Постанова № 32025044, 18.06.2013, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2013 року Справа № 5027/496/2012 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Ткаченко Н.Г. (головуючого), Катеринчук Л.Й. (доповідача), Коваленка В.М.розглянувши касаційну скаргуТОВ Виробничо-комерційна фірма "Балакком"на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11.04.2013 року у справі господарського суду№ 5027/496/2012 Чернівецької областіза позовомПрАТ "ПРОСТО-страхування"доТОВ Виробничо-комерційна фірма "Балакком"провідшкодування шкоди в порядку регресу на суму 114 813, 78 грн.у судовому засіданні взяли участь представники:

ПрАТ "ПРОСТО-страхування":Крашеннікова М.І. (довіреність №13/2013 від 10.01.2013 року),ТОВ Виробничо-комерційна фірма "Балакком":Пироговський Е.М. (довіреність б/н від 01.01.2013 року).

ВСТАНОВИВ :

у серпні 2012 року шляхом надіслання поштового відправлення ПрАТ "ПРОСТО-страхування" (далі - позивач) звернулося з позовом до ТОВ Виробничо-комерційна фірма "Балакком" (далі - відповідача) про відшкодування шкоди в порядку регресу на суму 114 813, 78 грн. (том 1, а.с. 4 - 104).

Позовні вимоги обґрунтовано виникненням у позивача, як страховика, права зворотної вимоги до відповідача, як володільця джерела підвищеної небезпеки та роботодавця водія, винного у дорожньо-транспортній пригоді (далі - ДТП), на суму виплаченого потерпілій особі страхового відшкодування відповідно до статей 993, 1187, 1191, 1194 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Ухвалою господарського суду Чернівецької області від 09.08.2012 року позовну заяву прийнято та призначено до розгляду у судовому засіданні на 22.08.2012 року (том 1, а.с. 1); розгляд справи відкладався ухвалами суду від 22.08.2012 року та від 05.09.2012 року (том 1, а.с. 112, 140).

Рішенням господарського суду Чернівецької області від 20.09.2012 року (суддя Грушилик С.М.) у задоволенні позову відмовлено, мотивуючи пропуском позивачем строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем (том 1, а.с. 164 - 165).

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції від 20.09.2012 року та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 31.10.2012 року апеляційну скаргу залишено без задоволення, а рішення господарського суду Чернівецької області від 20.09.2012 року - без змін з тих же підстав (том 2, а.с. 19 - 23).

Постановою Вищого господарського суду України від 22.01.2013 року постанову Львівського апеляційного господарського суду від 31.10.2012 року скасовано, апеляційну скаргу ПрАТ "ПРОСТО-страхування" на рішення господарського суду Чернівецької області від 20.09.2012 року у справі №5027/496/2012 направлено на новий апеляційний розгляд до апеляційного господарського суду. Підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції колегією суддів касаційного суду зазначено порушення апеляційним судом приписів статей 43, 101 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (том 2, а.с. 43 - 49).

За результатами нового апеляційного розгляду справи постановою Львівського апеляційного господарського суду від 11.04.2013 року (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Кравчук Н.М., судді: Гнатюк Г.М., Мирутенко О.Л.) апеляційну скаргу ПрАТ "ПРОСТО-страхування" задоволено, рішення господарського суду Чернівецької області від 20.09.2012 року у справі №5027/496/2012 скасовано, прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено, стягнено з відповідача на користь позивача в порядку регресу суму в розмірі 114 813, 78 грн., 2 296, 28 грн. судового збору за подання позовної заяви, 1 150 грн. судового збору за подання апеляційної скарги (том 2, а.с. 90 - 98). Апеляційний суд дійшов висновку про доведення позивачем наявності поважних причин пропуску строку позовної давності, що полягали у неможливості позивача протягом тривалого періоду часу отримати копію вироку суду, що є єдиним доказом вини працівника відповідача у скоєнні ДТП, визнаної позивачем страховим випадком.

Не погоджуючись з винесеною постановою, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду від 11.04.2013 року, а рішення суду першої інстанції від 20.09.2012 року залишити без змін, стягнути з позивача судовий збір за подання касаційної скарги, аргументуючи порушенням апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, а, зокрема, статей 256, 257, 261, 267, 979, 993, 1191 ЦК України, статті 27 Закону України" Про страхування", статей 5, 6, 79 ГПК України.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку постанову апеляційного суду від 11.04.2013 року на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, вислухавши представників сторін, дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.

Статтею 979 ЦК України передбачено, що за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Пунктом 3 частини 1 статті 980 ЦК України передбачено, що предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані, зокрема, з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).

Згідно з частиною 1 статті 22 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", при настанні страхового випадку страховик відповідно до лімітів відповідальності страховика відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, яка була заподіяна у результаті дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.

Відповідно до частини 1 статті 25 Закону України "Про страхування", здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком.

Частиною 1 статті 1191 ЦК України передбачено, що особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Згідно зі статтею 993 ЦК України та статтею 27 Закону України "Про страхування", до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Частиною 1 статті 1194 ЦК України передбачено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Стаття 11 ЦК України передбачає, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Частиною 2 статті 1187 ЦК України передбачено, що шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Відповідно частини 1 статті 1188 ЦК України, шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою; за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Згідно з частиною 1 статті 1172 ЦК України, юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.

Отже, якщо юридична особа застрахувала свою відповідальність перед третіми особами за шкоду, завдану належним їй джерелом підвищеної небезпеки, то в порядку регресу до неї може звернутися страхувальник потерпілого з вимогою про стягнення суми виплаченого страхового відшкодування, якщо шкоду потерпілому було завдано з вини особи, що перебуває з такою юридичною особою у трудових правовідносинах.

Відповідно до статей 256, 257 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки.

Згідно з частинами 1, 6 статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання.

Така правова позиція викладена у Постановах Верховного Суду України №12/030 від 27.03.2012 року у справі №58/168, №12/047 від 07.08.2012 року у справі №12/207, №12/051 від 28.08.2012 року у справі №5023/4833/11.

Абзацом 4 пункту 8 Постанову Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду цивільних справ про відшкодування шкоди" роз'яснено, що регресна вимога може бути пред'явлена протягом трьох років, з дня виконання зобов'язання про відшкодування шкоди (відшкодування в натурі, виплати суми періодичних платежів, тощо).

Відповідно до частин 3, 4, 5 статті 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Абзацами 3 - 5 пункту 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" №10 від 29.05.2013 року роз'яснено про те, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини 5 статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними, як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів.

Згідно з частиною 2 статті 34 ГПК України, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частин 1, 2 статті 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 16.07.2008 року між позивачем та ОСОБА_6 укладено договір №АТК 158417 добровільного страхування транспортних засобів, предметом якого є майнові інтереси страхувальника, пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням транспортним засобом марки "Hyundai SONATA", державний реєстраційний номер НОМЕР_4 (том 1, а.с. 7).

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 25.09.2008 року в місті Києві на вул. Набережне шосе сталася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля марки "Mercedes BENZ", державний реєстраційний номер НОМЕР_1, що належить відповідачу, під керуванням водія ОСОБА_7, автомобіля марки "Mazda-6", державний реєстраційний номер НОМЕР_2, автомобіля марки "Renault SCENIC", державний реєстраційний номер НОМЕР_3 та автомобіля марки "Hyundai SONATA", застрахованого позивачем (том 1, а.с. 12 - 13).

Судами встановлено, що ДТП, внаслідок якого зіткнулося 4 автомобілі, загинуло 3 людей, 1 людина отримала тілесні пошкодження середньої тяжкості сталася в результаті порушення Правил дорожнього руху водієм ОСОБА_7, який керував автомобілем марки "Mercedes BENZ" та перебував у трудових правовідносинах з відповідачем, що підтверджується вироком Подільського районного суду міста Києва від 23.11.2009 року (том 1, а.с. 14 - 18).

Судами встановлено, що за наслідками ДТП було пошкоджено застрахований позивачем автомобіль марки "Hyundai SONATA", у зв'язку з чим страхувальник повідомив позивача про настання страхового випадку та звернувся зі заявою про виплату страхового відшкодування (том 1, а.с. 10 -11, 52).

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 10.11.2008 року позивачем складено страховий акт, згідно з яким зазначена ДТП визнана страховим випадком, а загальна сума страхового відшкодування визначена в розмірі 140 313, 78 грн. (том 1, а.с. 54).

Також судами встановлено, що на виконання умов договору добровільного страхування, укладеного з ОСОБА_6, позивачем було виплачено страхове відшкодування в сумі 140 313, 78 грн., що підтверджується платіжним дорученням №26884 від 01.12.2008 року (том 1, а.с. 55, 56).

Отже, суди вірно встановили початок перебігу строку позовної давності з 01.12.2008 року та дійшли висновку про те, що позивач пропустив трирічний строк позовної давності, звернувшись до суду у серпні 2012 року з позовом про стягнення з відповідача 114 813, 78 грн. матеріальних збитків (том 1, а.с. 59).

Судами встановлено, що 20.09.2012 року відповідачем подано до суду заяву про застосування строку позовної давності (том 1, а.с. 105 - 107).

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено апеляційним судом, 20.09.2012 року позивач надав суду першої інстанції письмові пояснення, в яких просив визнати причини пропуску строку позовної давності поважними і захистити порушене право, обґрунтовуючи неможливістю звернення до суду в межах строку позовної давності у зв'язку з відсутністю у нього копії вироку суду в кримінальній справі від 23.11.2009 року, яким працівника відповідача ОСОБА_7 визнано винним у скоєнні ДТП та притягнено до кримінальної відповідальності, та зазначив, що незважаючи на неодноразові звернення до Подільського районного суду міста Києва копію зазначеного вироку йому надано не було, тоді як одержав її лише під час розгляду іншої справи Приморським судом міста Одеси, у якій позивача було залучено як третю особу ухвалою суду від 03.04.2012 року.

Розглянувши позов у судовому засіданні з викликом сторін, суд першої інстанції відмовив у його задоволенні з підстав пропуску строку позовної давності за відсутності клопотання про поновлення процесуального строку з обґрунтуванням поважності причин його пропуску.

Апеляційний господарський суд, переглядаючи справу в повному обсязі під час нового апеляційного розгляду, дослідив пояснення позивача, що надійшли до суду першої інстанції 20.09.2012 року, на предмет наявності поважних причин пропуску строку позовної давності та дійшов висновку про те, що позивачем доведено наявність об'єктивних обставин, які виникли всупереч волі позивача, та перешкодили йому звернутися до суду з даним позовом в межах трирічного строку позовної давності, що розпочався з моменту виплати позивачем страхового відшкодування, у зв'язку з чим скасував рішення суду першої інстанції про відмову в позові, мотивоване пропуском строку позовної давності, та задовольнив позовні вимоги позивача.

При цьому, апеляційний суд зазначив про те, що перешкодою для звернення позивача до суду в межах строку позовної давності стала неможливість отримання ним впродовж тривалого періоду часу копії вироку Подільського районного суду міста Києва від 23.11.2009 року у справі №1-380, який набрав законної сили 09.10.2010 року, про визнання винним у скоєнні спірного ДТП водія ОСОБА_7, який перебував у трудових правовідносинах з відповідачем, оскільки саме вирок суду, що набрав законної сили, є доказом вини власника джерела підвищеної небезпеки та є передумовою для покладення на винну особу обов'язку з відшкодування шкоди, завданої потерпілим (том 2, а.с. 65, 66 - 68, 69 - 71).

Відтак, апеляційний суд, повно та об'єктивно дослідивши обставини пропуску позивачем строку позовної давності, які зазначені ним як поважні, та встановивши обставини правомірної поведінки позивача з відшкодування ним власнику автомобіля шкоди, дійшов обґрунтованого висновку про скасування рішення суду першої інстанції з прийняттям власного рішення про стягнення з відповідача на користь позивача в порядку регресу суми страхового відшкодування в розмірі 114 813, 78 грн.

Доводи скаржника про неналежну оцінку апеляційним судом наданих позивачем доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку позовної давності на звернення до суду з регресним позовом до відповідача у даній справі, зводяться до намагання переконати касаційний суд здійснити переоцінку доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції відповідно до статті 1117 ГПК України, а отже, такі доводи є необґрунтованими.

Колегія суддів касаційного суду вважає необґрунтованими доводи скаржника про те, що надані позивачем пояснення у суді першої інстанції не можуть вважатися заявою про поновлення строку позовної давності з огляду на таке.

Абзацом 5 пункту 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" №10 від 29.05.2013 року роз'яснено про те, що Закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів.

Отже, у випадку заявлення відповідачем про застосування строку позовної давності, позивач вправі звернутися до суду з письмовою заявою або клопотанням (письмовим чи усним), в якій (якому) викласти обставини, що, на його думку, є поважними причинами пропуску строку позовної давності, з поданням належних та допустимих доказів на їх підтвердження.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено апеляційним судом, 20.09.2012 року позивач надав суду письмові пояснення щодо поважності причин пропуску строку позовної давності та, як додатки до нього, подав копії запитів до Подільського районного суду міста Києва, зроблені впродовж 2010 - 2012 років, з проханням надати копію вироку суду у кримінальній справі, яким працівника відповідача визнано винним у скоєнні спірного ДТП, а також копію ухвали Приморського районного суду міста Одеси від 03.04.2012 року у справі №1522/4930/2011, якою позивача було залучено до участі у справі як третю особу, в ході провадження у якій позивачу було направлено копію зазначеного вироку (том 1, а.с. 147 - 157).

Зазначене вище підтверджує звернення позивача до суду з обґрунтуванням поважності причин пропуску строку позовної давності у належній формі та надання доказів на їх підтвердження, що були оцінені апеляційним судом.

Доводи скаржника про необхідність доведення розміру збитків виключно на підставі акта експерта, складеного за результатами проведення автотоварознавчої експертизи, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає необґрунтованими з огляду на приписи частини 36.2 статті 36 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", якою передбачено, що якщо страховик, здійснюючи страхове відшкодування, не може оцінити її загальний розмір у зв'язку з відсутністю документів, що підтверджують розмір заявленої шкоди, виплата страхового відшкодування здійснюється у розмірі заподіяної шкоди, оціненої страховиком. Страховик має право здійснювати виплати без проведення експертизи, якщо за результатами проведеного ним огляду пошкодженого майна страховик і потерпілий досягли згоди про розмір страхового відшкодування і не наполягають на проведенні оцінки, експертизи пошкодженого майна.

З огляду на зазначене, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11.04.2013 року у справі №5027/496/2012 такою, що прийнята з додержанням положень Цивільного кодексу України про позовну давність та приписів законодавства України про страхування та не вбачає правових підстав для її скасування.

На підставі викладеного та керуючись статтями 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ТОВ Виробничо-комерційна фірма "Балакком" залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11.04.2013 року у справі №5027/496/2012 залишити без змін.

Головуючий Н.Г. Ткаченко

Судді Л.Й. Катеринчук

В.М. Коваленко