Постанова № 31766162, 10.06.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

10 червня 2013 року 13:38 № 826/6235/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Савченко А.І., суддів: Катющенка В.П., Саніна Б.В., при секретарі Окис Т.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовомГромадянки Російської Федерації ОСОБА_2до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України у Кіровоградській області провизнання неправомірним та скасування рішення, визнання неправомірними дій та зобов'язання вчинити певні дії, за участю представників сторін:

позивач - ОСОБА_2

від відповідача 1 - Салімський О.В.

від відповідача 2 - не з'явився

На підставі частини 3 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 10 червня 2013 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

О Б С Т А В И Н И С П Р А В И:

Громадянка Російської Федерації ОСОБА_2 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_2) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач 1, ДМС України), Управління Державної міграційної служби України у Кіровоградській області (далі по тексту - відповідач 2, Управління ДМС України у Кіровоградській області) про визнання неправомірним та скасування рішення, визнання неправомірними дій та зобов'язання вчинити певні дії.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 квітня 2013 року відкрито провадження у справі та призначено попереднє судове засідання на 21 травня 2013 року.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 травня 2013 року закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 29 травня 2013 року.

У судове засідання, призначене на 29 травня 2013 року, з'явився представник відповідача 1. Представник відповідача 2 в судове засідання не з'явився, надіслав суду свої письмові заперечення, у яких просив розглядати справу за його відсутності. Позивач в судове засідання не з'явилась, в зв'яжу з чим та враховуючи приписи статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України суд відклав розгляд справи на 10 червня 2013 року.

В судовому засіданні 10 червня 2013 року позивач підтримала позовні вимоги, представник відповідача 1 проти позову заперечував у повному обсязі та просив у його задоволенні відмовити з підстав законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення та дотримання вимог законодавства під час його прийняття.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 є громадянкою Російської Федерації, уродженка міста Магадан.

До України позивач потрапила у 1996 році легально у зв'язку з побоюваннями стати жертвою переслідування через політичні причини, а також внаслідок бойових дій на території Чеченської Республіки, де вона проживала.

Зазначені обставини стали підставою для винесення Державним комітетом України у справах національностей та міграції рішення від 07 березня 2000 року №208/12-2 про надання статусу біженця.

Під час чергового звернення позивача з приводу продовження дії посвідчення біженця та проїзного документа біженця, працівниками відповідача 2 було виявлено, що в останньому містяться відмітки органу охорони державного кордону (пункт пропуску Іловайськ) про перетин позивачем кордону України у напрямку Російської Федерації.

Окрім того, з Посольства Російської Федерації на Україні надійшов лист, в якому містилась інформація про отримання ОСОБА_2 09 вересня 2010 року паспорту громадянина Російської Федерації.

Викладене стало підставою для вилучення зазначених документів та підготовки Управлінням ДМС України у Кіровоградській області подання про втрату статусу біженця громадянкою Російської Федерації ОСОБА_2 від 12 лютого 2013 року, за результатами розгляду якого ДМС України 29 березня 2013 року прийнято рішення про втрату позивачем статусу біженця №166-13.

Вважаючи такі дії протиправними, а рішення таким, що прийнято з численними порушеннями процедури, передбаченої Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ОСОБА_2 звернулась з відповідним позовом до суду.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вищезазначеного, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає за необхідне зазначити наступне.

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення ДМС України від 29 березня 2013 року №166-13, підставою для його прийняття стала та обставина, що позивач добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності.

Відповідного висновку суб'єкт владних повноважень дійшов з огляду на отримання листа Посольства Російської Федерації на Україні від 27 грудня 2012 року №4151/к, у якому зазначено про отримання позивачем 09 вересня 2010 року в Посольстві Росії в Україні паспорта громадянки Російської Федерації серія НОМЕР_1.

Перевіряючи правомірність оскаржуваного позивачем рішення, суд звертає увагу на таке.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI (далі по тексту - Закон України від 08.07.2011р. № 3671-VI).

Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до пункту 1 частини 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI (тут і далі в редакції, чинні на момент винесення спірного рішення) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно з пунктами 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або / і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Відповідно до пункту 1 частини 6 статті 11 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).

У той же час, як вбачається з матеріалів справи, підставою для висновку суб'єктів владних повноважень про те, що позивач добровільно знову скористалась захистом країни громадянської належності, стало отримання останньою паспорта країни громадянської належності.

Проте, суд критично ставиться до такого твердження, оскільки такі дії з боку позивача не свідчать про те, що ОСОБА_2 скористалась захистом країни громадянської належності. Більш того, жодним нормативно-правовим актом не передбачено, що отримання паспорту є доказом того, що особа скористалась захистом країни громадянської належності.

Суд також не приймає до уваги посилання відповідачів на те, що у проїзному документі біженця, виданого позивачу, містяться відмітки про перетин нею кордону України у напрямку Російської Федерації у 2006, 2007 та 2010 роках, оскільки у зазначеному документі відсутні відмітки, які б підтверджували в'їзд ОСОБА_2 на територію Російської Федерації.

