придбання легкових автомобілів до валових витрат на підставі п.п. 7.4.2 Закону України “Про податок на додану вартість“.

Відповідно до п.п. 4.4.1 п. 4.4 ст. 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»у разі коли норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

Таким чином, позивачем відповідно до п.п. 7.4.2 п. 7.4 ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість“ правомірно було віднесено до складу валових витрат суми податку на додану вартість, сплачені позивачем при придбанні легкових автомобілів, що включається до складу основних фондів.

Зважаючи на наведене, суд дійшов висновку, що податкове повідомлення-рішення №0000504210/0 від 02.08.2007 року в частині нарахування податку на прибуток підприємств в розмірі 124 790 гривень основного платежу та 62 395 гривень штрафних (фінансових) санкцій є неправомірним.

Позивач також оскаржує донарахування у частині віднесення до складу податкового кредиту в липні-грудні 2004 року та січні-березні 2005 року, сплачених (нарахованих) за товари (роботи, послуги), які використані як в оподатковуваних операціях звітного періоду, так і в неоподатковуваних, що призвело до нарахування 5920950,00 грн. основного платежу та застосування штрафних санкцій в розмірі 2992 799,00 грн.

Згідно з висновками відповідача, яких він дійшов з посиланням на п.п. 6.1.3 ст. 6 Адміністративного регламенту міжнародного союзу електрозв’язку (що є частиною Статуту Міжнародного союзу електрозв’язку) та п. 11.4 ст. 11 Закону України «Про податок на додану вартість», ст. 19 Закону України «Про систему оподаткування», доходи від надання послуг міжнародного телекомунікаційного зв’язку звільняються від оподаткування ПДВ згідно ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість», а не оподатковуються ПДВ за нульовою ставкою (згідно з редакцією Закону України «Про податок на додану вартість», що діяла до 31.03.2005, тобто, в період, що перевірявся), а отже, підстав для віднесення до податкового кредиту сум ПДВ, сплачених в липні-грудні 2004 року та січні-березні 2005 року при придбанні товарів (робіт, послуг), що використовувалися для надання, в тому числі, таких послуг, у позивача не було. Основним аргументом відповідача при цьому є те, що Адміністративні регламенти Міжнародного союзу електрозв’язку, які є частиною Статуту Міжнародного союзу електрозв’язку, що є міжнародним договором України, ратифікованим у встановленому порядку (Законом України від 15.07.1994 року «Про ратифікацію Статуту і Конвенції Міжнародного союзу електрозв’язку»), встановлюють інші правила оподаткування ПДВ операцій з надання послуг міжнародного телефонного зв’язку, ніж Закон України «Про податок на додану вартість», і тому застосуванню підлягають саме правила зазначених Адміністративних регламентів, які звільняють операції з експорту телекомунікаційних послуг від оподаткування ПДВ. Тому відповідач вважає, що позивач повинен був скоригувати податковий кредит відповідно до п.п. 7.4.3 Закону України «Про податок на додану вартість», який передбачає, що у разі коли товари (роботи, послуги), виготовлені та/або придбані, частково використовуються в оподатковуваних операціях, а частково - ні, до суми податкового кредиту включається та частка сплаченого (нарахованого) податку при їх виготовленні або придбанні, яка відповідає частці використання таких товарів (робіт, послуг) в оподатковуваних операціях звітного періоду.

Відповідачем не заперечується фактичне здійснення позивачем витрат та належність оформлення податкових накладних, що були підставою для віднесення ПДВ до складу податкового кредиту.

Заслухавши пояснення представників сторін по справі та розглянувши надані матеріали в частині, що стосується порядку оподаткування послуг міжнародного електрозв’язку, суд вважає за необхідне звернути увагу на таке.

Відповідно до Закону України «Про податок на додану вартість»в редакції чинній на момент, за який здійснювалася перевірка (липні-грудні 2004 року та січні-березні 2005 року) було передбачено, що податок за нульовою ставкою обчислюється щодо операцій з поставки робіт (послуг), призначених для використання та споживання за межами митної території України (п.п. 6.2.2 п. 6.2 ст.6 ).

