Рішення № 32167220, 14.05.2013, Миронівський районний суд Київської області

14.05.2013 Єдиний унікальний № 371/639/13-ц

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 травня 2013 року м. Миронівка ЄУН 371/639/13-ц

Миронівський районний суд Київської області в складі:

головуючої судді Капшук Л.О.

при секретарі Січкаренко Я.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «АІСЕ Україна» про захист прав споживача, визнання правочину недійсним, стягнення матеріальної та моральної шкоди,

У С Т А Н О В И В :

позивач звернувся до суду з даним позовом, посилаючись на ті обставини, що 7 травня 2009 року уклав з ЗАТ «АІСЕ Україна», правонаступником якого являється відповідач, ОСОБА_2 про надання фінансових послуг по адмініструванню придбання автомобіля у групах, підписав додатки № 1 та № 2 до неї, уклав додаткову ОСОБА_2 до неї. За умовами ОСОБА_2 ним було сплачено вступний внесок в сумі 3 823,20 грн. та здійснено 18 проплат по 516,07 грн. на загальну суму 9 289,26 грн. Загалом виконання умов оскаржуваної угоди позивач сплатив 13 112,46 грн.

Вважає, що ОСОБА_2 суперечать нормам чинного законодавства, зокрема положенням Закону України «Про захист прав споживачів», порушують його права як споживача та мають бути визнані недійсними.

Метою ОСОБА_2 є участь особи в системі придбання товарів у групах з метою придбання автомобіля. Система складається з учасників, обєднаних у групу, які шляхом сплати щомісячних внесків акумулюють кошти для придбання автомобіля для кожного з них.

За укладеною ОСОБА_2 він зобовязався сплачувати кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару. ПрАТ «АІСЕ Україна» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи Автоплан.

Дії відповідача, які спрямовані на утворення та експлуатацію пірамідальної схеми, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції, вводять його як споживача в оману і є нечесною підприємницькою практикою.

Наслідком спірної ОСОБА_2 є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Несправедливими є, зокрема умови угоди, які встановлюють жорсткий обовязок споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця.

ОСОБА_2 містить несправедливі умови також у частині, що регулює порядок її розірвання, а саме поряд із відсутністю права споживача на одержання компенсації від виконавця у разі розірвання угоди або невиконання ним її умов будь-яких негативних наслідків для відповідача не передбачено.

Окремою підставою для визнання укладеної ОСОБА_2 недійсною позивач зазначив ч. 1 ст. 227 України, згідно якої правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Відповідач уклав ОСОБА_2 за відсутності у нього відповідного дозволу (ліцензії). Отже, відповідач ввів його в оману щодо своєї діяльності і скориставшись цим спонукав укласти ОСОБА_2, яка суперечить нормам чинного законодавства, не маючи на це відповідної ліцензії.

Відповідач зобовязаний повернути кошти, отримані ним на виконання ОСОБА_2.

Про порушення своїх прав він дізнався тоді, коли відповідач перестав надсилати на його адресу квитанції для здійснення відповідних проплат і 16.02.2013 року він звернувся із письмовою заявою до відповідача, яка містила вимогу щодо повернення сплачених коштів. До цього через свою юридичну необізнаність він не міг збагнути неправомірності в діях відповідача. 22.02.2013 року відповідач повідомив його про те, що ніяких коштів він не отримає по відверто невигідним для нього умовам оскаржуваної угоди.

Такими діями відповідач завдав позивачу моральної шкоди, яку він оцінив у сумі 4 тис. грн.: 2000 грн. за факт введення в оману та спонукання укладення угоди, яка суперечить чинному законодавству, та 2000 грн. за душевні страждання, які він отримував у подальшому, з»ясувавши те, що його ошукали і сплачені ним кошти відповідач не має наміру повертати. Просив визнати недійсними укладені 7 травня 2009 року основну та додаткову ОСОБА_2, стягнути з відповідача 13 112, 46 грн. матеріальної та 4000 грн. моральної шкоди.

Представник позивача ОСОБА_3 підтримав заявлені вимоги, в їх обґрунтування послався на обставини, викладені в поданій до суду заяві. Додатково пояснив, що позивач через порушення його прав споживача зазнав душевних переживань, порушився його звичний ритм життя, до даного часу перебуває у знервованому стані, відчуває апатію.

Представник відповідача в судове засідання не з»явився, в поданих до суду запереченнях просив розглядати справу за його відсутності. У письмових запереченнях послався на ті обставини, що діяльність компанії не пов»язана зі створенням пірамідальної схеми, укладені з позивачем ОСОБА_2 направлені на реальне настання правових наслідків отримання ним автомобіля в результаті виконання умов ОСОБА_2, положеннями ОСОБА_2 не передбачалось отримання позивачем компенсації за рахунок залучення інших споживачів.

Здійснення діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах було визнано фінансовою послугою лише з 1 січня 2012 року у зв»язку із внесенням 2 червня 2011 року змін до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Вказане положення не має зворотної сили. Заявлений позов вважає необґрунтованим та просить застосувати наслідки спливу позовної давності.

Суд, заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши надані сторонами документи і матеріали, всебічно та повно з»ясувавши обставини справи, на яких грунтуються позовні вимоги і заперечення, об»єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, прийшов до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

Ст. 202 ЦК України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 вказаної статті недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Такий правочин через невідповідність його вимогам законодавства є недійсним з моменту його вчинення, незалежно від того, чи визнав таким його суд.

В судовому засіданні встановлено, що 7 травня 2009 року між позивачем, як учасником системи придбання товарів в групах, та ЗАТ «АІСЕ Україна» як компанією, яка надає послуги, предметом яких є придбання автомобіля учасником системи, було укладено ОСОБА_2 № 221392, підписано додатки № 1 та № 2 до неї, укладено додаткову ОСОБА_2.

Предметом ОСОБА_2 було надання послуг системи Автоплан, спрямованих на придбання автомобіля. Правила функціонування Автоплану були визначені у Додатку № 2 до ОСОБА_2. У Додатку № 1 було визначено, який автомобіль буде придбано учасником та встановлено розмір вступного і щомісячних внесків учасника.

Згідно статей 2 і 3 ОСОБА_2 компанія АІСЕ гарантувала позивачу як учаснику системи, що він одержить право на отримання автомобіля за умови виконання всіх зобов»язань, що випливають з ОСОБА_2, та зобов»язалася надати йому послуги, які викладено в правилах функціонування системи Автоплан, а також оплатити за рахунок коштів, внесених з цією метою учасниками системи, автомобілі виробнику, імпортеру чи дистриб»ютору, що постачають їх системі.

Статтею 1 додатку № 2 до угоди від 7 травня 2009 року, в якому містяться правила функціонування системи Автоплан, визначено, що метою системи є участь особи, що підписала ОСОБА_2, тобто Учасника системи, в Автоплані, системі придбання товарів у групах, з метою придбання автомобіля. Система складається з учасників, обєднаних у групу, які шляхом сплати щомісячних внесків, зазначених в угоді, акумулюють кошти для придбання автомобіля для кожного з них. Право на отримання таких автомобілів надається за наступними механізмами: а) накопичення внесків, б) пропозиція авансових внесків та в) заощадження-кредит, опис та порядок реалізації яких наведено далі в цих правилах. Учасник системи, який виконує у повному обсязі свої зобовязання за даною угодою, придбає та отримає автомобіль через систему Автоплан. Учасники системи уповноважують АІСЕ на організацію та адміністрування системи. Систему побудовано таким чином, що щомісячно кількість учасників групи, яким надається право на отримання автомобіля, відповідає кількості автомобілів, яку можливо придбати за рахунок чистого фонду кожної групи. Для досягнення мети ОСОБА_2 сторони домовляються, що АІСЕ зобовязується виконувати зобовязання за даною ОСОБА_2 з метою реалізації прав учасників системи, а учасник системи зобовязується виконувати ті зобовязання, що покладені на нього ОСОБА_2.

