Постанова № 31714081, 05.06.2013, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2а-14376/12/2670(в 2-х томах) Головуючий у 1-й інстанції: Данилишин В.М.

Суддя-доповідач: Гром Л.М.

ПОСТАНОВА

Іменем України

05 червня 2013 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого-судді - Гром Л.М.;

суддів - Денісова А.О.,

Міщука М.С.,

при секретарі судового засідання - Мотилю В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Коростенський завод МДФ» на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 листопада 2012 року за адміністративним позовом Приватного акціонерного товариства «Коростенський завод МДФ» до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва Державної податкової служби про визнання протиправним та скасування рішення відповідача,

ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство «Коростенський завод МДФ» звернулось до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва Державної податкової служби про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 02 жовтня 2012 року № 0006115668.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 листопада 2012 року відмовлено в задоволенні зазначеного позову.

Не погоджуючись з постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 листопада 2012 року позивач звернувся до Київського апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій просить ухвалене у справі судове рішення скасувати та постановити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників процесу, які з`явились у судове засідання, перевіривши за матеріалами справи наведені у апеляційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем у період із 05 по 18 вересня 2012 року проведено перевірку позивача, за результатами якої складено акт від 18 вересня 2012 року № 128/15-670/37079170 про результати документальної позапланової виїзної перевірки достовірності нарахування позивачем від'ємного значення різниці між сумою податкового зобов'язання та сумою податкового кредиту ПДВ за лютий, березень, квітень, травень, червень 2011 року (також далі за текстом - акт перевірки).

Відповідно до висновків акту перевірки, позивачем завищено: податковий кредит у загальному розмірі 3757112,40, а саме за: лютий 2011 року - 3639411,07 грн., квітень 2011 року - 1584,00 грн., травень 2011 року - 43203,33 грн., червень 2011 року - 72914,00 грн., чим порушено п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України (також далі за текстом - ПК України); від'ємне значення у загальному розмірі 3757112,40 грн., а саме за: лютий 2011 року - 3639411,07 грн., квітень 2011 року - 1584,00 грн., травень 2011 року - 43203,33 грн., червень 2011 року - 72914,00 грн., чим порушено п. 200.1 ст. 200 ПК України.

На підставі акту перевірки, 02 жовтня 2012 року відповідачем складено оскаржуване рішення, яким позивачу зменшено розмір від'ємного значення суми ПДВ у загальному розмірі 3757112,40 грн.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Відповідачем доведено правомірність прийнятого податкового повідомлення-рішення.

Однак з таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не може погодитись з огляду на наступне.

З матеріалів справи вбачається, що 5 листопада 2010 року між позивачем та ТОВ "Арт-Прогрес" укладено договори оренди транспортних засобів № 1, № 2, № 3, № 4 та № 5, за умовами яких ТОВ "Арт-Прогрес" передало у строкове платне користування позивачу дизельні виделкові навантажувачі, колісний навантажувач та мобільні гідравлічні перевантажувачі.

01 грудня 2010 року між позивачем та ТОВ "Арт-Прогрес" укладено договори оренди транспортних засобів № 6 та № 7, за умовами яких ТОВ "Арт-Прогрес" передало у строкове користування позивачу для службових поїздок та перевезення дрібних речей легкові автомобілі.

01 грудня 2010 року між позивачем та ТОВ "Арт-Прогрес" укладено договір № 01/12-М, за умовами якого ТОВ "Арт-Прогрес" зобов'язалось продати позивачу, а позивач - прийняти та оплатити товарно-матеріальні цінності для заводу по виготовленню МДФ.

31 грудня 2010 року між позивачем та ТОВ "Арт-Прогрес" укладено договори оренди транспортних засобів № 8, № 9, № 10 та № 11, за умовами яких ТОВ "Арт-Прогрес" передало у строкове користування позивачу для службових поїздок та перевезення дрібних речей легкові автомобілі та вантажні фургони.

09 лютого 2011 року між позивачем та ТОВ "Арт-Прогрес" укладено договір № 09/02/11-м, за умовами якого ТОВ "Арт-Прогрес" зобов'язалось передати у власність позивача, а позивач - прийняти та оплатити перевантажувачі та навантажувачі у кількості 14 штук.

22 квітня 2011 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено договір № 22/04, за умовами якого ОСОБА_1 зобов'язалось протягом дії договору передати позивачу брус окремими партіями за цінами та у кількості, що погоджуються сторонами у додатку № 1 та накладних, а позивач - прийняти товар та оплатити його на умовах, встановлених договором.

05 травня 2011 року між позивачем та ТОВ "Самай-10" укладено договір купівлі-продажу товарів № 28, за умовами якого ТОВ "Самай-10" зобов'язалось протягом дії договору передати позивачу брус окремими партіями за цінами та у кількості, що погоджуються сторонами у додатку № 1 та накладних, а позивач - прийняти товар та оплатити його на умовах, встановлених договором.

На підтвердження виконання зазначених договорів, позивачем надані їх копії, акти здачі-прийняття робіт (надання послуг), специфікації на відвантаження товару, видаткові і податкові накладні, прибуткові ордери та платіжні доручення на кожну господарську операцію окремо. В свою чергу відповідачем не надано доказів повернення коштів на рахунок позивача за вказаними операціями.

Також, відповідачем не зазначено жодних заперечень щодо змісту вказаних первинних документів.

Згідно з ч. 2. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюванний правочин). Визнання правочину недійсним судом не вимагається лише у тому випадку, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Відповідно до ч. 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ст. 216 ЦК України до моменту визнання правочину недійсним або нікчемним правові наслідки, а саме те, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю - не настають.

Угоди, які укладені між позивачем та вказаними вище контрагентами не визнані судом недійсними і їх недійсність прямо не встановлена законом, у зв'язку з чим існує презумпція правомірності зазначених правочинів, а також наявність взаємних прав та обов'язків сторін за такими угодами.

Умовою для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. При цьому носіями протиправного умислу юридичних осіб-сторін такого правочину є посадові особи цих юридичних осіб.

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється її недійсність, встановлена законом, а не актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Тому колегія суддів вважає, що вказані в акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

З наданих позивачем доказів вбачається, що договори мали на меті настання реальних правових наслідків, що обумовлені ними, оскільки товар був переданий, оплата проведена, договір виконано сторонами в повному обсязі.

Щодо правомірності нарахування податку на додану вартість, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до підпункту 14.1.181. пункту 14.1. статті 4 Податкового кодексу України, податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Пунктом 198.1. статті 198 Податкового кодексу визначено, що право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає, зокрема, у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Згідно пункту 198.2. статті 198 Податкового кодексу України, датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Пунктом 198.3. статті 198 Податкового кодексу України визначено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з, зокрема, придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до пункту 201.1 статті 201 Податкового кодексу України, платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну, у якій зазначаються в окремих рядках певні обов'язкові реквізити.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу. У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодекс (пункт 198.6 статті 198 Податкового кодексу України).

З матеріалів справи вбачається, що наявні податкові накладні містять усі необхідні реквізити, передбачені ст. 201 Податкового кодексу України, їх не визнано у встановленому порядку недійсними.

Отже, з матеріалів справи вбачається, що позивач сформував податковий кредит на підставі належно оформлених (у повній відповідності з вимогами ПК України) податкових накладних, виданих останньому постачальниками.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що суму податкового кредиту позивач сформував правомірно, оскільки ПДВ входить до складу договірної суми, сплаченої контрагенту, при наявності податкової накладної, що належним чином оформлена.

Таким чином, відсутні будь-які підстави для виключення зі складу податкового кредиту сум ПДВ сплачених у складі ціни, та як наслідок не прийняття до уваги первинних документів та податкових накладних вказаних контрагентів та виключення сум ПДВ за ними зі складу податкового кредиту.

Враховуючи наведене, судова колегія вважає, що ДПІ у Шевченківському районі м. Києва ДПС, як суб'єктом владних повноважень не доведено правомірності прийнятого податкового повідомлення-рішення від 02.10.2012 року № 0006115668.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Отже, колегія суддів, у відповідності до ст. 205 КАС України, приходить до висновку, що постанову суду першої інстанції необхідно скасувати та ухвалити нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги.

Керуючись статтями 195, 196, 202, 205, 207 КАС України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Коростенський завод МДФ» - задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 листопада 2012 року - скасувати та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва Державної податкової служби від 02.10.2012 року № 0006115668.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України в порядок і строки, визначені ст.212 КАС України.

Головуючий:

Судді:

Постанова складена у повному обсязі 10.06.2013р.

Головуючий суддя Гром Л.М.

Судді: Денісов А.О.

Міщук М.С.