Постанова № 31849408, 13.06.2013, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" червня 2013 р. Справа№ 910/3979/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Новікова М.М.

суддів: Зубець Л.П.

Мартюк А.І.

за участю представників:

від позивача: не з'явились

від відповідача: Стецій В.С. - дов. №5366/0/4-12 від 04.12.2012

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Державного агентства резерву України

на рішення господарського суду міста Києва

від 09.04.2013 (суддя Мандриченко О.В.)

у справі №910/3979/13

за позовом Казенного підприємства

„Південний еколого-геологічний центр"

до Державного агентства резерву України

про відшкодування витрат у розмірі 70123,97 грн.

ВСТАНОВИВ:

На розгляд господарського суду міста Києва було подано позовні вимоги Казенного підприємства „Південний еколого-геологічний центр" (надалі - позивач) до Державного агентства резерву України (надалі - відповідач) про стягнення з відповідача 70123,97 грн., з яких: 58637,77 грн. - фактично понесені витрати на зберігання матеріальних цінностей державного мобілізаційного резерву; 5696,15 грн. - сума інфляції; 5790,05 грн. - три проценти річних.

Рішенням господарського суду міста Києва від 09.04.2013 у справі №910/3979/13 позов задоволено частково, а саме, стягнуто з Державного агентства резерву України на користь Казенного підприємства „Південний еколого-геологічний центр" 58637,77 грн. заборгованості з витрат на зберігання матеріальних цінностей державного мобілізаційного резерву. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить, з урахуванням заяви про уточнення апеляційних вимог, скасувати рішення господарського суду міста Києва від 09.04.2013 у справі №910/3979/13 та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю.

Доводи апеляційної скарги відповідача мотивовані тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповним дослідженням обставин справи та недотриманням вимог статті 43 Господарського процесуального кодексу України. Зокрема, скаржник зазначає, що місцевим господарським судом при прийнятті рішення не було застосовано норми статті 526 Цивільного кодексу України, а також пунктів 3, 6 Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №532 від 12.04.2002 щодо розрахунку вартості зберігання таких цінностей.

Представник позивача у судове засідання не з'явився, через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить залишити скаргу без задоволення, рішення господарського суду міста Києва від 09.04.2013 у справі №910/3979/13 без змін, а також просить розглянути справу за відсутності представника позивача.

Перевіривши матеріали справи, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів встановила наступне.

Як вбачається із матеріалів справи, рішенням господарського суду міста Києва від 19.07.2004 у справі №40/257Т визнано укладеним між Казенним підприємством „Південний еколого-геологічний центр" та Державним комітетом України з державного матеріального резерву, правонаступником якого є Державне агентство резерву України, договір відповідального зберігання матеріальних цінностей державного резерву (надалі - договір).

Згідно з пунктом 1.2. договору, Державний комітет України з державного матеріального резерву (надалі - комітет) передає, а Казенне підприємство „Південний еколого-геологічний центр" (надалі - зберігач) приймає на відповідальне зберігання цінності згідно із специфікацією у кількості та за вартістю згідно з актом форми Р-16.

Пунктом 2.1. договору передбачено, що зберігач зобов'язаний вживати заходів для належного зберігання цінностей відповідного виду.

Відповідно до пункту 2.7. договору, зберігач зобов'язаний щороку подавати комітетові:

- станом на 1 січня - звіт форми №1 (форми №12);

- станом на 1 липня - інформацію про результати перевірки якості і умов зберігання цінностей, а також про відповідність цінностей цілям, для яких вони призначені, за формою, встановленою комітетом.

Також пунктом 2.8. договору встановлено, що зберігач зобов'язаний щороку разом з річним звітом форми №12 подавати кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на наступний рік згідно з пунктом 10.3 Інструкції про порядок фінансування заходів з мобілізаційної підготовки народного господарства України, затвердженої Мінфіном 30 березня 1996 року №111/03.

Згідно пункту 7.3 договору, останній набирає чинності з моменту його підписання та діє протягом усього терміну зберігання цінностей.

Матеріалами справи підтверджується, що Казенне підприємство „Південний еколого-геологічний центр" здійснює відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву Державного комітету України з державного матеріального резерву. Зокрема, підтвердженням здійснення зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву є наказ Комітету України з питань геології та використання надр від 15.03.2000 та акт прийому-передачі до нього, копії яких наявні у матеріалах справи, а також надання зберігачем відповідачеві щорічної інформації про результати перевірки якості та умов зберігання цінностей (акти перевірки наявності матеріальних цінностей), кошторисів витрат на зберігання, про що свідчать додані до матеріалів справи копії поштових реєстрів на відправлення поштової кореспонденції та супровідних листів про направлення кошторисів.

Крім того, судова колегія звертає увагу, що сам факт зберігання позивачем матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, відповідачем не оспорюється.

Виходячи з наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що позивач свої зобов'язання за договором виконував належним чином та відповідно до його умов.

Правовідносини щодо відповідального зберігання матеріальних цінностей державного матеріального резерву регулюються Законом України „Про державний матеріальний резерв" та Порядком формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України №1129 від 08.10.1997 року.

