Постанова № 32502188, 18.07.2013, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 липня 2013 року Справа № 5023/4076/12 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіДобролюбової Т.В.,суддівГоголь Т.Г., Швеця В.О. (доповідач)розглянувши касаційну скаргуЗаступника прокурора Харківської області на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 21.03.13у справі№ 5023/4076/12 Господарського суду Харківської областіза позовомХарківського міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Державного підприємства "Чугуєво-Бабчанське лісове господарство" до1) Печенізької районної державної адміністрації 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Український стандарт" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачаВідділ Держкомзему у Печенізькому районі провизнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування розпорядження

за участю представників сторін від:

прокуратури: Гудименко Ю.В. (посв. № 014715),

відповідача-2: Руський М.М. (дов. від 01.08.12).

Представники позивача, відповідача-1 та третьої особи в судове засідання не з'явилися, хоча належно повідомлені про час та місце розгляду касаційної скарги.

ВСТАНОВИВ:

Харківський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Державного підприємства "Чугуєво-Бабчанське лісове господарство" звернувся з позовом до Печенізької райдержадміністрації та Товариства з обмеженою відповідальністю "Український стандарт" про скасування розпорядження Печенізької райдержадміністрації № 309 від 10.09.03 "Про затвердження проекту відведення земельних ділянок із земель лісового фонду та земель запасу Печенізької селищної ради та надання їх в оренду ТОВ "Український стандарт", а також з вимогою про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1,2426 на території Печенізької селищної ради Печенізького району, укладеного 04.11.03 між відповідачами у справі. В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на обставини незаконного вилучення Печенізькою райдержадміністрацією земель лісогосподарського призначення, які перебувають в постійному користуванні позивача та надання їх в оренду ТОВ "Український стандарт" для рекреаційного призначення. При цьому посилався на приписи 203, 215 Цивільного кодексу України, статей 18, 19, 57, 60, 61, 149 Земельного кодексу України, статті 75 Лісового кодексу України.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 26.11.12, ухваленим суддею Бураковою А.М., у позові відмовлено. Вмотивовуючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив з недоведеності матеріалами справи обставин незаконної передачі у орендне користування відповідачу-2 спірної земельної ділянки. Разом з цим, підставою для відмови у позові судом першої інстанції також визначено сплив строку позовної давності. При цьому суд керувався приписами статей 203, 215, 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України, статей 20, 50, 51, 123, 149 Земельного кодексу України, статей 5, 18 Лісового кодексу України.

Харківський апеляційний господарський суд, колегією суддів у складі: Шепітько І.І. - головуючого, Івакіної В.О., Медуниці О.Є., постановою від 21.03.13 перевірене рішення місцевого господарського суду залишив без змін. Водночас вмотивовуючи постанову, суд апеляційної інстанції виходив з недоведеності прокурором приналежності спірної земельної ділянки позивачу на праві постійного користування, а відтак і недоведеності порушення його прав оспорюваним розпорядженням.

Не погоджуючись з винесеним у справі судовими актами, заступник прокурора Харківської області звернувся з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просить рішення і постанову у справі скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, скаржник вказує на безпідставний висновок судів про недоведеність належності спірної земельної ділянки на праві постійного користування позивачу. З огляду на що, зазначає про недослідження судами законності прийнятого Печенізькою райдержадміністрацією розпорядження. Водночас скаржник наголошує і на тому, що оспорюваним розпорядженням фактично було змінено цільове призначення із земель лісогосподарського призначення на землі рекреаційного призначення. При цьому посилається на порушення судами приписів статей 18, 57, 84, 116, 123, 124, 149 Земельного кодексу України, статей 9, 42, 75 Лісового кодексу України, статей 47, 36, 39, 99, 101, 104 Господарського процесуального кодексу України,

