Постанова № 32431044, 11.07.2013, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 липня 2013 року Справа № 5008/1161/2012 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В.суддівДроботової Т.Б., Швеця В.О.розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Верховина-1030"на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 22.04.13у справі№5008/1161/2012за позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_4доТовариства з обмеженою відповідальністю "Верховина-1030"третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Фізична особа-підприємець ОСОБА_5про витребування майназа зустрічним позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Верховина-1030"доФізичної особи-підприємця ОСОБА_4провизнання недійсним договоруРозпорядженням Секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 02.07.13 для розгляду даної справи сформовано колегію суддів у складі: Добролюбова Т.В. - головуючий , Дроботова Т.Б., Швець В.О. В судовому засіданні 04.07.13 взяли участь представники: від позивача за первісним позовом: ОСОБА_6 -за дов. від 14.09.12; від відповідача за первісним позовом:Шабан Н.В. -за дов. від 03.09.12; Курдюков О.І. - директор; від третьої особи: не з'явилися, проте, належно повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги.

В судовому засіданні 04.07.13 оголошувалась перерва до 11.07.13

Приватним підприємцем ОСОБА_4 у грудні 2012 року заявлений позов до Товариства з обмеженою відповідальністю "Верховина-1030" про зобов'язання відповідача повернути майно, а саме вагончик будівельний для робітників, лісопильний станок, кругопильний станок, станок пазевий, станок заточний. Обґрунтовуючи свої вимоги позивач вказував на невиконання відповідачем зобов'язань з повернення майна, переданого за договором відповідального зберігання від 01.09.06. При цьому, позивач посилався на приписи статті 328 Цивільного кодексу України. Водночас, до суду першої інстанції зі зустрічним позовом звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю "Верховина-1030" до Приватного підприємця ОСОБА_4, в якому просить визнати недійсним договір відповідального зберігання від 01.09.06, оскільки вважало його фіктивним і таким, що не спрямований на настання реальних наслідків. При цьому товариство посилалось на приписи статей 203, 216, 234 Цивільного кодексу України, статті 207 Господарського кодексу України. Рішенням господарського суду Закарпатської області від 28.02.13, ухваленим суддею Кадар Й.Й., у задоволенні первісного позову відмовлено. Суд першої інстанції установив, що позивачем не надано належних доказів, підтверджуючих передачу спірного майна на зберігання відповідачеві, правовстановлюючих документів на спірне майно, не доведено місцезнаходження майна та наявності спірного майна в натурі у відповідача, не визначено індивідуальних ознак цього майна. Судове рішення в цій частині обґрунтовано приписами статей 15, 936, 937, 949, 953 Цивільного кодексу України, статей 1, 9 Закону України "Про бухгалтерський облік і фінансову звітність", Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95 №88, Наказу Міністерства фінансів України від 10.01.07 №2 "Про затвердження методичних рекомендацій з бухгалтерського обліку запасів", Наказу Міністерства статистики України від 21.06.96 "Про затвердження типових форм первинних облікових документів з обліку сировини та матеріалів", положеннями Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих та використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.05.96 №99. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову суд першої інстанції установив, що договір відповідального зберігання від 01.09.06 відповідає приписам статті 203 Цивільного кодексу України, тому визнав відсутніми підстави для його недійсності. Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Мирутенко О.Л. - головуючого, Данко Л.С., Краєвської М.В., постановою від 22.04.13, перевірене рішення у справі скасував в частині відмови у задоволенні первісного позову. Суд апеляційної інстанції вказав на те, що договір зберігання є дійсним, позивачем доведено належність спірного майна йому на праві власності, однак відповідач продовжує зберігати майно, передане за договором, а відтак зобов'язаний за першою вимогою поклажодавця повернути його зі зберігання. Водночас, апеляційний суд визнав помилковим посилання місцевого суду на наказ Міністерства фінансів України від 10.01.07 №2, оскільки він виданий після підписання акта приймання -передачі від 01.09.06, а посилання суду першої інстанції на вимоги Інструкції, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.05.96 №99 визнав такими, що суперечать приписам статті 204 Цивільного кодексу України щодо презумпції правомірності правочину. Постанова суду вмотивована приписами статей 15, 204, 526, 936, 937, 949, 953 Цивільного кодексу України. В частині відмови у задоволенні вимог зустрічного позову рішення у справі залишено без змін з тих же підстав. Товариство з обмеженою відповідальністю "Верховина-1030" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову у справі скасувати, а рішення у справі просить залишити в силі, тобто фактично скаржник не погоджується з постановою в частині задоволення вимог первісного позову. Обґрунтовуючи свої вимоги скаржник вказує на порушення апеляційним судом приписів статей 32, 33 Господарського процесуального кодексу України, заперечує факт передачі спірного майна йому на зберігання та зауважує на відсутності доказів, підтверджуючих таку передачу, зокрема первинних документів, складених у відповідності до вимог Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95 №88, Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих та використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.05.96 №99. Не погоджується скаржник і з висновком апеляційного суду про безпідставність застосування місцевим судом при оцінці акта приймання - передачі від 01.09.06 наказу Міністерства фінансів України від 10.01.07 №2, оскільки положення цього наказу частково дублюють норми Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95 №88. Скаржник вважає хибним і висновок апеляційного суду про зберігання відповідачем спірного майна, адже на території відповідача є подібне майно, однак воно належить іншій особі. На думку скаржника, позивачем не доведено належними доказами правомірність набуття ним спірного майна у власність та вважає, що суд залишив поза увагою факт невизначеності і у договорі конкретного місцезнаходження поклажі. Від Приватного підприємця ОСОБА_4 отримано відзив на касаційну скаргу, в якому підприємець просить постанову у справі залишити без змін, а касаційну скаргу залишити без задоволення. Від Приватного підприємця ОСОБА_5 відзиву на касаційну скаргу судом не отримано. Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В. та пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне. Постанова у справі переглядається в оскаржуваній частині, а саме щодо задоволення вимог первісного позову. В частині відмови у задоволенні зустрічного позову про визнання договору від 01.09.06 недійсним судові рішення у справі в касаційному порядку не переглядаються, оскільки фактично скаржником не оскаржені. Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що предметом судового розгляду за первісним позовом є вимога Приватного підприємця ОСОБА_4 про зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Верховина-1030" повернути майно, а саме вагончик будівельний для робітників, лісопильний станок, кругопильний станок, станок пазевий, станок заточний. Як убачається з матеріалів справи, підставою первісного позову підприємцем визначено договір зберігання від 01.09.06, укладений між Приватним підприємцем ОСОБА_4 - поклажодавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Верховина-1030" - зберігачем, за умовами якого поклажодавець передає, а зберігач приймає на відповідальне зберігання упродовж строку цього договору вагончик будівельний для робітників, лісопильний станок, кругопильний станок, станок пазевий, станок заточний, за адресою урочище "Луг", с. Абранка, Воловецький район. Пунктами 1.3, 1.4 вказаного договору сторони погодили, що приймання майна на відповідальне зберігання та повернення його з відповідального зберігання здійснюється сторонами за актами приймання - передачі, які є невід'ємною частиною цього договору. Перелік майна, яке передається на відповідальне зберігання за цим договором, його кількість, вартість та комплексність визначаються сторонами в актах приймання-передачі. Взаємовідносини сторін за договором зберігання регулюються главою 66 Цивільного кодексу України, при цьому, на них поширюються норми глави 63 Цивільного кодексу України "Послуги. Загальні положення". Відповідно до статті 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона, зберігач, зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною, поклажодавцем, і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Речі, що передаються на зберігання, можуть бути визначені як індивідуальними, так і родовими ознаками. У першому випадку поверненню підлягає саме та річ, що передавалась, оскільки за змістом статті 184 Цивільного кодексу України вона є незамінною. Згідно зі статтею 937 Цивільного кодексу України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Приписами статті 949 Цивільного кодексу України визначено обов'язок зберігача повернути річ. Зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей. Статтею 953 Цивільного кодексу України унормовано, що зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився. Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Таким чином, предметом доказування при вирішенні даного спору є установлення, зокрема наявності між сторонами договірних правовідносин, обставин стосовно кількості переданої та прийнятої на зберігання продукції, з підтвердженням такого прийняття відповідними документами, неповернення цього майна зберігачем. Дослідивши усі обставини справи та надавши оцінку зібраним у справі доказам, суд першої інстанції на підставі повного та всебічного розгляду справи установив, що договір зберігання від 01.09.06, визначений підставою позову, є дійсним, однак відсутні докази реальної передачі спірного майна на зберігання відповідачеві за цим договором. Так, особливості правового регулювання договірних відносин, які виникають при наданні послуг із забезпечення збереження чужого майна, обумовлюють специфіку правової характеристики договору зберігання. Аналіз приписів статті 939 Цивільного кодексу України свідчить про те, що договір зберігання може бути як реальним, так і консенсуальним. Договір є реальним, якщо виникнення договірних відносин поставлено сторонами у залежність від факту передачі речей зберігачу на зберігання, тобто обов'язок зберігати річ виникає після її реальної передачі зберігачеві. Як убачається з матеріалів справи, і це установлено судом першої інстанції, укладаючи договір зберігання від 01.09.06 сторони погодили, що перелік майна, яке передається на відповідальне зберігання за цим договором, його кількість, вартість та комплексність визначається сторонами в акті приймання-передачі, отже сторони обумовили, що фактом, який має свідчити про реальність вчинення господарської операції з передачі майна на зберігання є акт приймання -передачі. Відповідно до статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.99 № 996-XIV господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. За приписами статті 4 цього Закону одним із принципів бухгалтерського обліку є превалювання сутності над формою - операції обліковуються відповідно до їх сутності, а не лише виходячи з юридичної форми. Отже, будь-які документи (у тому числі договори, акти тощо) мають силу первинних документів лише у разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення господарського, бухгалтерського і податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством. Згідно з частиною 1 статті 9 цього ж Закону, підставою для обліку господарської операції є первинний документ, який фіксує факт здійснення операції. Пунктами 2.1, 2.2., 2.4, 2.5, 2.6, 2.7., 2.13, 2.15 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95 №88 ( в редакції від 1995 року) визначено, що первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують і підтверджують господарські операції і для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати відповідні реквізити. Первинні документи повинні бути складені у момент проведення кожної господарської операції або, якщо це неможливо, безпосередньо після її завершення. Для контролю та впорядкування обробки інформації на основі первинних документів можуть складатися зведені документи. Первинні документи для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа. Залежно від характеру операції та технології обробки даних до первинних документів можуть бути включені додаткові реквізити: ідентифікаційний код підприємства, установи з Державного реєстру, номер документа, підстава для здійснення операцій, дані про документ, що засвідчує особу-одержувача тощо. Документ може бути підписаний особисто, із застосуванням факсиміле, штампу, символу або іншим механічним чи електронним способом посвідчення. Підписи осіб, відповідальних за складання первинних документів на обчислювальних машинах та інших засобах організаційної техніки, виконуються у вигляді паролю або іншим способом авторизації, що дає змогу однозначно ідентифікувати особу, яка здійснила господарську операцію. Юридичні особи, які беруть участь у здійсненні операцій, пов'язаних з прийомом і видачею грошових коштів, цінних паперів, товарно-матеріальних цінностей та інших об'єктів майна, забезпечуються підприємством, установою, що виконує ці операції, копіями первинних документів про таку операцію. Первинні документи складаються на бланках типових форм, затверджених Міністерством статистики України, а також на бланках спеціалізованих форм, затверджених міністерствами і відомствами України. Документування господарських операцій може здійснюватись з використанням виготовлених самостійно бланків, які повинні обов'язково містити реквізити типових або спеціалізованих форм. Керівник підприємства, установи забезпечує фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій, що були проведені, у первинних документах та виконання всіма підрозділами, службами і працівниками правомірних вимог головного бухгалтера щодо порядку оформлення та подання для обліку відомостей і документів. Керівником підприємства, установи затверджується перелік осіб, які мають право давати дозвіл (підписувати первинні документи) на здійснення господарської операції, пов'язаної з відпуском (витрачанням) грошових коштів і документів, товарно-матеріальних цінностей, нематеріальних активів та іншого майна. Кількість осіб, які мають право підписувати документи на здійснення операцій з видачею особливо дефіцитних товарів і цінностей, бланків суворої звітності, повинно бути обмежено. Первинні документи підлягають обов'язковій перевірці працівниками, які ведуть бухгалтерський облік, за формою і змістом, тобто перевіряється наявність у документі обов'язкових реквізитів та відповідність господарської операції діючому законодавству. Суд першої інстанції, оцінивши наданий позивачем акт приймання - передачі майна на зберігання від 01.09.06, обґрунтовано визнав його таким, що не має доказової сили, і не свідчить про реальну передачу відповідачеві на зберігання спірного майна за договором від 01.09.06, оскільки за формою і змістом цей акт не відповідає наведеним приписам. За таких обставин, висновок суду першої інстанції про недоведеність позивачем факту передачі майна відповідачеві на зберігання, а відтак і відсутність у підприємця права вимагати його повернення є правомірним. Змінюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про скасування рішення в цій частині. Окрім цього, як установлено судом першої інстанції на підставі оцінки наданих позивачем договорів купівлі - продажу, актів приймання - передачі, товаро - транспортних накладних, Приватним підприємцем ОСОБА_4 не доведено того, що спірне майно належить йому на праві власності. За загальним правилом поклажодавцями є власники майна, що здають його на зберігання, проте це не є обов'язковою умовою, оскільки будь - яка особа, котра має юридичний інтерес щодо зберігання майна, яке перебуває в її правомірному володінні, хоча це майно і не належить їй на праві власності, може укласти договір зберігання. Отже, при вирішенні спору щодо повернення майна зі зберігання обставина стосовно того чи є поклажодавець власником майна не входить до предмета доведення, проте це стосується лише того випадку коли є докази реальної передачі та приймання майна на зберігання, в даному випадку, як установлено судом першої інстанції, таких доказів позивачем не надано. Таким чином, висновки апеляційного суду про те, що відповідач продовжує зберігати майно, передане за договором зберігання, а відтак воно має бути витребуване на користь його власника - позивача, визнаються помилковими. За таких обставин, суд першої інстанції, достеменно установивши обставини, які становлять, у даному випадку, предмет доказування, правильно застосувавши приписи законодавства та обґрунтувавши свої висновки підставно визнав недоведеними вимоги позивача за первісним позовом та відмовив у їх задоволенні. Відповідно до статті 104 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування рішення місцевого господарського суду є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. За приписами процесуального законодавства судове рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими судом. Між тим, постанова апеляційного суду цим вимогам не відповідає. Відповідно до частини 1 статті 11110 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Таким чином, доводи касаційної скарги підтверджуються матеріалами справи, а відтак касаційна скарга підлягає задоволенню, а постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення у справі. Витрати у сплаті судового збору за розгляд касаційної скарги покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Верховина-1030".

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1115, 1117, 1118, 1119, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 22.04.13 у справі № 5008/1161/2012 скасувати.

Рішення господарського суду Закарпатської області від 28.02.13 у цій справі залишити в силі.

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Верховина-1030" задовольнити.

Головуючий суддя Т.Добролюбова

Судді Т. Дроботова

В.Швець