Ухвала суду № 31751484, 04.06.2013, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 червня 2013 р.Справа № 815/792/13-а

Категорія: 8.2.1 Головуючий в 1 інстанції: Тарасишина О.М.

Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду

у складі:

головуючого - Ступакової І.Г.

суддів - Бітова А.І.

- Милосердного М.М.

при секретарі - Посторонка І.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою представника Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Одеської області Державної податкової служби на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2013 року по справі за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Одеської області Державної податкової служби про скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И Л А :

ФОП ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом (з урахуванням уточнень) до Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Одеської області Державної податкової служби про скасування податкового повідомлення-рішення від 11.10.2012 року № 0002921701.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2013 року адміністративний позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 задоволений повністю. Скасовано податкове повідомлення-рішення державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Одеської області Державної податкової служби від 11.10.2012 року № 0002921701.

В апеляційній скарзі представника Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Одеської області Державної податкової служби ставиться питання про скасування судового рішення в зв'язку з тим, що воно постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги представника Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Одеської області Державної податкової служби, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ДПІ у Київському районі м. Одеси Одеської області ДПС була проведена документальна невиїзна позапланова перевірка ФОП ОСОБА_2 з питань правових відносин з приватним підприємством "Інтенція" за період з 01.06.2011 року по 31.07.2011 рік.

За результатами перевірки складено Акт №1554/17-01/НОМЕР_1/74 від 28.09.2012 року та винесене податкове повідомлення-рішення від 11.10.2012 року № 0002921701, яким позивачу збільшено суму податкового зобов'язання по податку на додану вартість на суму 103892 грн., в тому числі за основним платежем 90420 грн. та штрафними (фінансовими) санкціями 13472 грн..

Згідно висновків акту перевірки, позивачем було порушено ст. 185, п. 188.1 ст. 188 , п.198.2, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, ст. 200 Податкового кодексу України, в наслідок чого позивачем занижено податок на додану вартість, яка підлягає нарахуванню та сплати в бюджет за підсумками поточного звітного (податкового) періоду всього податку на додану вартість в сумі 90420 грн., у тому числі за червень 2011 року - 36536 грн. та липень 2011 року - 53884 грн. Проведеною перевіркою не підтверджено реальності здійснення фінансово-господарських операцій ФОП ОСОБА_2 з суб'єктом господарювання ПП "Інтенція" за червень-липень 2011 року, які підпадають під визначення ст.ст. 22, 185 Податкового кодексу України.

Задовольняючи адміністративний позов суд першої інстанції зазначив, що позивачем доведено належними та допустимими доказами реальність господарських правовідносин, натомість, відповідач не надав доказів правомірності винесення оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Колегія суддів погоджується з вище вказаними висновками суду першої інстанції та вважає, що при винесенні постанови та задоволенні адміністративного позову судом першої інстанції були правильно застосовані норми матеріального та процесуального права, виходячи з наступного.

Пунктом 200.1 статті 200 Податкового кодексу України встановлено, що сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

Відповідно до пп. "а" п.198.1 ст.198 Податкового кодексу України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Пунктом 198.2 статті 198 Податкового кодексу України передбачено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше:

- дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

- дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Відповідно до пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, що не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно вимог пункту 201.11 статті 201 Податкового кодексу України).

Зміст наведених норм свідчить про те, що наявність господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації, є визначальною умовою для виникнення у платника податку права на формування податкового кредиту.

В свою чергу, як вбачається з матеріалів справи, рішення суду першої інстанції, обставини щодо фактичності здійснення господарських операцій з придбання позивачем у постачальника товарів ПП «Інтенція», на які платник податку посилається як на підставу виникнення у нього права на включення нарахованого (сплаченого) ПДВ до податкового кредиту, відповідачем належним чином спростовані не були.

Відповідно до частини 2 статті 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на припис наведеної норми процесуального права при розгляді судом спору щодо правомірності рішення органу державної податкової служби, яким платнику податків донараховані податкові зобов'язання, презюмується добросовісність платника податків, якщо зазначеним органом не доведено інше.

