Постанова № 32475168, 16.07.2013, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" липня 2013 р. Справа № 920/134/13-Г

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Пуль О.А., суддя Шевель О. В. , суддя Хачатрян В.С.

при секретарі Ісаєвій А.Ю.,

за участю представників сторін:

позивача - не з*явився,

відповідача -не з*явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача - фізичної особи - підприємця ОСОБА_1, м.Суми, ( вх.1916С/2-7) на рішення господарського суду Сумської області від 11.02.2013 р. у справі № 920/134/13-г,

за позовом - Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» в особі Сумського відділення АТ «Брокбізнесбанк», м. Суми,

до відповідача - фізичної особи - підприємця ОСОБА_1, м. Суми,

про стягнення 56 392,91 грн.,-

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Сумської області від 11.02.2013 року (суддя Лугова Н.П.) позов задоволено. Стягнуто з фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» в особі Сумського відділення АТ «Брокбізнесбанк» заборгованість за кредитним договором № 25-п від 14.09.2009 року, в тому числі: 3 836,54 грн. євро по тілу кредиту ( 40 053,48 грн. відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 01.01.2013 року, 875 євро (9 135,00 грн. відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 01.01.2013 року) по відсоткам, 401,53 євро пені (4191,97 грн. відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 01.01.2013 року), 1720,50 грн. судового збору.

Відповідач не погодився з вказаним рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду Сумської області у даній справі від 11.02.2013 року повністю; судові витрати покласти на позивача, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що спірний кредитний договір за своїм змістом у частині перекладання валютних ризиків на позивача суперечить пункту 3 частини 1 статті 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність». А саме, за змісту спірного кредитного договору всі валютні ризики перекладені позивачем на відповідача (позичальника, споживача), що підтверджується наступним: у договорі відсутня ціна договору, виражена в національній валюті України - гривні; засобом виконання зобов'язань позичальником встановлена виключно іноземна валюта - долари США; не врегульований механізм виконання зобов'язань при значних коливаннях курсу долара США по відношенню до гривні та відсутня пряма вказівка на те, що саме банк несе валютні ризики, оскільки доходи відповідач отримує виключно у гривні, а не у доларах США.

Апелянт вважає, що перекладання позивачем ризику отримання прибутку та можливих збитків від здійснення спірного правочину виключно на відповідача, не відповідає моральним засадам суспільства та є спробою звільнити Національний банк України від конституційного обов'язку нести відповідальність за забезпечення стабільності національної валюти України та встановити обіг іншої грошової одиниці в Україні, ніж гривня, що є прямим порушенням статті 99 Конституції України.

Окрім того, відповідач не погоджується з тим фактом, що відповідно до приписів статті 548 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується неустойкою, якщо це встановлено договором або законом, а тому відповідач вважає, що нарахування неустойки у вигляді пені на відсотки є не правомірним, тому що відсотки мають іншу правову природу і є похідним від основного грошового зобов'язання, а основним грошовим зобов'язанням є тіло кредиту. Тому нарахована пеня, на думку апелянта, судом першої інстанції у сумі 4191,97 грн. є не законною.

Позивач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить суд залишити рішення господарського суду Сумської області по даній справі від 11.02.2013 року без змін, а скаргу ФОП ОСОБА_1 - без задоволення. В обґрунтування своїх заперечень позивач вважає, що Закон не забороняє використання іноземної валюти на території України, а навпаки, регламентує порядок її використання, у т.ч. фінансовими установами. Позивач здійснює свою діяльність на підставі банківської ліцензії № 138, яка видана Національним банком України 04.06.2009 року. Зміст кредитного договору, на думку позивача, не суперечить жодній нормі Цивільного кодексу України, іншим законам та підзаконним актам, які регулюють дані правовідносини.

15.07.2013 року представник відповідача - ОСОБА_2, надіслав на адресу апеляційного суду заяву про розгляд справи без участі відповідача ( апелянта), в якій повідомляє, що відповідач надає копію виписки банку по особовому рахунку від 19.06.2013 року, відповідно до якого відповідачем на виконання боргових зобов'язань проведено оплату у сумі 1635 грн. На вимогах апеляційної скарги відповідач наполягає у повному обсязі.

Справа розглядається за наявними в ній матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі доводи апелянта, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши в порядку статті 101 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів встановила наступне.

Як убачається з матеріалів справи, позивач 16.01.2013 року звернувся до господарського суду Сумської області з позовною заявою, в якій просив суд стягнути з ФОП ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за кредитним договором № 25-п від 14.09.2009 року по тілу кредиту у розмірі 3836,54 євро, 875 євро заборгованості по відсоткам , 7204,44 грн. пені.

31.01.2013 року позивач подав до суду уточнення до позовної заяви, в якій просив суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором № 25-п від 14.09.2009 року по тілу кредиту в розмірі 3836,54 євро, 875 євро заборгованості по відсоткам, 4191,97 грн. пені.

11.02.2013 року постановлено оскаржуване судове рішення.

Задовольняючи позовні вимоги банку, суд виходив з того, що відповідачем неналежним чином виконані зобов'язання за кредитним договором № 25-п від 14.09.2009 року, внаслідок чого у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість у сумі 3836,54 євро суми кредиту, 875 євро заборгованості по відсоткам за користування кредитними коштами, пеня за несвоєчасне повернення кредитних коштів станом на 14.01.2013 року у сумі 286,95 євро та пеня за несвоєчасне проведення розрахунків по відсоткам за користування кредитними коштами складає 114,58 євро.

Колегія суддів погоджується з таким висновком місцевого господарського суду, виходячи із наступного.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, і цього не спростовано в апеляційній інстанції, 14.09.2009 року між акціонерним товариством «Брокбізнесбанк» (позивач), та ФОП ОСОБА_1 (відповідач) укладено кредитний договір № 25-п, згідно якого відповідач отримав строковий кредит у розмірі 4 250,00 євро зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15,0% річних на суму фактичного залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном користування 07.12.2009 року для поповнення обігових коштів з метою ведення поточної господарської діяльності ( а.с. 16-18).

На виконання вимог договору позивач зазначені кошти перерахував на поточний рахунок ФОП ОСОБА_1 № НОМЕР_1, що підтверджується розпорядженням валютного відділу від 16.09.2009 року ( а.с. 19).

Згідно пункту 2.5 кредитного договору повернення кредиту здійснюється шляхом здійснення платежу на позичковий рахунок одноразово, але не пізніше 07.12.2009 року.

Нарахування процентів за користування кредитом згідно із пунктом 2.7 кредитного договору здійснюється у валюті кредиту щомісячно в останній робочій день поточного місяця за період з дня перерахування з позичкового рахунку позичальника грошових коштів по останнє число місяця включно. В подальшому відсотки нараховуються щомісячно за період, який починається з першого числа місяця, а закінчується останнім числом місяця. При повному погашенні кредиту - до дня погашення ( н включно). Проценти за поточний календарний місяць позичальник сплачує щомісячно до 07. числа місяця, наступного за місяцем, в якому нараховані проценти, а також в день повернення.

Проте, як свідчать матеріали справи, відповідач лише частково виконав зобов'язання по сплаті кредиту, сплативши в рахунок суми кредиту лише 413,46 євро ( меморіальний валютний ордер № 2691 від 16.11.2010 року) ( а.с. 20).

Також, відповідачем частково сплачено заборгованість по нарахованим відсоткам, а саме: 186,88 євро згідно меморіального валютного ордеру № 1111 від 05.01.2010 року ( а.с. 22); 209,58 євро євро (меморіальний валютний ордер № 1844 від 31.05.2010 року) ( а.с. 23); 54,14 євро (меморіальний валютний ордер № 2404 від 22.06.2010 року) ( а.с. 24); 160,68 євро (меморіальний валютний ордер № 9569 від 29.09.2010 року) ( а.с. 25); 106,54 євро (меморіальний валютний ордер № 2685 від 16.11.2010 року) ( а.с. 26); 70,54 євро (меморіальний валютний ордер № 5317 від 28.02.2011 року) ( а.с. 27); 100,00 євро (меморіальний валютний ордер № 810/589058 від 27.09.2012 року) ( а.с. 28); 100,00 євро (меморіальний валютний ордер № 810/942450 від 04.10.2012 року) (а.с. 29); 100,00 євро (меморіальний валютний ордер № 806605001 від 25.10.2012 року) ( а.с. 30).

Таким чином, станом на день звернення позивача до суду заборгованість відповідача за кредитним договором становить 3836,54 євро суми кредиту, 875 євро - заборгованість по відсоткам за користування кредитними коштами.

Відповідно до приписів статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти за користування ним.

Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений кредитним договором строк з відповідною платою за його користування. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Цивільного кодексу України.

Частиною 3 статті 509 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно з приписами статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Статтею 193 Господарського кодексу України та статтею 526 Цивільного кодексу України, яка містить аналогічні положення, передбачено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

З матеріалів справи вбачається, що банківською випискою по рахунку позивача та меморіальними валютними ордерами підтверджується часткове погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 413,46 євро по тілу кредиту та 1088,36 євро по відсоткам за користування кредитом. Доказів сплати решти суми заборгованості, аргументованих заперечень проти вимог позивача відповідачем не подано, тому колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду, що позовні вимоги щодо стягнення 3836,54 євро заборгованості за кредитним договором, відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 01.01.2013 року це складає 40 053,48 грн., 875 євро заборгованості по відсоткам за користування кредитними коштами, відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 01.01.2013 року це складає 9 135,00 грн., є обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.

Частиною 1 статті 216 Господарського кодексу України встановлено, що учасники господарських відносин несуть господарсько - правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договорами.

За змістом статті 217 Господарського процесуального кодексу України у сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій : відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно - господарські санкції та адміністративно - господарські санкції.

Відповідно до частини 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно з частиною 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до пункту 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Пунктом 7.1 кредитного договору передбачено, що за порушення строків погашення заборгованості за кредитом та/або строків сплати процентів за користування кредитом банк має право нарахувати позичальнику неустойку в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченої заборгованості за кожний день прострочення.

Згідно наданого позивачем розрахунку пеня за несвоєчасне повернення кредитних коштів станом на 14.01.2013 року складає 286,95 євро, пеня за несвоєчасне проведення розрахунків по відсоткам за користування кредитними коштами складає 114,58 євро.

Враховуючи, що право позивача щодо стягнення з відповідача пені передбачене діючим законодавством та умовами договору, пеня нарахована в межах строку позовної давності та, враховуючи часткову сплату відповідачем позивачу кредиту і відсотків на кредит, колегія суддів погоджується з рішенням місцевого господарського суду про задоволення в цій частині позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 401,53 євро пені, що відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 01.01.2013 року складає 4 191,97 грн.

Посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що при укладанні кредитного договору № 25-п від 14.09.2009 року кредитором порушено законодавчі норми, а саме: кредит надано та одержано в іноземній валюті без наявності індивідуальної ліцензії у банку спростовуються матеріалами справи та нормами чинного законодавства.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Вказана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обіг.

Відповідно до приписів частини 2 статті 192 Цивільного кодексу України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і у порядку, встановлених законом.

Порядок використання іноземної валюти визначаються Законом України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 року № 679-ХІУ (із змінами та доповненнями) і Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 року № 15-93 ( із змінами та доповненнями), виданими відповідно до них нормативними актами, якими передбачена можливість здійснення розрахунків в іноземній валюті і його погашенні.

У положеннях частини 2 статті 44 Закону зазначено, що Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль. До компетенції Національного банку у сфері валютного регулювання та контролю належить, зокрема видання нормативно - правових актів щодо ведення валютних операцій, видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю, у тому числі шляхом здійснення планових і позапланових перевірок, за діяльністю банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів), які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій, в частині дотримання ними валютного законодавства.

Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 року № 483 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 року за № 1429/10028, надає право уповноваженим банкам використовувати іноземну валюту як засіб платежу без отримання індивідуальної ліцензії за умови, що банк є ініціатором або отримувачем за валютною операцією.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність» банки мають право на підставі банківської ліцензії здійснювати банківські операції з розміщенням залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Отже, даний пункт дозволяє банкам на власний ризик, при наявності банківської ліцензії, проводити операції з кредитування.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, і цього не спростовано в апеляційній інстанції, позивач здійснює свою діяльність на підставі банківської ліцензії № 1(генеральна ліцензія), яка була видана Національним банком України 04.06.2009 року.

Підпунктом «в» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання передбачено наявність індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Але, оскільки на цей час законодавством України не встановлено термінів і сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування, ця норма не може застосовуватись судами ( п.10 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».

З огляду на наведені норми права та обставини справи, колегія суддів вважає, що правових перешкод для того, що позивач мав право укладати кредитні договори та видавати кредити в іноземній валюті - не має.

Відповідно до вимог статей 202,626 Цивільного кодексу України правочином та/або договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з частиною 1 статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами кредитного договору відповідно до чинного законодавства є умови про предмет, ціну та строк його дії.

Матеріали справи свідчать, що при укладанні кредитного договору позивач зазначив у договорі всі істотні умови договору, а відповідач, підписавши спірний кредитний договір погодився з усіма умовами надання та погашення кредиту, у тому числі щодо сплати відсотків за користування ним.

Посилання відповідача на неправомірність позивача нараховувати неустойку у вигляді пені на відсотки також спростовуються чинним законодавством.

Статтею 546 Цивільного кодексу України встановлено, що виконання зобов'язання ( за кредитним договором це - сплата грошових коштів як по поверненню наданих кредитних коштів так і нарахованих відсотків за користування ними) може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до п.4.2 кредитного договору відповідач зобов'язався здійснювати своєчасне повернення кредиту, сплачувати нараховані відсотки, використати кредит за призначенням та виконувати всі свої зобов'язання у повному обсязі у строки, передбачені цим договором.

Підсумовуючи наведені обставини справи та норми права, колегія суддів дійшла висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача на свою користь заборгованості за кредитним договором № 25-п від 14.09.2009 року є правомірною та такою, що підлягає задоволенню у повному обсязі, у зв'язку з чим апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню, а рішення господарського суду Сумської області від 11.02.2013 року у справі № 920134/13-г слід залишити без змін.

На підставі викладеного та керуючись, ст. 99, ст.101, п.1 ч1. ст.103, ст.105, Господарського процесуального кодексу України, Харківський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Сумської області від 11.02.2013 року у справі № 920/134/13-г залишити без змін.

Дана постанова Харківського апеляційного господарського суду набуває чинності з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

повний текст постанови складено 16.07.2013 року.

Головуючий суддя О.А. Пуль

суддя О.В.Шевель

суддя В.С.Хачатрян