Згідно з п.6.1 ст.6 Закону України «Про податок на додану вартість»об'єкти оподаткування, визначені статтею 3 цього Закону, за винятком операцій, звільнених від оподаткування, та операцій, до яких застосовується нульова ставка згідно з цим Законом, оподатковуються за ставкою 20 відсотків.

З зазначеного випливає, що оподаткування податком на додану вартість здійснюється за двома ставками: 20 % та 0%. При цьому звільнення операцій від оподаткування податком на додану вартість не означає оподаткування таких операцій за ставкою 0%.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позивачем правомірно віднесено надані ним в період липні-грудні 2004 року та січні-березні 2005 року послуги з міжнародного електрозв’язку до операцій, що підлягають оподаткуванню податку на додану вартість за ставкою 0 %.

Застосовуючи до позивача штрафні фінансові санкції, відповідач виходив з необхідності застосування норм Адміністративного Регламенту міжнародного електрозв’язку, який є невід’ємною частиною Статуту Міжнародного союзу електрозв’язку та ратифікований у встановленому законодавством України порядку, а тому має пріоритет над національним законодавством, зокрема над Законом України „Про податок на додану вартість”.

В той же час, суд не приймає посилання відповідача на необхідність застосування Адміністративного Регламенту міжнародного електрозв’язку, мотивуючи це таким.

Відповідно до Статуту Міжнародного союзу електрозв’язку 1992 року, підписаного Україною 22.12.1992 та ратифікованого 15.07.1994 передбачено, що основним документом Міжнародного союзу електрозв’язку є Статут, а також Конвенція Міжнародного союзу електрозв'язку, яка є доповненням до нього (п.1 Статуту - Преамбула).

Згідно з п. 29 1. ст. 4 Статуту основні документи Союзу є: цей Статут Міжнародного союзу електрозв'язку, Конвенція Міжнародного союзу електрозв'язку, та Адміністративні регламенти.

Зважаючи на це, посилання відповідача на те, що Адміністративний Регламент міжнародного електрозв’язку є невід’ємною частиною Статуту Міжнародного союзу електрозв’язку є таким, що прямо суперечить положенням Статуту.

Відповідно до ст. 54Статуту, яка має назву «Адміністративні регламенти», передбачено, що Адміністративні регламенти, як зазначено у статті 4 цього Статуту, є такими міжнародними документами, що зобов'язують і узгоджуються з положеннями цього Статуту і Конвенції (п.215 1 ст.54 Статуту).

Ратифікація, прийняття чи схвалення цього Статуту і Конвенції чи приєднання до них згідно зі Статтями 52 і 53 цього Статуту, відповідно, визначають також згоду дотримувати Адміністративні регламенти, прийняті на компетентних всесвітніх конференціях, що передували даті підписання цього Статуту і Конвенції. Така згода стосується будь-якого застереження, зробленого під час підписання Адміністративних регламентів або їх переглядів в тій мірі, що застереження зберігається під час депонування документа про ратифікацію, прийняття, схвалення чи приєднання (п.216 2 ст.54 Статуту).

Отже, з наведеного випливає, що Адміністративний Регламент міжнародного електрозв’язку є, по-перше, самостійним документом, по друге, обов’язковість його застосування Україною і відповідно домінування над національним законодавством можливе лише за умови його ратифікації Україною. Підписання і ратифікація Конвенції та Статуту Міжнародного союзу електрозв’язку не означає автоматичної обов’язковості Адміністративного Регламенту міжнародного електрозв’язку для України, оскільки така обов’язковість може бути лише за наявності умов, передбачених п.216 2 ст.54 Статуту.

Разом з тим, враховуючи, що Адміністративний регламент як один з основних документів Міжнародного союзу електрозв’язку, за своєю правовою природою є міжнародним договором, можливість застосування його положень в Україні визначається відповідно до ст.9 Конституції України та Закону України «Про міжнародні договори України».

Згідно з ч.1 ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про міжнародні договори України»від 29.06.2004 передбачено, що згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору.

Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

Відповідно до ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Застосовуючи до позивача положення Адміністративного Регламенту міжнародного електрозв’язку та посилаючись на його чинність в Україні та пріоритетність над національним законодавством, відповідач повинен був надати докази наявності згоди України на обов’язковість для неї даного Регламенту, наданої у спосіб, передбачений ст.. 9 Конституції та ст.8 Закону України «Про міжнародні договори України».

В той же час, відповідачем цього зроблено не було.

Враховуючи принципи, за якими має здійснюватись адміністративне судочинство, зокрема, офіційного з’ясування всіх обставин справи, згідно з яким суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи (п.4 ч.1 ст.7, ч. 4 ст.11 Кодексу адміністративного судочинства України), Окружний адміністративний суд м.Києва звернувся до Міністерства закордонних справ України з запитом про надання офіційної довідки щодо приєднання, ратифікації Україною та офіційного оприлюднення Адміністративних регламентів: Регламенту міжнародного електрозв’язку та Регламенту радіозв’язку, які є обов’язковими для всіх Членів Союзу.

Міністерство закордонних справ України повідомило суд про те, що Статут і Конвенція Міжнародного союзу електрозв’язку підписані від імені України 22.12.1992, набрали чинності 04.08.1994 та опубліковані в офіційному виданні «Зібрання чинних міжнародних договорів України»(т.4 кн.2).

Судом під час розгляду справи досліджено зазначене джерело, проте вказані вище Адміністративні регламенти в ньому не містяться.

          Враховуючи зазначене, суд приходить до висновку, що відповідач під час проведення перевірки позивача за період квітень-червень 2004 року неправомірно керувався положеннями міжнародного нормативно-правового акта, який не був належним чином включений до законодавства України.

Таким чином, проаналізувавши положення законодавства в сфері оподаткування, суд вважає, що формування позивачем податкового кредиту в квітні-червні 2004 року відповідає положенням п.п. 6.2.2 Закону України «Про податок на додану вартість»., оскільки в період, за який проводилася перевірка (липні-грудні 2004 року та січні-березні 2005 року) послуги міжнародного телекомунікаційного зв’язку були об’єктом оподаткування та відповідно до п.п.. 6.2.2 оподаткувались за нульовою ставкою, а тому не можуть вважатися послугами, що не використовуються в оподатковуваних операціях.

За таких обставин, позивач не порушував п.п. 7.4.3 Закону «Про податок на додану вартість», оскільки у розглядуваній ситуацій п.п. 7.4.3 Закону «Про податок на додану вартість»не підлягає застосуванню, а тому донарахування відповідачем як основної суми податкового зобов’язання у розмірі 5920950,00 грн. основного платежу та застосування штрафних санкцій в розмірі 2992 799,00 грн. є незаконним.

Відповідно до ч.1 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Аналогічна норма закріплена і в ч.2 ст.19 Конституції України.

Відповідно до ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до ч.2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач по справі, як суб’єкт владних повноважень, не виконав покладеного на нього обов’язку щодо доказування правомірності прийнятих ним оскаржуваних рішень.

Враховуючи вищезазначене, суд всебічно, повно та об’єктивно, за правилами, встановленими ст.86 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази та заслухавши пояснення представників сторін по справі, вважає, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до ч.1 ст.162 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Відповідно до ч.1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Зважаючи на вищевикладене та керуючись ст. ст. 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

1.Адміністративний позов задовольнити повністю.

2.Визнати неправомірним і скасувати податкове повідомлення-рішення Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків №0000504210/0 від 02.08.2007 року в частині нарахування основного платежу з податку на прибуток підприємств в розмірі 124790 гривень та штрафних (фінансових) санкцій в розмірі 62395 гривень.

3. Визнати неправомірним і скасувати податкове повідомлення-рішення Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків №0000514210/0 від 02.08.2007 року в частині нарахування основного платежу з податку на додану вартість в розмірі 5920950 гривень та штрафних (фінансових) санкцій в розмірі 2991858 гривень.

          4.Судові витрати присудити на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Голден Телеком»за рахунок Державного бюджету України.

Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складання в повному обсязі за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

          Дата виготовлення повного тексту постанови 27.12.2007

Суддя                                                                                           Арсірій Р.О.