Ухвала суду № 31559915, 22.05.2013, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 травня 2013 р.Справа № 2-а-4138/11/1470

Категорія: 8.2.1 Головуючий в 1 інстанції: Брагар В. С.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Золотнікова О.С., Скрипченка В.О.,

при секретарі Лопушанській В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі м.Миколаєва на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2011 року за позовом Державного Південного виробничо-технічного підприємства до Державної податкової інспекції у Ленінському районі м.Миколаєва (правонаступник - ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва Миколаївської області ДПС) про скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И В :

26.05.2011 року Державне Південне виробничо-технічне підприємство звернулося до Миколаївського окружного адміністративного суду із позовом до ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва (правонаступник - ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва Миколаївської області ДПС) про скасування податкового повідомлення - рішення №0001242301 від 18.05.2011року про визначення податкового зобов'язання з ПДВ в сумі 69 246 грн. - за основним платежем та застосовано штрафні санкції на суму 1 грн.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначав, що спірне рішення ДПІ було прийнято з порушенням закону, оскільки він правомірно, у відповідності до вимог Податкового кодексу України, відніс до свого податкового кредиту з ПДВ усі суми ПДВ по угодам, які відповідач вважає неправомірно «нікчемними».

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2011 року адміністративний позов Державного Південного виробничо-технічного підприємства задоволено в повному обсязі. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва від 18.05.2011р. №0001242301.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою суду 1-ї інстанції, представник ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом, при винесенні оскаржуваної постанови порушено норми матеріального та процесуального права та просить скасувати постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30.09.2011 року і прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, виступи сторін, розглянувши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, за таких підстав.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

В період з 22.04.2011р. по 29.04.2011р. співробітниками ДПІ було проведено невиїзну документальну перевірку підприємства позивача з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати ПДВ.

05.05.2011р. за результатами вказаної перевірки було складено акт №1497/23-200/14310796, в якому, крім іншого, зазначено, що позивачем порушено приписи п.198.3, п.198.6 ст.198 ПК України, в результаті чого, занижено податкові зобов'язання по податку на додану вартість на суму 69 246 грн.

На думку відповідача ці порушення сталися в результаті того, що позивачем, при укладені угод з його контрагентом -ТОВ «Фієста Плюс» не було дотримано вимог ч.1,3,4 ст.203 ЦК України, а тому, такий правочин, в силу ч.1,2 ст.215 та ст.228 ЦК України, є нікчемним.

18.05.2011р. на підставі вказаного акту перевірки уповноваженою особою відповідача було прийняте податкове повідомлення-рішення №0001242301, яким підприємству позивача, за порушення п.198.3, п.198.6 ст.198 ПК України та на підставі п.123.1 ст.123 ПК України, було визначено податкове зобов'язання з ПДВ на суму 69 246 грн. - за основним платежем, а також застосовано штрафні санкції в розмірі 1 грн.

Не погоджуючись із вказаним вище рішенням податкового органу, позивач оскаржив його до суду.

Вирішуючи справу по суті, суд першої інстанції виходив з того, що висновки акту перевірки щодо нікчемності укладених позивачем правочинів та спірне податкове повідомлення-рішення є протиправними та не заснованими на законі, у зв'язку з чим, позовні вимоги, в свою чергу, є обґрунтованими, доведеними та підлягаючими задоволенню.

Колегія суддів апеляційного суду цілком погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції і вважає їх правильними і відповідаючи ми діючому законодавству, виходячи з наступного.

Згідно положень ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові та службові особи повинні діяти у спосіб та у порядку передбаченому Конституцією та законами України.

Так, як вбачається з матеріалів справи, єдиним аргументом податкового органу, висловленим в акті перевірки та в запереченнях на позов, є те, що усі угоди (правочини) укладені між позивачем та його контрагентами є «нікчемними». Але при цьому, слід вказати, що відповідач, в даному випадку, не висловлює сумніву з приводу того, що у разі коли б ці угоди відповідали вимогам Закону, суми, віднесені позивачем до податкового кредиту були б віднесені правомірно.

Відповідно до вимог наказу ДПА України «Про затвердження Порядку оформлення результатів невиїзних документальних, виїзних планових та позапланових перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства» від 22.12.2010р. №984, не допускається відображення в акті перевірки необґрунтованих даних, а також суб'єктивних припущень перевіряючими, які не мають підтверджених доказів.

Як слідує з ч.1 ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

А у відповідності до приписів ст.204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. А згідно із ч.2 ст.215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Окрім того, відповідно до вимог ч.1 ст.207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Як слідує зі змісту ч.1 ст.208 ГК України, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін -у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а в разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

При цьому, слід зазначити, що положення ст.ст.207, 208 ГК України слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому, згідно з ч.1 ст.203, ч.2 ст.215 ЦК України, є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Органи державної податкової служби, вказані в абз.1 ст.10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», можуть на підставі п.11 цієї статті звертатись до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність.

Відповідно до п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 6.11.2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст.228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу -землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст.14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за ст.228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

З наведених норм законодавства слідує, що висновки про нікчемність правочинів, тим більш визнання правочинів нікчемними відносяться виключно до компетенції судів, а не податкових органів.

Аналогічна позиція вказана в ухвалі Вищого адміністративного суду України №К-25104/10 від 8.11.2010р.

Також, з матеріалів справи встановлено, що на підтвердження здійснення спірних господарських операцій з ТОВ «Фієста Плюс» підприємством позивача надано до суду: договір купівлі-продажу №42-2010 від 27.07.2010р., специфікацію №1 до договору, рахунки -фактури №СФ-50 від 14.02.2011р., №СФ-52 від 14.02.2011р., №СФ-54 від 14.02.2011р., видаткову накладну №РН-66 від 14.02.2011р., реєстр виданих та отриманих податкових накладних, договір №Д 29-1.9/461, акт дефектації №1/11 від 17.02.2011р., податкові накладні, карти обліку ремонту, акт списання №СпТ-000022 від 28.02.2011р., платіжні доручення №57-62 від 17.02.2011р., які підтверджують використання позивачем у господарській діяльності придбаного у ТОВ «Фієста Плюс» товару.

Таким чином, в зв'язку з вказаними вище обставинами, судова колегія приходить до аналогічного, що і суд 1-ї інстанції, висновку про те, що позивач, в даному випадку, правомірно відніс до свого податкового кредиту з податку на додану вартість суми від здійснення вищезазначеної угоди.

Також, при цьому, ще слід вказати, що згідно із ст.ст.11,71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно ст.86 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

При чому, у відповідності до ч.2 ст.71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, що, в свою чергу, в даному випадку, не було зроблено представниками відповідача при розгляді даної справи в судах 1-ї та 2-ї інстанцій.

Отже, на підставі вищевикладеного, та з урахуванням встановлених у судовому засіданні фактів, оцінюючи надані сторонами докази в їх сукупності, судова колегія вважає, що окружний суд прийшов до обгрунтованого висновку про наявність усіх законних підстав для задоволення позову, а тому, відповідно, апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.

Таким чином, враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені ж у скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні норм діючого у цій сфері законодавства.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.198 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.

Отже, за таких обставин, оскільки судом першої інстанції повно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції, відповідно до ст.200 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову окружного адміністративного суду - без змін.

Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі м.Миколаєва - залишити без задоволення, а постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2011 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Головуючий: Ю.В. Осіпов

Судді: О.С. Золотніков

В.О. Скрипченко