Постанова № 32011989, 22.06.2013, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/4339/13-а

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2013 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Вовченко O.A.,

судді Завальнюк І.В.,

судді Стеценко О.О.,

секретар судового засідання Дубовик Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної Міграційної Служби України про скасування рішення від 22.04.2013 року №265-13, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, суд -

В С Т А Н О В И В :

До Одеського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 з позовними вимогами до Державної Міграційної Служби України про скасування рішення від 22.04.2013 року №265-13, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги мотивовані тим, що в 2012 році позивач звернулася до Управління у справах біженців головного управління державної міграційної служби України в Одеській області з заявою про надання захисту в Україні. Однак відповідачем оскаржуваним рішенням позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. ОСОБА_1 вважає таке рішення неправомірним та необґрунтованим з наступних причин. Позивачка є громадянинкою Афганістану, але не може та не бажає користуватися захистом цієї країни. Позивачка разом із родиною свого чоловіка проживала у районі Чарагі, м. Джалалабад, провінція Нангахар. Після народження дитини, позивачка забажала працювати в місцевій школі та подала заяву до неї. Про що дізналися представники злочинного угрупування Талібан. Через що на адресу позивачки та родини чоловіка почали поступати погрози. Після чого ОСОБА_1 покинула країну.

Позивачка підтримала позовні вимоги в повному обсязі та просила суд їх задовольнити з підстав викладених у позовній заяві.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала проти задоволення адміністративного позову, з огляду на наступне. Проаналізувавши інформацію, отриману від заявника, відповідач вважає, що виїзд ОСОБА_1 з країни був обумовлений загальним станом в країні в цілому. Крім того, розбіжності є і в особистій інформації позивачки, наданій до ГУ ДМСУ в Одеській області. Ніяких підтверджень стосовно погроз та переслідувань позивачка надати не змогла. Представник відповідача в судовому засіданні зазначила, що ймовірніше за все виїзд з країни був обумовлений тим, що позивачка хотіла приїхати до свого чоловіка, який проживає в Україні і є громадянином України з 2006 року. Загальний стан в країні походження є нестабільним, не має роботи, погано розвинута економіка та не має соціального захисту населення. Враховуючи зазначене, представник відповідача зазначала про очевидну необгрунтованість клопотання позивачки про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Вислухавши пояснення позивачки та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, зокрема, проаналізувавши особову справу ОСОБА_1 №ODS №12/162, суд встановив, що адміністративний позов не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою Афганістану, за національністю - пуштунка, за віросповіданням - мусульманка-сунітка (а.с.35).

Як вбачається з протоколу співбесіди з громадянинкою Афганістану ОСОБА_1 (а.с.48-53), з країни постійного проживання позивачка виїхала разом з сином 10.01.2012 року літаком. При виїзді з країни у ОСОБА_1 проблем з владою не було. Кордон проходила самостійно. Планувала виїхати саме до України, оскільки в даній країні живе її чоловік, який є громадянином України. ОСОБА_1 мала дозвіл на в'їзд до України, а саме: оформлену візу типу «С» №Y02778915.

Щодо причин, які змусили позивачку залишити країну, вона зазначила наступне. Чоловік ОСОБА_1 виїхав з Афганістану в 1998 році через небезпеку для життя. Його батько колишній військовий. В 2009 році він повернувся і вони одружилися. Але позивачка залишилася жити зі своїми батьками. В 2011 році родина ОСОБА_1 почала отримувати листи від талібів з погрозами та вимогами грошей стосовно її чоловіка. Потім її батькові почали погрожувати: якщо він не заплатить гроші, то таліби викрадуть її сина. Батько позивачки разом з її чоловіком вирішили її з сином відправити до України. Також під час співбесіди було з'ясовано, що ані до позивачки, ані до будь-кого з її родини фізичне насильство не застосовувалося.

Як вбачається з анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.35-39), позивачка та члени її родини не перебували в ніяких політичних, релігійних, військових або громадських організаціях

Судом встановлено, що в квітні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до Головного Управління державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання їй статусу біженця (а.с.33).

За результатами розгляду документів, щодо надання позивачу статусу біженця в Україні, Головним Управлінням державної міграційної служби України в Одеській області був прийнятий висновок від 18.02.2013 року ODS №12/162 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.87-91), обґрунтовуючи його тим, що виїзд ОСОБА_1 з країни був обумовлений загальним станом в країні в цілому. Крім того, розбіжності є і в особистій інформації позивачки, наданій до ГУ ДМСУ в Одеській області: щодо навчання ОСОБА_1 та щодо місця її роботи. Ніяких підтверджень стосовно погроз та переслідувань позивачка надати не змогла. В Висновку зазначено, що ймовірніше за все виїзд з країни був обумовлений тим, що позивачка хотіла приїхати до свого чоловіка, який проживає в Україні і є громадянином України з 2006 року. Загальний стан в країні походження є нестабільним, не має роботи, погано розвинута економіка та не має соціального захисту населення. Також в Висновку зазначено, що заявниця звернулася до Управління лише після того, як їй відмовили у подовженні строку дії візи, чим було порушено п.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту». Зазначений факт можна розглядати, як спробу тимчасової легалізації на територї України.

Рішенням Державної міграційної служби України від 22 квітня 2013 року №265-13 (а.с.93) був підтриманий вище зазначений висновок та відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відповідно до статті 1 якого біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

При цьому, суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Також, пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по видачі національного паспорту, продовженні терміну його дії, відмовлено в наданні дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Як встановлено судом, позивачем не було надано до Управління міграційної служби в Одеській області доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування на батьківщині та доводів щодо відмови країни її громадянської належності захищати її права від дискримінації, переслідувань. Крім того, під час розгляду справи судом позивачем також не повідомлено фактів та не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань переслідувань або дискримінації особисто її. Також, слід зазначити, що позивачка покинула країну свого походження легально, без будь-яких перешкод з боку як державних органів, так і недержавних угрупувань.

Судом встановлено, що позивачка прибула в Україну до чоловіка Рахматулла Аймал, який є громадянином України з 2006 року (а.с.73-75).

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що обставини, на які посилається позивачка як на підставу для надання їй статусу біженця в Україні, не вказують на наявність у неї об'єктивних причин для побоювання стати жертвою переслідувань у країні походження за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З урахуванням встановлених у судовому засіданні фактів, суд прийшов до висновку, що при розгляді заяви ОСОБА_1 про надання їй статусу біженця в Україні відповідачем здійснені усі дії, передбачені законодавством про біженців для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття статусу біженця. При цьому, Державна міграційна служба України діяла в межах Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняла рішення відповідно до повноважень, визначених цим Законом, які передбачають виконання зазначеними органами своїх повноважень, з якою це повноваження надано та з дотриманням процедури прийняття рішень, встановленої Законом, а тому позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають за їх безпідставністю та необґрунтованістю.

Керуючись ст.ст. 2, 4, 6, 9, 11, 69-72, 86, 158 - 163, 167, 186, 254 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної Міграційної Служби України про скасування рішення від 22.04.2013 року №265-13, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.

Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст постанови виготовлено та підписано 22 червня 2013 року.

Головуючий суддя Вовченко O.A.

Суддя Завальнюк І.В.

Суддя Стеценко О.О.

.