Відзиву на касаційну скаргу до Вищого господарського суду України не надходило.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Швеця В.О., пояснення прокурора, представника відповідача-2, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджено матеріалами справи, що предметом спору у даній справі є вимоги Харківського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері, заявлені в інтересах держави в особі Державного підприємства "Чугуєво-Бабчанське лісове господарство" до Печенізької райдержадміністрації та Товариства з обмеженою відповідальністю "Український стандарт" про скасування розпорядження Печенізької райдержадміністрації № 309 від 10.09.03 "Про затвердження проекту відведення земельних ділянок із земель лісового фонду та земель запасу Печенізької селищної ради та надання їх в оренду ТОВ "Український стандарт" та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного 04.11.03 між відповідачами у справі. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Способи захисту прав на земельні ділянки визначені статтею 152 Земельного кодексу України. За приписами наведеної норми, держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Згідно з приписами частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Попередніми судами установлено, що розпорядженням Печенізької райдержадміністрації Харківської області № 309 від 10.09.03 затверджено проект відведення земельних ділянок ТОВ "Український стандарт" з метою створення зони відпочинку та розміщення спортивного комплексу із земель лісового фонду та земель запасу на території Печенізької селищної ради, загальною площею 1,2426 га. Надано в оренду земельні ділянки ТОВ "Український стандарт" з метою створення зони відпочинку та розміщення спортивного комплексу із земель лісового фонду та земель запасу на території Печенізької селищної ради, загальною площею 1,2426 га, терміном на 49 років. На підставі вказаного розпорядження 04.11.03 між Печенізькою райдержадміністрацією (орендодавець) та ТОВ "Український стандарт" (орендар) укладено договір оренди спірних земельних ділянок. Відмовляючи у задоволенні позову, попередні суди виходили з недоведеності матеріалами справи обставин незаконної передачі у орендне користування відповідачу-2 спірної земельної ділянки та недоведеності приналежності спірної земельної ділянки позивачу на праві постійного користування. Водночас місцевим господарським судом однією з підстав відмови у позові визнано пропуск строку позовної давності. Проте колегія суддів касаційної інстанції визнає такі висновки судів передчасними та суперечливими, з огляду на наступне. Відповідно до приписів статті 57 Земельного кодексу України (в редакції на момент винесення оскарженого розпорядження), земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, а на умовах оренди - іншим підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо. Порядок використання земель лісового фонду визначається законом. Згідно зі статтею 9 Лісового кодексу України (в редакції на момент винесення оскарженого розпорядження), право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду оформляється договором. Форма договору на право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду, в тому числі на умовах оренди, і порядок його реєстрації встановлюються Кабінетом Міністрів України. За приписами пункту 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України, до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Проте здійснюючи судовий розгляд справи, суди дійшли передчасного висновку щодо відсутності у прокурора права на звернення до суду в інтересах держави в особі позивача, оскільки не витребували і не дослідили яким рішенням органу місцевого самоврядування чи виконавчої влади земельна ділянка була надана позивачу в постійне користування, а також планово-картографічні матеріали лісовпорядкування, не застосували до спірних відносин пункт 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України, приписи якого були чинними на момент прийняття судами рішення і постанови у даній справі. При цьому припустившись досліджувати наявність рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про вилучення спірної земельної ділянки та дотримання другим відповідачем порядку надання земельної ділянки державної або комунальної власності у користування, передбаченого статтею 123 Земельного кодексу України, місцевий суд не встановив чи відповідало оспорюване розпорядження чинному законодавству, діючому на момент його прийняття та визначеній законом компетенції районної державної адміністрації. Водночас висновок місцевого господарського суду про відмову у позові в зв'язку зі спливом строку позовної давності є помилковим та взаємовиключним з висновком про необґрунтованість самої вимоги з огляду на наступне. Право на задоволення позову або право на позов у матеріальному розумінні - це право позивача вимагати від суду задоволення позову. Зі спливом позовної давності особа втрачає право на позов саме в матеріальному розумінні. Отже, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність) статтею 257 Цивільного кодексу України встановлено в три роки. Перебіг позовної давності відповідно до статті 261 Цивільного кодексу України починається від дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Однак, правила про позовну давність відповідно до статті 267 вказаного Кодексу мають застосовуватися лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права. У випадках відсутності такого права або коли воно не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а у зв'язку з необґрунтованістю самої вимоги. При цьому відповідно до пункту 4 частини 1 статті 268 Цивільного кодексу України (в редакції, що діяла до 15.01.12) позовна давність не поширювалася на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу держаної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо порядку вдосконалення здійснення судочинства" від 20.12.11 № 4176-VI було виключено пункт 4 частини 1 статті 268 Цивільного кодексу України. Разом з тим, пунктом 5 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" вказаного Закону визначено, що протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи. За приписами статті 84 Господарського процесуального кодексу України обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. У мотивувальній частині рішення вказуються: обставини справи, встановлені господарським судом; причини виникнення спору; докази, на підставі яких прийнято рішення; доводи, за якими господарський суд відхилив клопотання і докази сторін. Отже, у розумінні приписів наведеної норми рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими судом. Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням матеріалів справи на новий розгляд до Господарського суду Харківської області. При новому розгляді справи судові необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Заступника прокурора Харківської області задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 21.03.13 у справі Господарського суду Харківської області № 5023/4076/12 і рішення Господарського суду Харківської області від 26.11.12 скасувати.

Матеріали справи скерувати Господарського суду Харківської області для нового розгляду.

Головуючий суддя: Т. Добролюбова

Судді: Т. Гоголь

В. Швець