За ст. 12 додатку автомобіль придбавається за рахунок чистих внесків усіх учасників групи і оплата повної вартості автомобіля учасником групи, який отримав автомобіль забезпечує можливість придбання автомобілів для тих учасників системи, які їх ще не одержали.

Згідно умов ОСОБА_2 та Додатку № 1 до неї, яким встановлено розмір внесків в оплату послуг, позивачем 7 травня 2009 року було сплачено вступний внесок в сумі 3823,20 грн. та на протязі червня 2009 року листопада 2010 року сплачено 18 щомісячних внесків по 516,07 грн. на загальну суму 9 289,26 грн. Першу проплату було здійснено 15 червня 2009 року, останню 19 листопада 2010 року. Вказані обставини підтверджені доданими до позовної заяви квитанціями (а.с.,а.с. 14-19). З грудня 2010 року сплату внесків позивач припинив.

За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації діяльності пірамідальної схеми.

Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року, прийнятій за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. У висновках зазначено, що сплата коштів не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, формування особою без залучення власних коштів групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи, є такою, що вводить споживача в оману.

Із укладеної ОСОБА_2 та правил функціонування Автоплану вбачається, що позивач зобовязався сплачувати кошти не за одержання автомобіля, а фактично за можливість призначення автомобіля, тобто не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару. Таке право надавалось не за рахунок відповідача, а за рахунок залучення інших споживачів та їх коштів до системи придбання автомобіля у групі, яке залежить від розміру фонду групи та внесення коштів іншими членами системи, а також власного розсуду відповідача. ПрАТ «АІСЕ Україна» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що фактично є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи Автоплан.

Умови укладеного правочину є несправедливими, такими, що вводять позивача як споживача в оману і мають ознаки нечесної підприємницької практики, оскільки фонди групи з придбання автомобіля формуються виключно за рахунок внесків інших клієнтів системи, без залучення коштів товариства. А розподіл коштів групи між клієнтами являє собою реалізацію діяльності пірамідальної схеми.

Отже, зміст оскаржуваної ОСОБА_2 та додаткової угоди суперечить нормам Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема положенням п. 2 ч. 1 та п. 7 ч. 3 ст. 19 Закону.

ОСОБА_2, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (ч. 6 ст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів"). Оскільки недійсність такої угоди встановлена Законом, то з урахуванням ст. 215 ЦК України, такий правочин є нікчемним і визнання його недійсним в судовому порядку чинним законодавством не вимагається.

Згідно умов ОСОБА_2 та Додатку № 1 до неї, яким встановлено розмір внесків в оплату послуг, позивачем 7 травня 2009 року було сплачено вступний внесок в сумі 3 823,20 грн. та на протязі червня 2009 року листопада 2010 року сплачено 18 щомісячних внесків по 516,07 грн. на загальну суму 9 289,26 грн. Першу проплату було здійснено 15 червня 2009 року, останню 19 листопада 2010 року. Вказані обставини підтверджені доданими до позовної заяви квитанціями (а.с.,а.с. 14-19). З грудня 2010 року сплату внесків позивач припинив.

Дані обставини вказують на те, що позивач частково виконав умови укладеного з відповідачем правочину. Вчинення таких дій за нікчемним правочином не має під собою правової підстави, а відтак набуло ознак неправомірності.

Відповідно до пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.

Пунктом 7 постанови передбачено, що у разі, якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

Позивач заявив вимогу про визнання укладеного правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності. При розгляді справи судом встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати укладений сторонами правочин нікчемним, а тому застосовує вищевказані положення постанови Пленуму Верховного Суду України.

Ст. 204 ЦК України установлює презумпцію правомірності правочину. Звідси будь-який вчинений (укладений) правочин вважається правомірною дією до моменту спростування цієї презумпції судом. Тому нікчемність правочину може визнати лише суд. Відповідно правовим наслідком визнання правочину нікчемним є те, що його укладення не є підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обовязків.

Укладений сторонами нікчемний правочин був недійсним вже в момент його вчинення та не породжував для сторін цивільних прав та обовґязків. Нікчемним правочином була і додаткова угода, укладена між сторонами, якою були внесені зміни в основну угоду.

Вимоги позивача про визнання укладеного правочину недійсним з підстав, встановлених ст. 227 ЦК України, не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 року відповідно до спеціального закону ліцензуванню підлягає діяльність із надання фінансових послуг.

На час укладання оспорюваної угоди здійснення діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах не входило до переліку фінансових послуг, встановленого ч. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 року.

Пунктом 11-1 «адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах» частину першу статті 4 доповнено згідно із Законом N 3462-VI від 2 червня 2011 року.

Поряд з цим, суд вважає, що діяльність відповідача з надання системи послуг на забезпечення позивача автомобілем є фінансовою та такою, що потребувала додаткового ліцензування, виходячи з наступного.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Наведене свідчить про те, що перелік фінансових послуг, передбачений вказаним Законом на час укладання сторонами ОСОБА_2 не був вичерпним, визначення послуг як фінансових можливе при відповідності операцій критеріям, встановленим п. 5 ч. 1 ст. 1 даного Закону.

Відповідно до ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватися лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

У листі Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 24 квітня 2009 року № 5737/12-12 вказано, що надання послуг при придбанні товарів у групах містить ознаки фінансової послуги, пов'язаної з прямим залученням фінансових активів від фізичних осіб.

Відповідач дійсно уклав ОСОБА_2 за відсутності у нього відповідного дозволу (ліцензії) на здійснення фінансових послуг.

Відсутність у відповідача ліцензії на надання фінансових послуг не може бути підставою для визнання недійсною укладеної ОСОБА_2, оскільки ч. 3 ст. 215 ЦК України передбачено, що лише в разі, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вчинений сторонами правочин є нікчемним, його недійсність встановлена Законом, а тому він не може бути визнаний судом недійсним як оспорюваний.

Відповідно до статей 215, 216 ЦК суди розглядають справи про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування його наслідків та про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Статтею 216 ЦК України встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Відповідно до вказаних положень за укладеним нікчемним правочином відповідач зобовязаний повернути позивачу кошти, отримані ним на виконання такого правочину. Сплата коштів за нікчемним правочином не має під собою правової підстави, а відтак набула ознак неправомірності.

Встановлено, що на виконання правочину позивач сплатив відповідачу 13 112,46 грн. ОСОБА_4 на ім»я керівника відповідача від 16 лютого 2013 року він просив повернути поштовим переказом сплачені за ОСОБА_2 кошти. 22 лютого 2013 року йому надіслано лист з роз»ясненням, що сплачені ним внески утримані у якості відступного за відмову від ОСОБА_2.

Внесені позивачем за недійсним правочином кошти на даний час не повернуті та підлягають стягненню з відповідача в примусовому порядку

Частиною 3 статті 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Зібрані у справі та досліджені в судовому засіданні докази вказують на недоведеність тих обставин, на які посилається відповідач та необґрунтованість його заперечень проти позову.

Що стосується можливості компенсувати заподіяну недійсним правочином моральну шкоду, то ст. 23 ЦК України передбачає право кожної особи на відшкодування заподіяної їй внаслідок порушення її цивільного права моральної шкоди. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї.

Статтею 22 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відшкодування винною стороною моральної шкоди у зв'язку із вчиненням недійсного правочину передбачено і ст. 216 ЦК України.

В судовому засіданні представник позивача довів той факт, що відповідач ввів позивача в оману щодо своєї діяльності та уклав ОСОБА_2, яка суперечить нормам чинного законодавства. Такою протиправною поведінкою щодо позивача відповідач порушив його права як споживача та заподіяв моральну шкоду, яка виразилася у переживаннях та душевних стражданнях позивача, порушенні звичного ритму його життя.

З урахуванням вказаних обставин та на підставі ст. 23 ЦК України відповідач повинен відшкодувати позивачу моральну шкоду, яку суд з урахуванням характеру правопорушення, характеру й обсягу моральних страждань, заподіяних споживачеві, а також вимог розумності та справедливості, визначає в розмірі 1000 грн.