Окрім того, відповідно до приписів статті 11 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа:

1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства);

2) набула громадянства України або добровільно набула громадянства, яке мала раніше, або набула громадянства іншої держави і користується її захистом;

3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

4) будучи особою без громадянства, може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставин, за яких її було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує;

5) отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;

6) не може відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставин, на підставі яких особу було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує.

З огляду на викладене, добровільне повернення до країни, яку залишила особа чи за межами якої вона перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, є окремою підставою для прийняття рішення про втрату статусу біженця, на яку в оскаржуваному рішення посилання відсутні.

Аналогічного висновку суд доходить і щодо посилань відповідача 2 на те, що на момент складення подання про втрату статусу біженця позивачем, в країні громадянської належності - Російська Федерація, Чечня, обставин (військові дії), на підставі яких ОСОБА_2 було визнано біженцем, більше не існує.

Також, під час розгляду справи відповідачами не надано жодних пояснень з приводу того, чому відмітки про перетин кордону України у 2006, 2008 та 2010 роках були виявлені працівниками міграційної служби тільки наприкінці 2012 року, у той час як посвідчення біженця та проїзний документ біженця (у якому містяться відповідні відмітки) щороку подавались позивачем для продовження строку їх дії.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про не доведення відповідачем 1 правомірності рішення від 29 березня 2013 року №166-13 про втрату статусу біженця.

Щодо вимоги позивача про визнання дій відповідача 2 в частині вилучення посвідчення біженця на ім'я ОСОБА_2 у жовтні 2012 року без надання їй паспортного документу, який би замінював вилучений до 29 березня 2013 року, тобто до моменту винесення рішення про втрату особою статусу біженця неправомірними, суд приходить до наступного.

Нормативно-правовим актом, який врегульовує процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є наказ Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року №649, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 5 жовтня 2011 року за № 1146/19884, яким затверджено Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі по тексту - Правила № 642).

Оформлення втрати і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту, скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено у розділі VII зазначених Правил.

Так, рішення про втрату або позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, може бути прийнято ДМС України за поданням органу міграційної служби за місцем проживання біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пункту 7.10. розділу VII Правил №642 орган міграційної служби за місцем проживання особи, стосовно якої прийнято рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи скасовано рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту:

а) протягом трьох робочих днів інформує орган внутрішніх справ за місцем проживання особи про прийняття щодо неї відповідного рішення;

б) протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі письмове повідомлення про втрату, позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 34), з викладенням причин такого рішення і роз'ясненням порядку його оскарження, про що робиться відповідний запис у журналі реєстрації видачі повідомлень;

в) вилучає посвідчення біженця або посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, та їх проїзні документи для виїзду за кордон або визнає недійсними ці документи, що оформлюється наказом керівника органу міграційної служби (додаток 35), про що робиться запис у журналі реєстрації видачі посвідчення біженця або у журналі реєстрації видачі посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, та в журналі реєстрації видачі проїзних документів для виїзду за кордон.

У разі використання особою права на оскарження рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби залишає на зберіганні національний паспорт та інші документи (якщо такі є в особовій справі заявника), при цьому оформлюючи відповідну розписку, та видає такій особі під підпис довідку про звернення за захистом в Україні, про що заносить відповідні відомості до журналу реєстрації видачі довідки про звернення за захистом в Україні. Довідка видається строком на два місяці з подальшим щомісячним продовженням її дії на весь час розгляду скарги (пункт 7.11. Правил №642).

З аналізу наведених правових норм, суд приходить до висновку, що протягом часу оскарження, зокрема, рішення про втрату статусу біженця, документи, що підтверджуються такий статус залишаються на зберіганні в органі міграційної служби, а особі видається довідка про звернення за захистом в Україні.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про правомірність залишення посвідчення біженця та проїзного документа біженця в органах міграційної служби, виписаних на ім'я позивача на час розгляду питання про втрату нею статусу біженця.

У той же час, відповідачем 2 не надано доказів виконання зазначених правових норм щодо видачі позивачу довідки про звернення за захистом в Україні.

Відповідно до положень частини 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог.

Враховуючи викладене, а також те, що позивач не оскаржує дії відповідача 2 щодо ненадання їй довідки про звернення за захистом в Україні, у суду відсутні підстави для надання їм правової оцінки у своєму рішенні.

Так само суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині зобов'язання відповідача 1 видати позивачу нове посвідчення біженця замість вилученого, оскільки, як зазначено вище, відповідне посвідчення до закінчення процедури оскарження рішення про втрату статусу біженця зберігається в органі міграційної служби, а підставою для видачі нового посвідчення є виключно рішення відповідного органу про визнання біженцем, яке в даному випадку відсутні.

Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно із частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Доказів, які б підтвердили правомірність оскаржуваного рішення, відповідачі суду не надали.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає позовні вимоги частково обґрунтованими, а позов таким, що підлягає частковому задоволенню.

Враховуючи вищезазначене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-

П О С Т А Н О В И В:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 29 березня 2013 року №166-13 про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила статус біженця в Україні.

3. У решті позову відмовити.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя - А.І. Савченко

Судді: В.П. Катющенко

Б.В. Санін