Так, частиною 1 статті 8 Закону України „Про державний матеріальний резерв" встановлено, що поставка матеріальних цінностей до державного резерву і розміщення замовлень на їх поставку на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності здійснюється в основному на підставі замовлень на поставку продукції для державних потреб з наступним відшкодуванням усіх витрат відповідальних зберігачів.

Пунктом 5 статті 11 Закону України „Про державний матеріальний резерв" визначено, що відшкодування витрат підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Крім того, згідно частини 3 статті 947 Цивільного кодексу України, при безоплатному зберіганні поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Пунктом 3.1. договору встановлено, що комітет зобов'язаний відшкодовувати зберігачу витрати на зберігання цінностей у межах бюджетних асигнувань, передбачених на ці цілі.

Згідно пункту 4.1. договору, вартість зберігання цінностей визначається згідно з Порядком відшкодування витрат підприємствам, установам та організаціям, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 5 Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №532 від 12.04.2002 (із змінами та доповненнями), середній розмір витрат за відповідальне зберігання матеріальних цінностей повинен визначати Держрезерв.

Апелянт зазначає, що позивачем не надано доказів того, що сума витрат, яка заявлена до відшкодування, дійсно понесена та посилається в апеляційній скарзі, зокрема, на ту обставину, що місцевим господарським судом не було взято до уваги пункти 3, 6 вищезазначеного Порядку, якими передбачено порядок визначення суми витрат, що підлягає відшкодуванню.

Проте, як встановлено судом першої інстанції та вбачається із матеріалів справи, останні не містять доказів визначення відповідачем середнього розміру витрат за відповідальне зберігання матеріальних цінностей за спірний період (з 01.01.2009 по 31.12.2011), як того вимагає пункт 5 Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №532 від 12.04.2002 року.

Позовні вимоги ґрунтуються на основі даних бухгалтерського обліку позивача та підтверджуються даними, відображеними у кошторисах витрат, у актах перевірки наявності якісного стану та умов зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву та у бухгалтерській довідці про фактично понесені витрати за 2009-2011 роки, у бухгалтерських розрахунках споживаної електричної енергії та податку на землю, у бухгалтерській розшифровці розрахунку витрат з 2009 по 2011 роки, а також на первинних документах, які підтверджують розмір понесених позивачем витрат у зв'язку із зберіганням матеріальних цінностей.

Як вбачається із матеріалів справи, протягом дії договору відповідачеві направлялися кошториси витрат на зберігання, при цьому матеріали справи не містять заперечень відповідача з приводу сум, зазначених у вказаних кошторисах, які б надсилалися на адресу позивача. Крім того, відповідач не надав доказів, які б спростовували розрахунок витрат позивача на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву у період з 01.01.2009 року по 31.12.2011 року, а також не надав свого контррозрахунку вартості витрат такого зберігання.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що рішенням господарського суду міста Києва від 17.03.2009 у справі №42/249-32/525 задоволено аналогічні позовні вимоги Казенного підприємства „Південекогеоцентр" до Державного комітету України з державного матеріального резерву про стягнення з останнього витрат на зберігання матеріальних цінностей за період з 01.07.2004 року по 31.12.2008 року.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Згідно приписів статей 525, 526 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується із висновком місцевого господарського суду про те, що вимога позивача про стягнення з відповідача 58637,77 грн. витрат на зберігання матеріальних цінностей державного мобілізаційного резерву підлягає задоволенню.

Крім того, позивач просив стягнути з відповідача 5696,15 грн. інфляційних втрат і 5790,05 грн. трьох процентів річних з простроченої суми.

Відповідно до пункту 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції щодо того, що із умов договору, неможливо встановити точну дату виконання зобов'язання, а відтак встановити початок періоду прострочення виконання зобов'язання відповідачем.

Частиною 3 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Як вбачається із матеріалів справи, позивачем 28.11.2012 на адресу відповідача було направлено претензію вих. №1641 з вимогою виконати зобов'язання у семиденний строк з дня її отримання. Претензія отримана відповідачем 04.12.2012, отже, період прострочення починається з 12.12.2012 року. Проте, позивач у своїх розрахунках розміру трьох відсотків річних та інфляційних втрат кінцевою датою періоду прострочення зобов'язання визначає 31.12.2011 року.

Пунктом 2 статті 83 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.

Із матеріалів справи вбачається, що позивачем у суді першої інстанції не подавалося уточненого розрахунку позовних вимог із зазначенням про зміну кінцевої дати періоду прострочення зобов'язання, у зв'язку із чим місцевий господарський суд правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог в частині стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки суд не вправі змінювати предмет позову, розглядати позовні вимоги, які не були заявлені позивачем.

Враховуючи викладене, апеляційна скарга Державного агентства резерву України із урахуванням зазначених у ній підстав та доводів задоволенню не підлягає, а рішення господарського суду міста Києва від 09.04.2013 у справі №910/3979/13 має бути залишене без змін.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на відповідача.

Керуючись статтями 33, 49, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державного агентства резерву України залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 09.04.2013 у справі №910/3979/13 залишити без змін.

2. Матеріали справи №910/3979/13 повернути до господарського суду міста Києва.

3. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до касаційного суду у встановленому законом порядку.

Головуючий суддя Новіков М.М.

Судді Зубець Л.П.

Мартюк А.І.