Ухвала суду № 31457067, 24.04.2013, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №784/846/13 24.04.2013 24.04.2013 24.04.2013

Провадження №22-ц/784/1015/13

Провадження №22ц /784/1016/13

Категорія 5 Головуючий у 1 - й інстанції: Боброва І.В.

Доповідач апеляційного суду: Буренкова К.О.

Ухвала

Іменем України

24 квітня 2013 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого: Вовненко Г.Ю.,

суддів: Кушнірової Т.Б., Буренкової К.О.,

при секретарі судового засідання: Скопенко В.М.,

за участю: позивача ОСОБА_3, ОСОБА_4 - представника позивача ОСОБА_5, представників відповідача - ОСОБА_6, ОСОБА_7, експерта - ОСОБА_8,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами

ОСОБА_9

та

ОСОБА_5 і ОСОБА_3

на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 лютого 2013 року та на додаткове рішення цього ж суду від 07 лютого 2013 року у справі за позовом ОСОБА_5 і ОСОБА_3 до ОСОБА_9, Миколаївської міської ради про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки, покладення обов'язку не чинити перешкод в користуванні земельною ділянкою та відшкодування матеріальної і моральної шкоди,

В С Т А Н О В И Л А :

У січні 2012 року ОСОБА_5, ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_9, Миколаївської міської ради про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки, покладення обов'язку не чинити перешкод в користуванні земельною ділянко та відшкодування матеріальної і моральної шкоди.

Позивачі зазначали, що вони є співвласниками житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого АДРЕСА_1 Рішенням Миколаївської міської ради від 28 квітня 2009 року їм за вказаною адресою надано у спільну сумісну власність земельну ділянку площею 1000 кв. м. На підставі даного рішення 11 листопада 2009 року ОСОБА_5 отримав Державний акт на право власності на земельну ділянку. Крім цього, вони уклали договір оренди земельної ділянки № НОМЕР_1 від 26 серпня 2009 року площею 1098 кв. м строком на 25 років, яке також розташована за вказаною адресою.

Відповідачка, яка є власницею житлового будинку АДРЕСА_2 порушила межу, встановлену між вказаними земельними ділянками, самовільно перемістивши паркан у бік їхньої земельної ділянки, що призвело до зменшення площі належної їм земельної ділянки.

Відповідачка в добровільному порядку відмовляється від звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки.

Посилаючись на вказані обставини, позивачі, уточнивши позовні вимоги, остаточно просили повернути їм самовільно зайняту відповідачкою частину земельної ділянки, зобов'язати відповідачку не чинити їм в подальшому перешкод в користуванні земельною ділянкою, стягнути з неї на їх користь 1262 грн. 16 коп. матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки, а також кожному по 1000 грн. у відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 лютого 2013 року позов ОСОБА_3 і ОСОБА_5 задоволено частково.

Постановлено зобов'язати ОСОБА_9 повернути ОСОБА_3 і ОСОБА_5 самовільно зайняту по межі з останніми земельну ділянку площею 100,58 кв.м.

Стягнуто з відповідача на користь кожного з позивачів по 200 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Стягнуто з відповідача на користь кожного із позивачів по 1160 грн. 95 коп. судових витрат.

В позові ОСОБА_3 і ОСОБА_5 в частині відшкодування матеріальної шкоди відмовлено.

Додатковим рішення цього ж районного суду від 07 лютого 2013 року відмовлено ОСОБА_3 і ОСОБА_5 в задоволенні вимог щодо покладення на ОСОБА_9 обов'язку не чинити в подальшому перешкод у користуванні належною їм земельною ділянкою.

В апеляційній скарзі ОСОБА_9, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, недоведеність обставин, що мають значення для справи, просила рішення суду в частині задоволення позову ОСОБА_3 і ОСОБА_5 скасувати і в цій частині ухвалити нове про відмову у задоволенні їх вимог.

ОСОБА_5 і ОСОБА_3 також звернулись із апеляційною скаргою, в якій просили скасувати рішення суду та додаткове рішення цього ж суду в частині відмови у задоволенні їх вимог про стягнення матеріальної шкоди та покладення обов'язку на відповідачку не чинити в подальшому перешкод в користуванні земельною ділянкою, посилаючись на те, що рішення в цій частині не відповідає вимогам матеріального права.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг, колегія вважає, що їх слід відхилити із наступних підстав.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 і ОСОБА_5 є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1 Згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку від 11 січня 2009 року ОСОБА_5 є власником земельної ділянки площею 0, 1000 га, розташованої по АДРЕСА_1. На підставі договору оренди землі №6853 від 26 серпня 2009 року, укладеного між Миколаївською міською радою і ОСОБА_3 та ОСОБА_5, останнім передано в оренду строком на 25 років земельну ділянку площею 1098 кв. м, яка теж розташована за вказаною адресою.