В свою чергу, як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, відповідно до укладених договорів, позивачем придбано у ПП «Інтенція» товари, які позивач в подальшому реалізовував відповідно до договорів, укладених з ТОВ «Біт- Юг», ПП «Таврія І», ТОВ «Таврія-В», ПП «Таврія Плюс», КМП «Спеціалізована Промислова механізована компанія «СПМК-1», що також підтверджується податковими накладними, видатковими накладними та банківською випискою про оплату товару.

Натомість, в підтвердження отримання ФОП ОСОБА_2 товарів від ПП «Інтенція» позивачем надано до матеріалів справи податкові та видаткові накладні, банківські виписки про перерахування коштів за договорами, договори та інші документами, які в повній мірі були досліджені судом першої інстанції та спростовують висновок апелянта про встановлений перевіркою факт відсутності господарських операцій між ФОП ОСОБА_2 та ПП «Інтенція» та відповідно придбання товаро-матеріальних цінностей.

Таким чином, отримані позивачем документи (податкові накладні, видаткові накладні, та інш.), дають підстави для висновку про сплату позивачем сум податку в ціні придбання товарів своєму безпосередньому постачальнику, який видав йому податкові накладні, маючи статус платника податку на додану вартість, а тому оцінка судом першої інстанції обставин та матеріалів справи відповідає правильному застосуванню норм матеріального права, які регулюють порядок визначення та відшкодування податку на додану вартість.

Також, суд першої інстанції обґрунтовано послався на висновки постанови Луганського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2012 року, якою визнано дії Алчевської об'єднаної державної податкової інспекції у Луганській області щодо проведення перевірки та складання акту від 11.11.2011 №1807/231/37156804 «Про результати проведення документальної невиїзної перевірки Приватного підприємства «Інтенція», з питань дотримання вимог податкового законодавства з податку на додану вартість за період з 01.01.2011 по 30.09.2011» протиправними та зобов'язано Алчевську об'єднану державну податкову інспекцію в Луганській області поновити в АС "Результати співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів на рівні ДПА" відомості щодо задекларованих приватним підприємством «Інтенція», код за ЄДРПОУ 37156804, за період з 01.01.2011 по 30.09.2011 податкових зобов'язань з податку на додану вартість в сумі 51634813,00 грн. та податкового кредиту з податку на додану вартість у сумі 47645313,00 грн..

Вказана постанова окружного суду спростовує висновки та доводи податкового органу щодо безтоварності господарських операцій, який в основу акту перевірки позивача поклав висновки Алчевської об'єднаної державної податкової інспекції у Луганській області за результатами проведення документальної невиїзної перевірки Приватного підприємства «Інтенція», з питань дотримання вимог податкового законодавства з податку на додану вартість за період з 01.01.2011р. по 30.09.2011р., в тому числі період, в який між позивачем та ПП «Інтенція» укладалися договори та поставлялися товари.

Крім того, як вбачається з апеляційної скарги та акту перевірки, податковий орган прийшов до висновку, що господарські відносини позивача з ПП «Інтенція» в порушення ст. 203, ст. 215, ст. 216 Цивільного кодексу України не спрямовані на реальне настання правових наслідків.

Стаття 204 ЦК України закріплює принцип презумпції правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з ч.2 ст.215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до ст.234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Статтею 207 ГК України встановлено, що господарське зобов'язання, котре не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до презумпції правомірності правочину всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі заяви зацікавленої особи після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину. Про недійсність правочину ухвалюється судове рішення.

Отже, з урахуванням вище вказаних норм та матеріалів справи, колегія суддів приходить до висновку про те, що відповідач, складаючи акт за результатами проведеної перевірки, не міг керуватися лише припущеннями щодо фіктивності (нікчемності) укладених договорів між позивачем та ПП «Інтенція», оскільки позиція ДПІ про те, що вказані господарські операції не спрямовані на реальне настання правових наслідків, не підкріплена належними доказами чи рішенням суду про визнання їх такими.

Інші доводи апеляційної скарги колегія суддів до уваги не приймає та вважає такими, які ґрунтуються на помилковому застосуванні апелянтом норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скаргах доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин апеляційні скарги задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 195, 196; п.1 ч.1 ст. 198; ст. 200; п.1 ч.1 ст. 205; ст. 206; ч.5 ст. 254 КАС України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу представника Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Одеської області Державної податкової служби залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2013 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає чинності негайно після її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

Головуючий:

Судді: