Рішення № 32196251, 01.07.2013, Турійський районний суд Волинської області

Справа № 0316/563/12

Провадження № 2/169/2/13

Категорія: 36

ТУРІЙСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 липня 2013 року смт. Турійськ

Турійський районний суд Волинської області в складі:

головуючого-судді Тітівалова Р.К.,

при секретарі Веремчук Л.Ю.,

з участю:

позивача ОСОБА_1,

відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4, про визнання заповіту недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину,

в с т а н о в и в:

У серпні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину.

Позов мотивований тим, що 15 липня 2003 року ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 року у Луківському територіальному центрі для непрацездатних громадян, заповів йому житловий будинок з надвірними спорудами та земельну ділянку, надану у приватну власність, про що склав відповідного змісту заповіт. Звернувшись у нотаріальну контору для оформлення спадщини, дізнався, що ОСОБА_5 14 вересня 2011 року заповів належну йому земельну ділянку, площею 2,5454 га, для ведення особистого селянського господарства своєму синові ОСОБА_2 Вказуючи, що ОСОБА_5 був особою похилого віку, інвалідом першої групи, хворів на тяжкі хронічні захворювання, внаслідок чого перебував у безпорадному стані, потребував стороннього догляду і не усвідомлював значення своїх дій, а відповідач чинив на нього психічний тиск з метою заволодіти спадковим майном, просив визнати недійсним заповіт від 14 вересня 2011 року, скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане на ім'я ОСОБА_2, та відновити попередній заповіт від 15 липня 2003 року.

У судовому засіданні позивач позов підтримав з підстав, викладених у позовній заяві, просив його задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні позов не визнав, просив відмовити в його задоволенні.

Відповідач ОСОБА_3 та третя особа ОСОБА_4 у дане судове засідання не з'явилися, хоча про час і місце розгляду справи були належним чином повідомлені (а.с. 170-171), подали до суду письмові заяви, в яких просили справу розглядати без їхньої участі (а.с. 172, 174).

Заслухавши осіб, які беруть участь у справі, свідків, дослідивши та оцінивши наявні в матеріалах справи письмові докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов до задоволення не підлягає з таких підстав.

За змістом ст.ст. 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення, та, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

За змістом ст.ст. 1233, 1234 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто.

Заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК України немає відповідного правила.

Коло осіб, які мають право оспорювати дійсність правочину, та підстави для виникнення такого права і правові наслідки недійсності правочину передбачено у ст.ст. 215, 216 ЦК України.

За змістом положень вказаних статей ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Аналогічні роз'яснення викладено і в пунктах 5, 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Системний аналіз наведених вище норм матеріального і процесуального права дає підстави для висновку, що право на захист цивільних прав та інтересів є гарантованим законом суб'єктивним правом кожної особи і обов'язковою передумовою для реалізації цього права є наявність і доведеність факту порушення, невизнання або оспорювання належних їй прав іншою особою.

Судом встановлено і це відповідає фактичним обставинам справи, що 15 липня 2003 року ОСОБА_5 склав заповіт, відповідно до якого належний йому житловий будинок з надвірними спорудами та земельну ділянку, яка надана йому в приватну власність, заповів своєму внукові ОСОБА_1 (а.с. 59).

29 листопада 2004 року ОСОБА_5 належний йому на праві власності житловий будинок, що знаходиться по АДРЕСА_1 і був предметом вищевказаного заповіту, подарував позивачу (а.с. 33-34).

14 вересня 2011 року ОСОБА_5 на випадок своєї смерті склав заповіт на ім'я сина ОСОБА_2 (відповідача) і заповів останньому земельну ділянку, розміром 2,5454 га, (державний акт на право власності на земельну ділянку від 07 липня 2004 року) для ведення особистого селянського господарства в с. Селець Турійського району Волинської області та все, що належатиме йому на день смерті і на що він за законом буде мати право (а.с. 72).

Заповіт складений за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, особисто підписаний заповідачем і посвідчений уповноваженою на те законом посадовою особою органу місцевого самоврядування, що відповідає вимогам ст.ст. 1247, 1248, 1251 ЦК України та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 22/5 від 25 серпня 1994 року, яка була чинною на час складання і посвідчення заповіту.

Зазначена у заповіті земельна ділянка належала спадкодавцю на праві приватної власності відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ВЛ № 006578 від 07 липня 2004 року, виданого на підставі розпорядження Турійської районної державної адміністрації № 123 від 21 квітня 2004 року (а.с. 102).

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 року, причина смерті - дифузійний кардіосклероз, що підтверджується актовим записом про смерть № 10 від 29 вересня 2011 року та свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 29 вересня 2011 року (а.с. 57, 69).

У встановлений законом шестимісячний строк для прийняття спадщини відповідач звернувся до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті батька ОСОБА_5, а дружина покійного (мати відповідача) ОСОБА_6 - із заявою про відмову від прийняття спадщини після смерті чоловіка, зокрема, і спірної земельної ділянки, на користь відповідача (а.с. 66, 74).

Відповідно до інформаційної довідки зі спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) оспорюваний заповіт є дійсним і не змінювався (а.с. 78-79).

Інших спадкоємців, які могли б відповідно до вимог цивільного законодавства за заповітом чи за законом претендувати на спірну земельну ділянку, що є предметом оспорюваного заповіту, чи таких, що мають право на обов'язкову частку у спадщині після смерті ОСОБА_5, немає.

Наведені обставини справи об'єктивно підтверджуються дослідженими судом матеріалами спадкової справи № 329/2011 до майна померлого ОСОБА_5 (а.с. 53-82).

Згідно з ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Звертаючись до суду із даним позовом позивач, як на підставу своїх вимог в частині визнання заповіту недійсним, посилався на ч. 1 ст. 225, ч. 1 ст. 231, ч. 2 ст. 1257 ЦК України.

Обравши способом захисту права на спадкування пред'явлення позову про визнання заповіту недійсним, позивач в силу ст. 10 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.

Відповідно до ч. 2 ст. 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні

права або інтереси порушені (ч. 1 ст. 225 ЦК України).

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочину недійсним», правила ст. 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що з передбачених ч. 1 ст. 225, ч. 2 ст. 1257 ЦК України підстав заповіт за позовом заінтересованої особи може бути визнаний в судовому порядку недійсним лише за умови достовірного встановлення відсутності під час складання заповіту вільного волевиявлення заповідача, який був дієздатною особою, та безсумнівного доведення факту його перебування в цей момент в такому стані, при якому він внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих явищ, нервового потрясіння, глибокого алкогольного або наркотичного сп'яніння тощо не міг і був неспроможний розуміти значення своїх дій або керувати ними, у зв'язку з чим складений в такому стані заповіт не відображає справжньої волі особи щодо встановлення чи припинення цивільних прав і обов'язків.

У ході судового розгляду даної справи достовірно встановлено і це не заперечувалося сторонами, що спадкодавець ОСОБА_5 був дієздатною особою, в установленому законом порядку недієздатним не визнавався і жодних доказів на підтвердження протилежного в матеріалах справи не має.

Статтею 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» встановлено презумпцію психічного здоров'я особи, відповідно до якої кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

З акту № 7 посмертної комісійної судово-психіатричної експертизи від 13 травня 2013 року Українського НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України вбачається, що ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4, на час складання 14 вересня 2011 року оспорюваного позивачем заповіту страждав на «Органічне ураження головного мозку судинного ґенезу з мнестичними розладами» (F 07.8 за МКХ-10), однак міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Наявності будь-яких психопатологічних феноменів чи патологій, психотичних розладів, інтелектуального зниження, порушень пам'яті та інтелекту, що впливають на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, у ході проведення експертизи у ОСОБА_5 виявлено не було (а.с. 160-163).

Зазначений акт та викладені у ньому висновки суд вважає обґрунтованими, мотивованими, такими, що містять категоричну відповідь на поставлене на вирішення експертів питання та об'єктивно підтверджують абсолютну спроможність заповідача усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними у момент складання оспорюваного заповіту, не зважаючи на наявність у нього певних хвороб.

Наведене у судовому засіданні підтвердила свідок ОСОБА_7, яка працює завідуючою стаціонарного відділення для постійного проживання одиноких непрацездатних громадян Територіального центру Турійської районної державної адміністрації, де з 01 липня по ІНФОРМАЦІЯ_2 року перебував заповідач ОСОБА_5 Також свідок вказувала, що ОСОБА_5 був цілком адекватною особою і повністю розумів значення своїх дій, читав газети та спілкувався з обслуговуючим персоналом. 14 вересня 2011 року у день складання заповіту вона його бачила, говорила з ним і будь-яких скарг з приводу поганого самопочуття чи чинення на нього психічного тиску він не висловлював. Ні позивач ОСОБА_1, ні його мати ОСОБА_9 жодного разу не провідували покійного у центрі і не цікавилися його життям на відміну від ОСОБА_2, який часто приїжджав до батька. У територіальному центрі не утримуються особи, які страждають на психічні захворювання, оскільки для таких громадян є спеціалізовані заклади.

Аналогічні пояснення щодо стану психічного здоров'я ОСОБА_5 у день складання заповіту у судовому засіданні дала і відповідач ОСОБА_3, яка посвідчувала заповіт.

Показання свідка ОСОБА_9 є суперечливими і не мають правового значення для вирішення даної справи, оскільки, як показала сама свідок, про психічний стан заповідача в день складання і посвідчення оспорюваного заповіту 14 вересня 2011 року їй нічого невідомо, а з матеріалів справи вбачається, що вона з 31 січня 2008 року відмовилася доглядати за останнім, у зв'язку з чим їй було припинено виплату компенсації як особі, яка надає соціальні послуги по догляду за інвалідом першої групи (а.с. 36).

Крім того з мотивувальної частини акту вбачається, що ОСОБА_5 на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебував, спадкових психічних захворювань не мав, з 2003 року отримав інвалідність І групи у зв'язку з загальним захворюванням та перебував під наглядом лікарів і за цей період жодного разу лікарями в медичній документації ОСОБА_5 не було відмічено наявність у нього психічних патологій, порушення пам'яті чи інтелекту.

Інших доказів, які свідчать про внутрішній психічний стан заповідача в момент складання заповіту в матеріалах справи немає і позивачем таких суду надано не було.

Відповідно до ч. 1 ст. 231 ЦК України, на яку також посилався позивач як підставу для визнання заповіту недійсним, правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

За загальним правилом відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст.ст. 57-60 ЦПК України.

Будь-яких належних, допустимих і беззаперечних доказів на підтвердження відсутності вільного волевиявлення заповідача на момент складання оспорюваного заповіту та застосування до нього відповідачем чи іншою особою незаконного фізичного чи психічного насильства, тиску або примусу, внаслідок чого він змушений був скласти заповіт на користь відповідача саме такого змісту всупереч своїй справжній волі, в матеріалах справи немає і позивачем у ході розгляду даної справи суду надано не було, надані з цього приводу останнім пояснення у судовому засіданні є голослівними та зводяться до гіпотетичної оцінки фактичних обставин справи й поведінки відповідачів із наданням їм власної правової кваліфікації, яка не узгоджується із вимогами закону.

Більше того той факт, що відповідач перебував у нормальних стосунках із батьком підтверджується виданою останнім нотаріально посвідченою довіреністю від 02 червня 2011 року, якою він уповноважив ОСОБА_2 бути його представником з усіма необхідними повноваженнями з питань вчинення будь-яких дій щодо належного йому нерухомого майна тощо строком на чотирнадцять років (а.с. 41), що в свою чергу свідчить про наявність між ними усталених сімейних відносин, які ґрунтуються на довір'ї і взаємоповазі.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року суд вважав, що висновок про неспроможність особи розуміти значення своїх дій та контролювати їх потребує вагомої доказової бази, окрім висновку психіатричної експертизи, оскільки такий висновок робиться через декілька років після дати, про яку йдеться.

За таких обставин справи, відповідно до вказаних вище норм процесуального і матеріального права, враховуючи, що за змістом ст. 15 ЦК України право на захист в особи свого цивільного права виникає у разі його порушення, невизнання або оспорювання, виходячи із завдання цивільного судочинства, яким є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, та проголошеної ст. 204 ЦК України презумпції правомірності правочину, з дотриманням вимог ст.ст. 212-214 ЦПК України суд приходить до висновку про відсутність в даному випадку передбачених законом підстав, на які посилався позивач, для визнання заповіту недійсним, оскільки оспорюваним в даній справі заповітом не порушено і не могло бути порушено жодних прав та інтересів позивача та останнім не доведено на підставі вагомих доказів абсолютної неспроможності заповідача в момент складання заповіту розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і не спростовано вищевказаний акт експертизи, який носить категоричний та однозначний характер і висновки якого жодних сумнівів не викликають.

Аналогічні правові висновки наведено і в постанові Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12, прийнятій у цивільній справі про визнання заповіту недійсним за наслідками розгляду заяви про перегляд судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, які відповідно до вимог ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України і суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

Доводи позивача про те, що зазначену в оспорюваному заповіті спірну земельну ділянку, яка належала до категорії земельних часток (паїв), ОСОБА_5 ще 15 липня 2003 року заповів саме йому, суд до уваги не приймає з таких підстав.

Із заповіту, складеного ОСОБА_5 15 липня 2003 року, вбачається, що останній заповів позивачу «земельну ділянку, яка надана йому в приватну власність», однак де ця ділянка знаходиться, якої площі, з яким цільовим призначенням у заповіті не вказано, що в свою чергу унеможливлює ідентифікацію земельної ділянки, а державний акт на право власності на спірну земельну ділянку видано 07 липня 2004 року, тобто через рік після того, як ОСОБА_5 було складено заповіт на користь позивача.

Більше того саме сертифікат на земельну частку (пай) серії ВЛ № 022943, яка в подальшому була передана ОСОБА_5 в натурі і на яку він отримав державний акт на право власності, останній 07 травня 2003 року заповів своєму внуку ОСОБА_4, а не ОСОБА_1, у зв'язку з чим зазначені твердження позивача суперечать фактичним обставинам справи і є його власними припущеннями, на яких в силу ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування ґрунтуватися не може.

Відповідно до ч. 2 ст. 1254 ЦК України заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.

Враховуючи, що предметом, як заповіту від 07 травня 2003 року на ім'я ОСОБА_4, так і оспорюваного заповіту від 14 вересня 2011 року на ім'я ОСОБА_2 є одні і ті ж земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, заповідач ОСОБА_5 реалізував гарантоване йому законом право на складання нового заповіту, та виходячи із положень ч. 2 ст. 1254 ЦК України, заповіт від 07 травня 2003 року на даний час вважається скасованим.

Покликання позивача на допущені в тексті оспорюваного заповіту помилки в даті народження заповідача ОСОБА_5 (ІНФОРМАЦІЯ_3), даті видачі паспорта (19 серпня 1999 року) та номері державного акту на право власності на земельну ділянку (№ 008578) носять технічний характер і не впливають на дійсність заповіту.

Зазначені суперечності і неточності в тексті заповіту усунуті в ході судового розгляду даної справи і на підставі наявних в матеріалах справи документів достовірно встановлено, що заповідач ОСОБА_5 народився ІНФОРМАЦІЯ_4 року, паспорт йому було видано 25 червня 1999 року, номер державного акту на право власності на земельну ділянку - №006578 (а.с. 11-12), а в судовому засіданні відповідач ОСОБА_3, яка посвідчувала заповіт, пояснила, що зазначені помилки вона допустила з власної неуважності під час друкування тексту заповіту.

Інші персональні дані заповідача (прізвище, ім'я, по батькові, серія і номер паспорта, ким виданий, місце народження, ідентифікаційний персональний номер) та відомості про земельну ділянку (серія державного акту, реєстраційний номер, дата видачі, площа, цільове призначення та місце розташування земельної ділянки) в оспорюваному заповіті вказані правильно.

Крім того допущені секретарем Луківської селищної ради технічні помилки не мають правового значення для вирішення даної справи, оскільки жодною із сторін не заперечується і не ставиться під сумнів складання і підписання оспорюваного заповіту саме ОСОБА_5 і позивач звертаючись до суду не вказував як підставу позову недотримання вимог щодо форми заповіту, а тому виходячи із закріпленого у ст. 11 ЦПК України принципу диспозитивності цивільного судочинства і меж заявлених позивачем вимог доводи останнього про недійсність заповіту у зв'язку з вищенаведеними технічними неточностями у його тексті не заслуговують на увагу.

Враховуючи, що в даному випадку відсутні передбачені законом підстави для визнання оспорюваного заповіту недійсним, то відповідно не підлягає до задоволення і вимога позивача про визнання на підставі ст. 1301 ЦК України недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 05 квітня 2012 року Турійською державною нотаріальною конторою на ім'я відповідача ОСОБА_2 (а.с. 77).

Вимога позивача про відновлення попереднього заповіту від 15 липня 2003 року не відповідає передбаченим ст. 16 ЦК України можливим способам захисту цивільних прав, оскільки чинність попереднього заповіту відновлюється автоматично в силу положень ч. 4 ст. 1254 ЦК України лише у разі визнання нового заповіту недійсним з підстав, передбачених ст.ст. 225, 231 ЦК України, наявність яких в даному випадку позивачем не доведено.

Будь-яких належних, допустимих і беззаперечних доказів на підтвердження своїх доводів та спростування вищевказаного в матеріалах справи немає і позивачем суду надано не було.

На підставі викладеного, ст.ст. 15, 16, 204, 225, 231, 1233, 1234, 1247, 1248, 1251, 1254, 1257, 1301 ЦК України та керуючись ст.ст. 3, 4, 10, 11, 15, 57-60, 209, 179, 212-215, 218, 360-7 ЦПК України, суд

в и р і ш и в:

У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4, про визнання заповіту недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину відмовити.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Волинської області через Турійський районний суд Волинської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Головуючий