Копія акту прийому-передачі межових знаків на збереження від 28 березня 2008 року, складеного інженером - геодезистом комунального підприємства «Госпрозрахункове проектно-вишукувальне бюро», та підписаного позивачами, свідчить про встановлення в натурі (на місцевості) межі земельної ділянки площею 2098 кв. м у зв'язку із розробленням проектно-технічної документації для виготовлення вказаного Державного акту на право власності на землю та у зв'язку із укладенням позивачами згаданого договору оренди землі. Актом від 15 травня 2009 року про перенесення меж земельної ділянки на місцевість з прив'язкою до кутів повороту ділянки до місцевих предметів, складеним вказаним комунальним підприємством, також підтверджено розмічення меж земельної ділянки на місцевості площею 1098 кв. м за адресою: АДРЕСА_1

ОСОБА_11 являється власником житлового будинку НОМЕР_2, який розташовано на суміжній земельній ділянці, що знаходиться у її користуванні.

Як видно із листа Управління Держкомзему у м. Миколаєва від 05 травня 2011 року, акту обстеження земельної ділянки від 04 травня 2011 року №21, акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 04 травня 2011 року, складених вказаним Управлінням Держкомзему у м. Миколаєві, ОСОБА_9 порушила межу із земельною ділянкою, яка належить позивачам, і самовільно зайняла частину належної останнім земельної ділянки.

Згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи №125-0040 від 30 липня 2012 року відповідачка порушила межу, встановлену між належною їй на праві користування земельною ділянкою по АДРЕСА_2 та суміжною земельною ділянкою, яка належить позивачам, самовільно зайнявши 42, 67 кв. м земельної ділянки, яка належить ОСОБА_5 на праві власності, та 57, 91 кв. м. земельної ділянки, яка знаходиться в оренді позивачів. А всього відповідачка самовільно зайняла 100, 58 кв. м земельної ділянки, належної позивачам.

Згідно ч.2 ст. 152 ЗК власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

В силу ч.1 ст. 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Статтею 386 ЦК також передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Частина друга цієї статті вказує, що власник, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій запобігання такого порушення. В частині третій цієї статті зазначено, що власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Пленум Верховного Суду України у п.7 постанови №7 від 16 квітня 2004 року «Про практику застосовування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» роз`яснив, що власник земельної ділянки, права якого порушено, може вимагати відшкодування завданої цим моральної шкоди (частина третя статті 386 ЦК).

Встановивши наведені обставини, суд першої інстанції на підставі ст. 152, ст. 212 ЗК, 386 ЦК прийшов до правильного висновку про обґрунтованість вимог позивачів щодо покладення на відповідачку обов'язку звільнити самовільно зайняту нею земельну ділянку площею 100, 58 кв. по межі із земельною ділянкою останніх та вірно зобов'язав відповідачку відшкодувати позивачам моральну шкоду, спричинену з її вини.

Визначаючи розмір моральної шкоди, яка підлягає стягненню на користь позивачів із відповідачки, суд врахував конкретні обставини даної справи щодо вчинення неправомірних дій збоку відповідачки, тривалість такого порушення і прийшов до висновку, що 200 грн. буде достатньою сумою для компенсації моральних страждань позивачів.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_9 про недоведеність вимог позивачів щодо самовільного заняття нею частини належної їм земельної ділянки та спричинення моральної шкоди не заслуговують на увагу, так як спростовуються матеріалами справи.

Помилковими є аргументи відповідачки також про те, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 квітня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 13 жовтня 2010 року, та постановою Миколаївського окружного суду від 22 липня 2011 року встановлено відсутність факту порушення нею межі із суміжною земельною ділянкою. Вказаними судовими рішеннями ОСОБА_3 та ОСОБА_5 відмовлено в задоволенні вимог до ОСОБА_9 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та відновлення межі за недоведеністю і, зокрема, у зв'язку з тим, що у справі не була проведена судова будівельно - технічна експертиза.

Згідно ч. 1 ст. 157 ЗК відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість землі, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.

Пленум Верховного Суду України у п. 14 вказаної постанови №7 від 16 квітня 2004 року роз'яснив, що порядок визначення та відшкодування збитків власникам та землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України, постановою якого від 19 квітня 1993 року №284 затверджений «Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам», який передбачає створення спеціальних комісій для визначення розміру заподіяних збитків, включаючи і неодержані доходи в зв'язку з тимчасовим невикористанням земельних ділянок.

Відмовляючи в задоволенні вимог позивачів про стягнення матеріальної шкоди, суд першої інстанції вірно вважав, що оскільки у встановленому законом порядку матеріальні збитки, спричинені позивачам з вини відповідачки, не були визначені, то відсутні підстави для задоволення цих вимог.

Частиною першою ст. 3 ЦПК передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.1 ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Частиною четвертою ст. 60 ЦПК передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Виходячи з того, що покладенням на ОСОБА_9 обов'язку повернути самовільно зайняту частину земельної ділянки, яка належить позивачам, майнові права останніх поновлені, суд додатковим рішенням від 07 лютого 2013 року вірно відмовив останнім у задоволенні вимог щодо покладення на відповідачку обов'язку в майбутньому не чинити їм перешкод в користуванні земельною ділянкою.

Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги позивачів, оскільки викладені в їх скарзі доводи не заслуговують на увагу.

З огляду на наведені обставини колегія приходить до висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 лютого 2013 року та додаткового рішення цього ж суду від 07 лютого 2013 року.

Керуючись ст. ст. 303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційні скарги ОСОБА_9, ОСОБА_5 та ОСОБА_3 відхилити, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 лютого 2013 року та додаткове рішення цього ж районного суду від 07 лютого 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Судді: