Постанова № 32008923, 18.06.2013, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/4994/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Клочкова Н.В.

Суддя-доповідач: Троян Н.М.

ПОСТАНОВА

Іменем України

18 червня 2013 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді - Троян Н.М.,

суддів - Твердохліб В.А., Костюк Л.О.

при секретарі - Синицина К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 18 квітня 2013 року у справі за адміністративним позовом громадянина Сирії ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 06.02.2013 року №73-13 та зобов'язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИЛА:

Громадянин Сирії ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 06.02.2013 року №73-13 та зобов'язання вчинити дії.

Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 18 квітня 2013 року позов задоволено повністю.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 18 квітня 2013 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволені позову.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів знаходить, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних обставин справи.

Колегія суддів апеляційної інстанції не може погодитись з висновком суду першої інстанції, щодо задоволення позовних вимог виходячи з наступного.

Позивач ОСОБА_3 є громадянином Сирії, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився у м. Алеппо, неодружений, за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин.

12.08.2012 залишив територію Сирії та виїхав до Туреччини, потім до Російської Федерації, де перебував протягом 5 днів, однак за міжнародним захистом у жодній з цих країн не звертався.

21.08.2012 позивач потягом нелегально прибув в Україну (м. Харків).

17.09.2012 позивач звернувся до ГУДМС України в м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Причиною залишення країни громадянської належності позивач зазначив побоювання стати жертвою переслідувань через політичні причини, а саме - громадянську війну, яка відбувається в Сирії (а.с.77,78).

В заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначив, що членом жодної політичної, релігійної, військової або громадської організації у країні громадянської належності не перебував. Проте під час співбесіди, позивач повідомив, що один місяць перебував в опозиції. Застосуванням тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводженню позивач не піддавався.

06 лютого 2013 року Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 73-13 від 06.02.2013 р., яким за результатами розгляду особової справи 12 Kyiv 260-01 громадянина Сирії ОСОБА_3 прийнято висновок та відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні (а.с.109).

18.02.2013 року Головним управлінням ДМС України в м. Києві складено повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 39, яким ОСОБА_3 повідомлено про те, що відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених підпунктом 1 та підпунктом 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с.109 зворотній бік).

Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) визначено правовий статус біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення державних гарантій захисту біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Частиною 4 статті 8 Закону України передбачено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.

Відповідно до пункту 6 статті 8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктів 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

За правилами пункту 1 статті 1 Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року № 3 звернуто увагу судів на те, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця (п.22).

Такими підставами є:

- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

- наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

- побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

- неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Також звернуто увагу судів, що при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Згідно з частиною 7 статті 7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Частиною 11 статті 9 Закону передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Підставою для прийняття відповідачем оскаржуваного рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є висновок Головного управління Державної міграційної служби у місті Києві від 29 листопада 2012 року про відсутність підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.107).

Колегія суддів апеляційної інстанції звертає увагу на ті обставини ,що під час співбесід в органах міграційної служби України позивач повідомив, що в 2009 році звертався за захистом до ХІАСу, виконавчого партнера УВКБ ООН в Україні, але процедуру повністю не пройшов, оскільки виїхав до країни громадянської належності. Зі слів шукача притулку, він хотів отримати статус біженця, але потім він повернувся до Сирії.

Крім того колегія суддів зауважує, що позивач надав закордонний паспорт до органу міграційної служби, в якому були відкриті візи до Індії та Російської Федерації. На питання працівника органу міграційної служби «Чому у Вас в паспорті стільки віз?», позивач відповів: «Я люблю мандрувати, ще я їжджу по роботі». Під час співбесід заявник неодноразово наголошував на тому, що їздить до Російської Федерації та Туреччини та інших країн працювати.

Російська Федерація є учасником Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, яка зобов'язує держави-учасниці утримуватись від повернення будь-якої особи іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.

Під час проведення співбесіді на-запитання «Чи звертались до правозахисних організацій в Російській Федерації», ОСОБА_3 зазначив, що в Російській Федерації статус біженця не дають. На уточнююче питання про причини відмови у наданні міжнародного захисту в Російській Федерації, позивач зазначив: «Вони мені не відмовляли, я не звертався, то дівчина з ООН сказала, що статус біженця мені не дадуть».

При прийнятті оскаржуваного рішення, відповідач також взяв до уваги те, що до України позивач прибув не вперше у 2010 році Пирятинським РВ ГУ МВС України Полтавської області прийнято рішення про примусове видворення ОСОБА_3 за межі України із забороною в'їзду до України протягом п»яти років,а також ті обставини, що під час розпалу громадянської війни в Сирії позивач перебував в Лівані.

Пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначено відмінність економічного мігранта від біженця, а саме якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

Таким чином,колегія суддів приходить до висновку, що позивач за жодною із конвенційних ознак на батьківщині не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію Сирії добровільно.

В матеріалах справи також відсутні факти, які б підтверджували можливість застосування до заявника смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та серйозна особиста загроза життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.

За таких обставин суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача є безпідставними та такими, що задоволенню не підлягають.

Підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення, відповідно до п. 1 ст. 202 Кодексу адміністративного судочинства України, є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції не в повному обсязі встановлені всі фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, в зв'язку з чим постанова суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нової постанови про відмову в задоволенні адміністративного позову.

Керуючись ст. ст. 41, 160, 195, 196, 198, 202, 205, 207 КАС України,колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити, постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 18 квітня 2013 року скасувати.

Прийняти нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог громадянина Сирії ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 06.02.2013 року №73-13 та зобов'язання вчинити дії - відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки, передбачені ст. 212 КАС України.

Головуючий суддя: Троян Н.М.

Судді: Твердохліб В.А.

Костюк Л.О.

Головуючий суддя Троян Н.М.

Судді: Твердохліб В.А.

Костюк Л.О.