Ухвала суду № 32145420, 05.06.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 червня 2013 року м. Київ К/9991/12396/11

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бухтіярова І.О., Ланченко Л.В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області (далі - ДПІ)

на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 25.06.2010

та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10.02.2011

у справі № 2-а-1439/10/2370

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Агропостачальна компанія "Бєлагросервіс" (далі - Товариство)

до ДПІ

про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Позов подано про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень від 16.03.2010 № 0047741700/2, від 23.03.2010 № 0001982303/2 та від 29.03.2010 № 0001972303/2.

Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 25.06.2010 позов задоволено частково; визнано недійсним податкове повідомлення-рішення від 16.03.2010 № 0047741700/2 про донарахування позивачеві податкового зобов'язання з податку з доходів найманих працівників у сумі 5428,95 грн. (у тому числі 1809,65 грн. за основним платежем та 3619,30 грн. за штрафними санкціями); у решті позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 10.02.2011 назване рішення суду першої інстанції скасовано частково; визнано недійсним податкові повідомлення-рішення від 29.03.2010 № 0001972303/2 та від 16.03.2010 № 0047741700/2; в решті позову відмовлено.

Посилаючись на невідповідність висновків судів положенням Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України, в якій просить повністю відмовити у задоволенні позову, скасувавши оскаржувані судові акти у відповідній частині.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційні вимоги не підлягають задоволенню з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено планову виїзну перевірку Товариства з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2008 по 30.06.2009, оформлену актом від 04.11.2009 № 62/01-035/33003857. За наслідками цієї перевірки ДПІ було прийнято податкові повідомлення-рішення (з урахуванням результатів процедури адміністративного оскарження):

від 16.03.2010 № 0047741700/2, за яким позивача зобов'язано сплатити податок з доходів найманих працівників у сумі 5428,95 грн. (у тому числі 1809,65 грн. за основним платежем та 3619,30 грн. за штрафними санкціями)

від 23.03.2010 № 0001982303/2 про донарахування Товариству ПДВ у сумі 10826 грн. (у тому числі 7217 грн. за основним платежем та 3609 грн. за штрафними санкціями);

від 29.03.2010 № 0001972303/2, згідно з яким позивача притягнуто до відповідальності у вигляді штрафних санкцій у сумі 96571 грн.

Так, підставою для донарахування оспорюваних сум податкових зобов'язань з ПДВ та з податку на прибуток став висновок ДПІ про незаконне врахування позивачем при визначенні бази оподаткування податку на прибуток витрат та податку на додану вартість витрат на оплату інформаційно-консультативних послуг, наданих товариством з обмеженою відповідальністю «КМЦ «НИ ХАО МАУС» в рамках виконання договору від 02.02.2009 № 1.

Свою позицію податковий орган мотивує відсутністю у позивача належним чином оформлених первинних документів на підтвердження факту поставки цих послуг, що містять необхідну для цілей оподаткування інформацію про їх зміст та обсяг.

Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

В силу вимог підпункту 5.2.1 пункту 5.2 цієї ж статті Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Абзацом четвертим підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону заборонено відносити до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

В силу вимог підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Отже, умовами реалізації права платника на податковий кредит та на зменшення оподатковуваного доходу на суму понесених витрат є, зокрема, фактичне придбання товарів (робіт, послуг) з наміром одержати економічний ефект від їх використання у господарській діяльності та підтвердженість цих витрат необхідними документами, оформленими з дотриманням вимог чинного законодавства.

Податковим законодавством не встановлено конкретного переліку первинних документів, складенням яких мають опосередковуватись ти чи інші господарські операцій. Однак критерієм зменшення бази оподаткування податку на прибуток та податку на додану вартість є можливість на підставі наявних документів зробити беззаперечний висновок про те, що витрати фактично понесені та спрямовані на отримання доходу. А відтак на підтвердження витрат, понесених у зв'язку з оплатою інформаційних, консультаційних послуг (які були предметом спірного договору), позивач повинен був надати, зокрема, документи, що свідчать про фактичне виконання постачальником конкретних видів послуг та про результат виконання кожної послуги у вигляді звіту, висновку тощо.

Однак, у справі, що розглядається, як вірно зазначив суд першої інстанції, на підтвердження факту надання позивачеві комплексу інформаційно-консультаційних послуг Товариством подано лише акти здачі-прийняття робіт, в яких йдеться лише про надання послуг та зазначено суму, що підлягає сплаті виконавцеві. Ці акти не розкривають змісту наданих послуг, позаяк не містять деталізованої інформації про фактично надані послуги, їх обсяг та характер, строки виконання та результати здійснених заходів, що, у свою чергу, виключає можливість оцінки подальшого використання спірних послуг у діяльності Товариства.

Таким чином, слід погодитися з висновком суду першої інстанції, що оформлення поданих позивачем документів не відповідає вимогам статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», позаяк у них не розкрито змісту господарської операції.

Між тим, апеляційний суд, скасовуючи податкове повідомлення-рішення від 29.03.2010 № 0001972303/2, цілком обґрунтовано послався на положення підпункту 17.1.3 пункту 17.1 статті 17 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», зміст якого виключає можливість застосування до платника штрафних санкцій без донарахування суми основного платежу.

Підставою для визначення Товариству податкового зобов'язання з податку з доходів найманих працівників стала кваліфікація ДПІ як додаткового блага, що підлягає включенню до оподатковуваного доходу працівника, суми грошового відшкодування вартості проїзду у громадському транспорті.

За змістом підпункту «а» підпункту 4.2.9 пункту 4.2 статті 4 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» до складу загального місячного оподатковуваного доходу включається дохід, отриманий платником податку від його працедавця як додаткове благо (за винятками, передбаченими пунктом 4.3 цієї статті), а саме - у вигляді вартості використання житла, інших об'єктів матеріального або нематеріального майна, наданих платнику податку у безоплатне користування, за винятком, коли таке надання зумовлене виконанням платником податку трудової функції чи передбачене нормами трудового договору (контракту) або відповідно до закону, у встановлених ними межах, а також за винятком користування автомобільним транспортом, наданих платнику податку його працедавцем-резидентом, який є платником податку на прибуток підприємств.

В силу вимог підпункту 2.3.4 пункту 2.3 розділу 2 Інструкція зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13.01.2004 № 5, фонд додаткової заробітної плати включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. До складу фонду додаткової заробітної плати входять, зокрема, виплати соціального характеру у грошовій і натуральній формі - вартість проїзних квитків, які персонально розподіляються між працівниками, та відшкодування працівникам вартості проїзду транспортом загального користування.

У листі Державної податкової адміністрації України від 07.04.2004 № 2635/6/17-3116 зазначено, якщо специфіка роботи підприємства вимагає для виконання службових обов'язків переміщення працівників від одного об'єкта до іншого, що засвідчується відповідними документами (фактичними маршрутами такого переміщення працівників, платіжними документами та авансовими звітами), вартість придбаних підприємством проїзних квитків, які персонально не розподіляються між працівниками, а видаються їм у міру потреби для виконання виробничих завдань (у зв'язку зі специфікою роботи), а також суми, відшкодовані працівникам за проїзд під час виконання ними службових обов'язків, які за специфікою виконуваної роботи вимагають переміщення цих працівників від одного об'єкта до іншого, з метою оподаткування розглядається з урахуванням положень підпункту 4.3.2 пункту 4.3 статті 4 Закону і не є об'єктом оподаткування податком з доходів фізичних осіб.

Як встановили суди, компенсація працівникам позивача витрат на оплату проїзду не мала персоніфікованого характеру та була обумовлена специфікою виконання окремими працівниками службових обов'язків. А відтак суди цілком об'єктивно визнали незаконним віднесення сум цієї компенсації до оподатковуваного доходу працівників Товариства, визнавши недійсним податкове повідомлення-рішення від 16.03.2010 № 0047741700/2.

Доводи касаційної скарги засновані на іншому тлумаченні правових норм, що, однак, не є свідченням судової помилки. Ці доводи були обґрунтуванням правової позиції ДПІ по справі під час вирішення спору по суті та їм було надано належну правову оцінку судами попередніх інстанцій.

Оскільки висновки судів відповідають нормам чинного законодавства та фактичним обставинам спору, установленим на підставі повного та об'єктивного дослідження доказів у справі, то процесуальних підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції зі спору не вбачається.

Порушення норм матеріального та процесуального права, які є підставою для скасування рішень попередніх інстанцій, касаційним судом не встановлені.

З урахуванням викладеного, керуючись статтями 220, 2201, 223, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області відхилити.

2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10.02.2011 у справі № 2-а-1439/10/2370 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.О. Бухтіярова Л.В. Ланченко