Ухвала суду № 31988006, 17.06.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"17" червня 2013 р. м. Київ К-33001/09

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:головуючого суддіБорисенко І.В.суддів Кошіля В.В. Моторного О.А.за участю секретаряГончар Н.О.та представників сторін: від позивача Козлович С.М.від відповідачане з'явився розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «МАКФА-Україна»на постановуХарківського окружного адміністративного суду від 07.10.2008та ухвалуХарківського апеляційного адміністративного суду від 07.07.2009у справі №2а-5330/08за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «МАКФА-Україна»доДержавної податкової інспекції у Орджонікідзевському районі м. Харковапроскасування податкового повідомлення-рішення,- ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «МАКФА-Україна» звернулось до суду із адміністративним позовом (з урахуванням заяви про зміну позовних вимог), у якому просило визнати недійсним податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Орджонікідзевському районі м. Харкова №0000271610/3 від 13.05.2008.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 07.10.2008, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 07.07.2009, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, оскільки вважає, що постанову та ухвалу було прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що:

- позивачем до податкового органу було подано декларацію з податку на додану вартість за липень 2007 року, в якій заявлена сума бюджетного відшкодування у розмірі 95 252,00 грн.;

- у період з 27.08.2007 по 07.09.2008 відповідачем проведена документальна невиїзна (камеральна) перевірка достовірності заявленої суми бюджетного відшкодування, за результатами якої складено довідку № 14/16-32018768 від 07.09.2008, в якій зазначено, що розрахунок бюджетного відшкодування позивачем зроблений з порушенням норм податкового законодавства (фактично сплачена сума податкового кредиту за попередній період за даними підприємства становить 701 990,00 грн., тоді як за даними перевірки - 697 657,40 грн.);

- відповідачем проведена позапланова виїзна документальна перевірка господарської діяльності позивача з питань достовірності нарахування бюджетного відшкодування податку на додану вартість на рахунок платника у банку за липень 2007 року;

- за результатами перевірки складено акт № 1558/16-32018768 від 18.10.2007, за висновками якого позивачем, в порушення пп.7.7.1 п.7.7 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», завищено різницю між сумою податкового зобов'язання та сумою податкового кредиту у липні 2007 на суму 113 040,00 грн. внаслідок невірного визначення бази оподаткування операцій з поставки товарів, завищено суму бюджетного відшкодування за липень 2007 року у розмірі 95 252,00 грн., занижено залишок від'ємного значення, що переноситься до декларації з ПДВ наступного періоду, у розмірі 108 893,00 грн.;

- на підставі акта перевірки та за результатами адміністративного оскарження відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення №0000271610/3 від 13.05.2008, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування з ПДВ за липень 2007 року у розмірі 95 252,00 грн.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що позивачем завищено різницю між сумою податкового зобов'язання та сумою податкового кредиту у липні 2007 року внаслідок невірного визначення бази оподаткування операцій з поставки товарів, оскільки імпортований товар придбався позивачем у пов'язаної особі, і саме ця обставина визначила митну вартість товару, то, у даному випадку, звичайна ціна не може бути нижчою, ніж митна вартість товару, відомості про яку використовуються для нарахування податків і зборів (обов'язкових платежів).

Суд касаційної інстанції не може погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій, виходячи з наступного.

Відповідно до п.4.3 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент спірних правовідносин) для товарів, які імпортуються на митну територію України платниками податку, базою оподаткування є договірна (контрактна) вартість таких товарів, але не менша митної вартості, зазначеної у ввізній митній декларації з урахуванням витрат на транспортування, навантаження, розвантаження, перевантаження та страхування до пункту перетину митного кордону України, сплати брокерських, агентських, комісійних та інших видів винагород, пов'язаних з імпортом таких товарів, плати за використання об'єктів інтелектуальної власності, що належать до таких товарів, акцизних зборів, ввізного мита, а також інших податків, зборів (обов'язкових платежів), за винятком податку на додану вартість, що включаються у ціну товарів (робіт, послуг) згідно з законами України з питань оподаткування. Визначена вартість перераховується в українські гривні за валютним (обмінним) курсом Національного банку України, що діяв на кінець операційного дня, що передує дню, в якому товар (товарна партія) вперше підпадає під режим митного контролю відповідно до митного законодавства.

Таким чином, дана норма закону покликана регулювати порядок оподаткування податком на додану вартість при імпорті товару на митну територію України, контроль за дотриманням якого здійснюється митними органами відповідно до «Порядку здійснення митними органами контролю за сплатою платниками податків податку на додану вартість та акцизного збору, які справляються при ввезенні (пересиланні) товарів та інших предметів на митну територію України», затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України, Державної митної служби України від 16.03.2001 р. № 109/188 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 березня 2001 р. за № 261/5452).

Пунктом 4.1 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачено, що база оподаткування операції з поставки товарів (послуг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними цінами, але не нижче за звичайні ціни, з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших загальнодержавних податків та зборів (обов'язкових платежів), згідно із законами України з питань оподаткування (за винятком податку на додану вартість, а також збору на обов'язкове державне пенсійне страхування на послуги стільникового рухомого зв'язку, що включається до ціни товарів (послуг)). До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податку безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу в зв'язку з компенсацією вартості товарів (послуг).

Тобто, при здійсненні реалізації продукції на території України, необхідно застосовувати вимоги п. 4.1 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість», тоді як предмет регулювання п. 4.3 ст. 4 вказаного Закону стосується товарів, які імпортуються на митну територію України платниками податку.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що при визначенні об'єкту оподаткування за правилами п. 4.1 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» слід брати до уваги, що вказана норма закону визначає, що ціна продажу не повинна бути нижчою звичайної, а звичайна ціна, враховуючи факт імпорту, не може бути нижче митної вартості товару, яка визначається митним органом, відповідно вимог п. 4.3 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість».

Однак, судова колегія Вищого адміністративного суду України в даному випадку вважає помилковим ототожнення судами попередніх інстанцій складових елементів, що ставляться до визначення бази оподаткування податком на додану вартість у п.4.1 та п.4.3 ст.4 названого Закону, оскільки у наведених нормах відсутнє встановлення законодавцем прямого співвідношення, що звичайна ціна не може бути нижчою митної вартості товару.

Підпунктом 1.20.1 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» передбачено, що якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

На підставі викладеного, судова колегія Вищого адміністративного суду України вважає, що предмет даного спору обумовлює необхідність встановлення правильності визначення платником податку бази оподаткування податком на додану вартість відповідно до вимог норми п.4.1 ст.4 Закону України «Про податок на додану вартість», виходячи із того, що правила формування «звичайної ціни товару» встановлюються п.1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Вказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження судами першої та апеляційної інстанцій, що, з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні), виключає можливість перевірити Вищим адміністративним судом України правильність висновків судів попередніх інстанцій в цілому по суті спору.

Відповідно до ч.2 ст.227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

З огляду на викладене, а також враховуючи той факт, що судами попередніх інстанцій не було з'ясовано належним чином обставини справи, у той час як їх встановлення впливає на правильність вирішення спору, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи судам слід взяти до уваги вищевикладене, встановити повно і правильно фактичні обставини відповідно до заявлених позовних вимог та предмету доказування у справі та, в залежності від встановленого й у відповідності до норм матеріального та процесуального права, вирішити даний спір.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 160, 220, 221, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «МАКФА-Україна» задовольнити частково.

2. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 07.10.2008 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 07.07.2009 скасувати та справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, передбачених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І.В. Борисенко СуддіВ.В. Кошіль О.А. Моторний