Постанова № 32457266, 16.07.2013, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" липня 2013 р.Справа № 916/174/13-г Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:

Головуючого судді: Бєляновського В.В.,

Суддів: Мишкіної М.А..

Будішевської Л.О.

при секретарі - Бєлянкіній Г.Є.

за участю представників:

Від позивача: Кобзар А.В.

Від 1 відповідача: не з'явився

Від 2 відповідача: не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничого підприємства „Надія-В"

на рішення господарського суду Одеської області

від 13.05.2013р.

по справі № 916/174/13-г

за позовом: Публічного акціонерного товариства „Міжнародний Інвестиційний Банк"

до відповідачів:

1. Закритого акціонерного товариства „Консервний завод „Кодимський";

2. Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничого підприємства „Надія-В".

про визнання правочину недійсним

ВСТАНОВИЛА:

У січні 2013 року Публічне акціонерне товариство "Міжнародний Інвестиційний Банк" (далі - Банк) звернулося до господарського суду Одеської області з позовом до Закритого акціонерного товариства "Консервний завод "Кодимський" (далі - Завод) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Надія-В" (далі - Підприємство) про визнання недійсним, з підстав, передбачених ч. 1 ст. 203, ст. 215 ЦК України, правочину про зарахування зустрічних вимог між Заводом та Підприємством, вчинений шляхом подання заяви від 20 квітня 2011 року.

Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що оспорюваний правочин порушує вимоги законодавства та права і законні інтереси Банку.

Підприємство заперечувало проти позову вважаючи позовні вимоги необґрунтованими та безпідставними, а оспорюваний правочин відповідаючим вимогам чинного законодавства.

Завод повністю визнав позовні вимоги вказуючи те, що Банку, як заставодержателю за двома договорами застави, згідно з ст. 1 Закону України «Про заставу» та ст. 572 ЦК України належить абсолютне і переважне (першочергове) право задовольнити свої забезпечені заставою грошові вимоги до Заводу, які випливають з умов кредитного договору, за рахунок доходів, отриманих від реалізації Підприємству товару за договором поставки, переважно перед Підприємством, вимоги якого не забезпечені заставою. Водночас, Завод не визнавав і не визнає заяву Підприємства про зарахування зустрічних вимог як таку, що підлягає виконанню і не виконував її де - факто, оскільки її виконання, як наслідок, унеможливить виконання Заводом своїх зобов'язань за укладеними з позивачем кредитним договором та договорами застави.

Рішенням господарського суду Одеської області від 13.05.2013 року (головуючий суддя - Цісельський О.В., судді - Никифорчук М.І., Горячук Н.О.) позов задоволено повністю, визнано недійсним правочин про зарахування зустрічних вимог укладений між ЗАТ "Консервний завод "Кодимський" та ТОВ "Виробниче підприємство "Надія-В", вчинений шляхом подання заяви від 20 квітня 2011 року.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції Підприємство звернулося до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити повністю. Апеляційна скарга обґрунтована неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та порушенням норм матеріального і процесуального права,

У відзиві на апеляційну скаргу Банк заперечує проти її задоволення посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів і просить оскаржуване рішення місцевого суду залишити без змін як законне та обґрунтоване.

Обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим судом, 17.09.2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Міжнародний Інвестиційний Банк" (Банк), яке у наступному було перейменовано у Публічне акціонерне товариство "Міжнародний Інвестиційний Банк", та ЗАТ "Консервний завод "Кодимський" (позичальник) було укладено кредитний договір № 002-CBD, за умовами якого Банк надав позичальнику револьверну кредитну лінію (надалі - кредит) з загальною сумою кредиту 13 000 000,00 грн. терміном до 25 липня 2009 року.

Згідно з п. 1.2. договору, кредит надається виключно з метою фінансування обігових коштів Позичальника. Не дозволяється використовувати Кредит для виплати дивідендів, погашення інших кредитів, надання кредитів та/або фізичним особам, придбання необоротних активів, придбання акцій та/або часток у статутних фондах юридичних осіб.

За умовами п. 11.13. договору, він набуває чинності на дату його підписання належним чином та зберігає силу до повного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором.

З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за даним кредитним договором, 13.11.2008 року між Заводом (заставодавець) та Банком (заставодержатель) було укладено договір застави, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, за яким Завод в порядку та на умовах встановлених цим договором надав Банку у першочергову заставу з вищим пріоритетом обтяження своє рухоме майно.

Пунктом 1.3. даного договору визначено, що застава поширюється на зазначені у договорі майно та права заставодавця (товар та пов'язані з ним доходи і права), що разом становлять «Предмет застави», а саме:

- "Товари в обороті" - товари в обороті, а саме: пюре яблучне асептичне кількістю 4 833 539 кг, пюре сливове асептичне кількістю 110241 кг, сік яблучний неосвітлений концентрат кількістю 33575 кг, що знаходяться за адресою: Одеська область, Кодимський район, м. Кодима, вул. Чкалова, буд.1, та належать заставодавцю на праві власності на дату цього договору застави відповідно до виписки із балансу Заставодавця №414 від 13.11.2008 року, а також пюре яблучне асептичне, пюре сливове асептичне та сік яблучний концентрат усякого та будь-якого асортименту, типу та інших родових ознак, які будуть знаходитися за адресою: Одеська область, Кодимський район, м. Кодима, вул. Чкалова, буд. № 1, та належатимуть заставодавцю на праві власності після дати укладання цього договору застави, та

- усі існуючи та майбутні права та доходи (як ці терміни визначені в п.5.4.4. цього Договору Застави). Така застава включає майно та будь-які права, які отримуються або належать заставодавцю кожного разу при придбанні права розпорядження (права власності) товарами в обороті протягом діє договору застави, з моменту їх придбання.

Пунктом 1.5 договору сторони погодили, що вартість предмета застави на день підписання цього договору складає 8 307 217,10 грн.

Пунктом 5.4.4. договору передбачено, що на додаток до вищезазначеного та не обмежуючи його Банк, у разі звернення стягнення на предмет застави має право вимагати уступки і одержання всіх прав (вище та надалі - "права") та всіх доходів (вище та надалі - доходи) від заставодавця та від будь-якої третьої особи, що пов'язані предметом застави. Заставодавець повинен тісно співпрацювати з Банком та оформити всі необхідні документи, що підтверджують згоду заставодавця на передачу прав та одержання доходів.

17.11.2008 року приватне (забезпечувальне) обтяження заставою належного Заводу майна було зареєстровано позивачем в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна за № 8198916.

13.07.2010 року між Заводом (постачальник) та Підприємством (покупець) було укладено договір поставки № 13/07/10, за умовами якого постачальник зобов'язався поставити і передати у власність покупця товар вказаний у п.1.2. договору, а покупець зобов'язався прийняти товар та оплатити його протягом 5 банківських днів від дати приймання - передачі партії товару відповідно до видаткової накладної.

Умовами п.п. 1.2.,1.3. договору визначено асортимент товару: яблучне пюре асептичне, Brix 10 - 12%, ТУУ 15.3-30419332.001-2001. Ціна та кількість товару вказується в специфікації, що є невід'ємною частиною даного договору.

На виконання своїх зобов'язань за вказаним договором Завод у вересні 2010 року поставив Підприємству товар, який останній не оплатив, внаслідок чого у нього утворився прострочений борг перед Заводом в сумі 202 584 грн., що підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами.

25.11.2010 року між Банком та Заводом було укладено договір застави майнових прав, предметом якого є передача заставодавцем заставодержателю в заставу майнових прав (прав вимоги) на отримання платежів (в т.ч. оплати за поставлений товар, суми договірних санкцій і нарахувань передбачених законом, відшкодування збитків тощо), як таких, що існують на момент укладення цього договору (підтверджуються видатковим накладними, перелік яких наведено в Додатку №1 до цього Договору), так і тих, що можуть виникнути в майбутньому, які належать та/або належатимуть до виплати заставодавцю відповідно до договору поставки №13/07/10 з усіма додатками і змінами до нього, укладеного між ЗАТ "Консервний завод "Кодимський", що діє як постачальник за договором поставки та ТОВ "Виробниче підприємство "Надія-В", що діє як покупець за договором поставки, для забезпечення виконання в повному обсязі грошових зобов'язань заставодавця за кредитним договором № 002-CBD від 17.09.2008р. та будь-якими додатковими договорами до нього, в тому числі такими, що збільшують основне зобов'язання (надалі - Кредитний договір), що укладено між Заставодержателем, що діє як кредитор за кредитним договором та заставодавцем, що діє як позичальник за кредитним Договором, в тому числі, але не виключно, щодо:

- зобов'язання по поверненню кредиту в сумі 13 000 000,00 (тринадцять мільйонів) гривень, у строки визначені Кредитним договором;

- зобов'язання по сплаті процентів за користування кредитом, виходячи із розрахунку, визначеному в кредитному договорі;

- зобов'язань по відшкодуванню завданих збитків, включаючи витрати, пов'язані зі зверненням стягнення на предмет застави;

- зобов'язань щодо сплати штрафних санкцій відповідно до кредитного договору;

- зобов'язань щодо сплати будь-яких інших витрат, платежів що визначені у кредитному договорі.

За пунктом 3.1. договору, порядок застави виникає з моменту підписання цього договору сторонами. Моментом підписання вважається дата вказана у преамбулі цього договору.

Умовами п. 5.3. договору передбачено, що цей договір набуває чинності з дати його укладання та діє до остаточного виконання сторонами своїх зобов'язань.

Рішенням господарського суду Вінницької області від 21.04.2011р. у справі № 6/19/2011/5003 за позовом ЗАТ „Консервний завод „Кодимський" до ТОВ Виробничого підприємства „Надія-В" про стягнення 228 887,24 грн. на підставі договору поставки № 13/07/10 від 13.07.2010р. позов задоволено, з відповідача стягнуто 202 584 грн. основного боргу, 10 835,51 грн. пені, 10 129,20 грн. штрафу, 2097,19 грн. 3% річних, 3241,34 грн. збитків від інфляції, 2288,87 грн. державного мита та 236 грн. витрат на інформаційно - технічне забезпечення судового процесу, на виконання якого 29.08.2011 року господарським судом було видано відповідний наказ.

28.04.2011 року Заводом було отримано заяву Підприємства від 20.04.2011 року, в якій повідомлялося, що 25.02.2011 року між суб'єктом підприємницької діяльності -фізичною особою Скочиком В.Л. та Підприємством було укладено договір про відступлення права вимоги боргу, відповідно до якого підприємець Скочик В.Л. відступив Підприємству належне йому право грошової вимоги до Заводу на суму 229 346,88 грн., що випливає з договору поставки № 22/07-08 від 22.07.2008р., укладеного між Приватним сількогосподарським підприємством "Розвиток і К" та Заводом, у зв'язку з чим Підприємство з посиланням на положення ст. 601 ЦК України запропонувало Заводу провести зарахування зустрічних однорідних вимог.

Ухвалою господарського суду Вінницької області від 26.01.2012 року у справі № 6/19/2011/5003, що набрала законної сили, заяву ТОВ Виробничого підприємства „Надія-В" про визнання наказу господарського суду таким, що не підлягає виконанню задоволено, визнано таким, що не підлягає виконанню наказ господарського суду Вінницької області від 29.08.2011р. у справі № 6/19/2011/5003 в частині стягнення з ТОВ Виробничого підприємства „Надія-В" на користь ЗАТ „Консервний завод „Кодимський" суми 230 952,47 грн. Зазначена ухвала обґрунтована тим, що станом на час видачі наказу від 29.08.2011р. у даній справі зобов'язання Підприємства щодо сплати на користь Заводу суми 228 887,24 грн. припинено шляхом зарахування однорідних зустрічних вимог, здійснених на підставі заяви від 20.04.2011р., а тому в частині стягнення 228 887,24 грн. за наказом господарського суду від 29.08.2011р. обов'язок боржника відсутній.

Предметом даного спору є вимога Банку визнати недійсним правочин про зарахування зустрічних вимог між Заводом та Підприємством, вчинений шляхом подання заяви від 20.04.2011р. на підставі ч. 1 ст. 203, ст. 215 ЦК України, за яким позивач не є стороною. Обґрунтована дана вимога тим, що оспорюваний позивачем правочин порушує вимоги законодавства та права і законні інтереси заставодержателя - Банку. Підставами для визнання оспорюваного правочину недійсним позивач вказує наступні обставини: згідно з ч. 3 ст. 203 ГК України господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. Аналогічні положення містяться і в ст. 601 ЦК України. При цьому, ч. 5 ст. 203 ГК України передбачено, що не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 602 ЦК України не допускається зарахування зустрічних вимог у випадках, встановлених договором або законом. Відповідно до ст. 572 ЦК України, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Відповідно до ст. 1 Закону України «Про заставу», в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Станом на 20 квітня 2011 року основне (забезпечене заставою) зобов'язання відповідача - Заводу за кредитним договором, яке визначено у пунктах 1.2 договорів застави, виконано не було. За змістом норм ч. 1 ст. 601 ЦК України і ч. 3 ст. 203 ГК України зустрічні вимоги мають бути однорідними за своєю юридичною природою та матеріальним змістом, чого не можна сказати про вимоги, які перебувають під приватним (зобов'язальним) обтяженням. В силу ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, згідно з ч. 1 якої, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства. Доходи від продажу товарів в обороті, як майнові права (права грошової вимоги), які заявлено відповідачем - Підприємством до зарахування, на момент вчинення/отримання заяви перебували у заставі позивача згідно з укладеними договорами застави, право на які належить тільки позивачу, як заставодержателю. Проведення заліку зустрічних вимог за таких умов потягло б за собою необхідність звільнення предмету застави з - під обтяження та мало б наслідком припинення пов'язаних з даними грошовими вимогами похідних договірних застави, що є прямим порушенням прав позивача, як заставодержателя. Проте, залік зустрічних вимог не є і не може бути підставою для припинення застави, оскільки порушує вимоги законодавства та права і законні інтереси заставодержателя, а тому його проведення є неможливим в силу вимог ч. 5 ст. 203 ГК України, п. 5 ч. 1 ст. 602 та ст. 572 ЦК України і ст. 1 Закону України «Про заставу». Таким чином, заява про зарахування зустрічних грошових вимог не може бути підставою для припинення права застави, оскільки порушує встановлений чинним законодавством України пріоритет (переважне право) вимоги кредитора - заставодержателя відносно вимог інших кредиторів, вимоги яких не забезпечені заставою.

Задовольняючи позов повністю місцевий господарський суд на підставі встановлених обставин даної справи виходив із того, що спеціальним законодавством, яке має застосовуватись у правовідносинах, які виникають між заставодержателем і заставодавцем, а також між ними та третіми особами, щодо яких право застави є абсолютним, є Закон України «Про заставу», Цивільний кодекс України та Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Враховуючи наведене суд дійшов висновку, що позовні вимоги Банку підлягають задоволенню.

Колегія суддів не погоджується з прийнятим судом першої інстанції судовим рішенням з огляду на таке.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Як вказувалося вище, предметом даного спору є вимога позивача визнати недійсним правочин про зарахування зустрічних вимог на підставі ч. 1 ст. 203, ст. 215 ЦК України, за яким позивач не є стороною; обґрунтована дана вимога тим, що оспорюваний позивачем правочин порушує вимоги законодавства та права і законні інтереси заставодержателя.

Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з роз'ясненнями, що містяться в п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Отже, виходячи із наведених приписів, позивач, звертаючись до суду із даним позовом та вимагаючи визнати недійсним правочин про зарахування зустрічних вимог, не будучи його стороною, зобов'язаний довести, яким чином оспорюваний ним правочин порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, в свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковими; обов'язком позивача, відповідно до ст. 33 ГПК України є доведення/підтвердження/ в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.

Згідно з роз'ясненнями, що містяться в п.п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спору про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Тобто, у разі визнання правочину недійсним на підставі ч. 1 ст. 203 ЦК України суд повинен у рішенні послатись і на нормативний акт, вимогам якого цей правочин не відповідає.

Проте, місцевий господарський суд розглядаючи дану справу та визнаючи оспорюваний правочин недійсним на підставі ч. 1 ст. 203 ЦК України з підстав його невідповідності вимогам чинного законодавства зазначених роз'яснень не врахував. У мотивувальній частині оскаржуваного рішення відсутнє посилання на те, чим саме порушуються права позивача наявністю оспорюваного ним правочину про зарахування зустрічних вимог між відповідачами, а також посилання на закон чи інший нормативний правовий акт, норми якого порушено внаслідок укладення даного правочину.

При цьому, саме лише безпредметне посилання в мотивувальній частині судового рішення на положення законодавства, що зроблено місцевим судом, без належного наведення мотивів застосування певних норм права, на які посилається сторона на обґрунтування своїх вимог, не може вважатися належною юридичною кваліфікацією.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, згідно з якими зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним з огляду на те, що ч. 5 ст. 203 ГК України, п. 5 ч. 1 ст. 602, ст. 572 ЦК України і ст. 1 Закону України «Про заставу», на які посилається позивач як на підставу для визнання оспорюваного правочину недійсним, не встановлюють умов, за яких правочин визнається недійсним, а встановлюють лише випадки, за яких зарахування зустрічних вимог не допускається та визначають поняття застави. Проте недійсність правочину має бути визначено безпосередньо у правовій нормі (нікчемні). Правочин може бути визнано недійсним також у випадку, коли його укладено з дефектом суб'єктного складу волі (заперечні).

Однак із змісту позовної заяви вбачається, що позивач фактично просить суд переглянути питання наявності заборгованості Підприємства перед Заводом в сумі 202 584 грн., що виникла у зв'язку з неоплатою поставленого товару згідно з договором поставки № 13/07/10 від 13.07.2010р., а не встановити юридичний факт, невідповідність правочину вимогам закону або суб'єктному складу волі сторін, з встановленням якого настають певні правові наслідки.

Так, згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Відповідно до ст. 601 ЦК України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

Отже, за своєю правовою природою припинення зобов'язання зарахуванням зустрічної вимоги є односторонньою угодою, яка оформляється заявою однієї сторони. Якщо друга сторона не погоджується з проведенням зарахування, вона вправі на підставі статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України звернутися за захистом своїх охоронюваних законом прав до господарського суду.

Як вже було зазначено вище, 20.04.2011 року Підприємство надіслало Заводу заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог на суму 228887,24 грн. за договором поставки № 13/07/10 від 13.07.2010р. та договором поставки № 22/07-08 від 22.07.2008р. і договором про відступлення права вимоги боргу від 25.02.2011р.

Ухвалою господарського суду Вінницької області від 26.01.2012р. у справі № 6/19/2011/5003, що набрала законної сили, встановлено, що вимоги за договором № 13/07/10 від 13.07.2010р. та договором про відступлення права вимоги боргу від 25.02.2011р. є зустрічними, оскільки випливають із двох різних зобов'язань, де Завод є кредитором зобов'язання за договором № 13/07/10 від 13.07.2010р. та боржником зобов'язання за договором від 25.02.2011р., а Підприємство є кредитором зобов'язання за договором від 25.02.2011р. та боржником зобов'язання за договором № 13/07/10 від 13.07.2010р. та однорідними, оскільки можна зарахувати грошовий борг проти грошового, а також за обома вимогами настав строк виконання.

Згідно ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Таким чином, як випливає з приписів даної правової норми, застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання.

Поняття застави визначено ст. 572 ЦК України та ст. 1 Закону України «Про заставу», згідно з якими в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Отже, як випливає з приписів даних правових норм, сутність застави полягає в тому, що у разі невиконання боржником зобов'язання забезпеченого заставою кредитор одержує переважне право перед іншими кредиторами на задоволення власних вимог.

Правила щодо недопустимості зарахування зустрічних вимог встановлені ст. 602 ЦК України, згідно якої не допускається зарахування зустрічних вимог: 1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; 2) про стягнення аліментів; 3) щодо довічного утримання (догляду); 4) у разі спливу позовної давності; 5) в інших випадках, встановлених договором або законом.

В силу ч. 5 ст. 203 ГК України не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках передбачених законом.

Як випливає з приписів вказаних правових норм, перелік випадків, за яких зарахування зустрічних вимог не допускається, не є вичерпним і може бути розширений законом або договором. Проте, Закон України "Про заставу" і зокрема ст. 1 цього Закону та ст. 572 ЦК України, на які посилається позивач як на підставу для визнання оспорюваного правочину недійсним, не містять заборону щодо здійснення зарахування зустрічних вимог. Тому відсутні підстави вважати оспорюваний правочин таким, що порушує вимоги законодавства.

Таким чином, неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права призвело до помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову. У зв'язку з цим оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Згідно з ст. ст. 44, 49 ГПК України за рахунок позивача відповідачеві підлягають відшкодуванню витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги 573,50 грн.

Керуючись ст.ст. 99, 101-105 ГПК України, колегія суддів -,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничого підприємства „Надія-В" задовольнити.

Рішення господарського суду Одеської області від 13.05.2013 року у справі № 916/174/13-г скасувати.

У задоволенні позову відмовити.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства „Міжнародний Інвестиційний Банк" (01015, м. Київ, вул. Лавровська, 16, код: 35810511) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничого підприємства „Надія-В" (23234, Вінницька область, Вінницький район, с. Лука - Мелешківська, вул. Щорса, 3-А, код: 32938796) витрати зі сплати судового збору в сумі 573,50 грн.

Доручити господарському суду Одеської області видати відповідний наказ.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.

Головуючий суддя: Бєляновський В.В.

Судді: Мишкіна М.А.

Будішевська Л.О.