Частина 1 статті 261 ЦК України містить правило, відповідно до якого перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов, тобто від дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Тобто сплив зазначеного строку є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від того, чи дійсно права позивача порушенію

Представник відповідача у поданих до суду запереченнях заявив про застосування позовної давності. Заяву обґрунтував тим, що позивачу була надана повна і достовірна інформація про послуги відповідача. У разі порушення прав позивача він міг довідатися про це при підписанні ОСОБА_2, тобто 7 травня 2009 року. Трирічний строк позовної давності сплив 7 травня 2012 року.

Відповідно до пункту 28 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. ЦК встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними (частини друга, третя статті 261 ЦК).

Відповідно до ч. 3 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

Згідно ч. 4 ст. 258 ЦК України, у редакції, що діяла до 15 січня 2012 року, до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину застосовувалась позовна давність у десять років.

Право на пред'явлення позову про застосування наслідків нікчемного правочину у позивача виникло до 15 січня 2012 року, коли була виключена норма про застосування спеціальної позовної давності, а тому у розглядуваному випадку застосуванню підлягає позовна давність, встановлена для такого позову законодавством, що діяло раніше.

Виконання нікчемного правочину почалося у день його укладення, тобто 7 травня 2009 року. Строк спеціальної позовної давності у десять років на час пред»явлення позову 5 квітня 2013 року не сплив. Заява відповідача про застосування позовної давності не підлягає задоволенню.

У відповідності до ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

За ст. 79 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов»язаних з розглядом справи.

Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 79 ЦПК України до витрат, повязаних з розглядом цивільної справи, належать витрати на правову допомогу.

Витрати на правову допомогу з відповідача на користь позивача підлягають частковому стягненню в розмірі 900 гривень, які ним сплачено за написання позовної заяви та консультування.

Вказані витрати підтверджені квитанцією до прибуткового касового ордеру № 15 від 05.03.2013 року, договором про надання правової допомоги від 05.03.2013 року

Вимоги про стягнення витрат на правову допомогу в повному розмірі не являються обґрунтованими, оскільки фахівець у галузі права ОСОБА_3 брав участь у справі як представник позивача, а не як особа, яка надавала правову допомогу.

Відповідно до ч. 3 ст. 88 ЦПК України з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір в сумі 344 грн. 10 коп., розрахований з урахуванням тих обставин, що оплаті судовим збором підлягають вимоги майнового та немайнового характеру ( 229 грн. 40 коп. + 114 грн. 70 коп.).

На підставі викладеного, ст.ст. 16, 202-205, 215, 216, 227 ЦК України, ст.ст. 19, 22 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст. 1, 4, 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», керуючись статтями 10, 15, 60, 131, 212 - 216 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

позов задоволити частково.

Встановити нікчемність правочину угоди № 221392 про надання фінансових послуг по адмініструванню придбання автомобіля у групах, укладеної 7 травня 2009 року ОСОБА_1 та приватним акціонерним товариством «АІСЕ Україна».

Встановити нікчемність правочину додаткової угоди до угоди № 221392, укладеної 7 травня 2009 року ОСОБА_1 та приватним акціонерним товариством «АІСЕ Україна».

Стягнути з приватного акціонерного товариства «АІСЕ Україна» (р/р 26002000335000 в ПАТ «КІБ Креді Агріколь», МФО 300379, код ЄДРПОУ 21691356) сплачені на виконання нікчемного правочину кошти в сумі 13112 гривень 46 копійок, 1000 гривень моральної шкоди та 900 гривень витрат на правову допомогу, всього 15012 гривень 46 копійок (п»ятнадцять тисяч дванадцять гривень сорок шість копійок).

Стягнути з приватного акціонерного товариства «АІСЕ Україна» (р/р 26002000335000 в ПАТ «КІБ Креді Агріколь», МФО 300379, код ЄДРПОУ 21691356) 344 гривні 10 копійок судового збору.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Київської області через Миронівський районний суд Київської області шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення, особами, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення рішення, у десятиденний строк з дня отримання копії рішення.

Суддя підпис ОСОБА_4

Згідно з оригіналом.

Суддя Л.О.Капшук