Рішення № 31413995, 21.05.2013, Господарський суд Луганської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

91016, м. Луганськ, пл. Героїв ВВВ, 3а. Тел. 55-17-32

______

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

21 травня 2013 року Справа № 913/865/13

Провадження №2пн/5014/865/13

За позовом

Товариства з обмеженою відповідальністю «Транстар», м. Сєвєродонецьк Луганської області

до Сєвєродонецької міської ради, м. Сєвєродонецьк Луганської області

про визнання права власності

Суддя Седляр О.О.

в присутності представників сторін:

від позивача: не прибув,

від відповідача: не прибув,

В С Т А Н О В И В:

Обставини справи: позивачем заявлена вимога про визнання права власності на об‘єкт нерухомості-прибудову з окремим входом загальною площею 40,01 м.кв., розташованою за адресою: Луганська область м. Сєвєродонецьк, проспект Радянський, буд. 42.

Сторони не забезпечили явку своїх повноважних представників у засідання суду, причини неявки суду не повідомили, про час та місце судового розгляду справи судом повідомлялися належним чином, що підтверджено наявними у матеріалах справи повідомленнями про вручення поштових відправлень.

Відповідач відзив на позову заяву та витребувані господарським судом документи не надав, внаслідок чого справа на підставі приписів ст. 75 Господарського процесуального кодексу України розглядається за наявними матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, суд встановив наступні фактичні обставини.

Позивач у справі протягом 2007-2010 року був орендарем нежитлового приміщення, яке розташоване за адресою: Луганська область, м. Сєвєродонецьк, пр-т Радянський, буд. 42 ( а.с. 20-22).

Протягом даного часу він самовільно збудував на прилеглій земельній ділянці прибудову з окремим входом загальною площею 40,01 кв.м, що підтверджується технічним паспортом на нежитлове приміщення (а.с. 30-32).

На підставі договору купівлі-продажу комунального майна у 2010 році позивач набув право власності на нежитлове приміщення за адресою: Луганська область, м. Сєвєродонецьк, пр-т Радянський, буд. 42 та зареєстрував його, що підтверджено витягом з державного реєстру ( а.с. 26-27).

Відповідач, на підставі клопотання позивача, 29.03.2011, надав позивачеві дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки під існуючий об’єкт нерухомості, що підтверджено відповідним рішенням № 384 (а.с. 33).

На підставі цього позивачем був підготовлений проект землеустрою, який у подальшому був затверджений рішенням відповідача від 26.04.2012 № 1686 (а.с. 36) та останнім за договором оренди від 17.07.2012 передано позивачеві у довгострокову оренду земельну ділянку ( а.с. 66-68).

Посилаючись на фактичну належність спірного майна та ст. 376 ч.ч 1,2,3 Цивільного кодексу України, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відзив на позову заяву та інших витребуваних судом доказів відповідач не надав та не скористався правом участі своїх повноважних представників у засіданні суду.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позов є необґрунтованим та не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до приписів ст.ст. 317, 328 Цивільного кодексу України право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном; право власності придбавається з підстав, не заборонених законом, у тому числі на підставі угод; право власності вважається таким, що виникло правомірно, якщо інше прямо не витікає з закону або незаконність придбання права власності не встановлена судом.

Позивач у позовній заяві не зазначив в чому саме полягає порушення відповідачем його права власності на зазначене у позові майно.

Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 10.02.2002 за № 157/6445 встановлено, що органи місцевого самоврядування оформлюють право власності на об’єкти нерухомого майна з видачею свідоцтва про право власності лише з підстав, зазначених у пункті 8 вказаного Тимчасового положення.

Тимчасовим положенням органи місцевого самоврядування наділені правом приймати рішення про видачу свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Доказів оспорення відповідачем права власності на спірне майно позивач суду не надав. За видачею відповідного свідоцтва про право власності на спірне майно позивач не звертався.

Правом власності особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 Цивільного кодексу України).

Здійснення права власності полягає у володінні, користуванні, розпорядженні своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 Цивільного кодексу України).

Виходячи з вагомості права власності поряд з іншими цивільними правами законом встановлена його непорушність (ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України). Відповідно до цієї ж норми закону ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Одним з способів захисту права власності є визнання його в судовому порядку.

Зокрема, відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України власник може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Звернення до суду з позовом про визнання права власності майно можливе лише за наявності спору про право.

З огляду на вказане відповідачем за таким позовом повинна бути особа, яка оспорює або не визнає право власності позивача.

Підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності згідно з вказаною нормою є оспорення існуючого права, а не намір набути вказане право за рішенням суду.

Позивачем не доведено факту оспорення відповідачем права власності позивача на спірне майно. Позивач взагалі не звертався до відповідача з зазначеного питання.

Встановивши, що відповідач не оспорює право власності на об’єкти нерухомості (спірне майно), суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 12.09.2011 у справі № 16/55 за позовом Міністерства транспорту та зв’язку України до Головного управління комунальної власності м. Києва – виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання права державної власності.

Враховуючи викладене, у задоволенні вимоги до відповідача про визнання права власності на спірне майно слід відмовити у зв’язку з її необгрунтованістю.

Відповідно до ст. ст. 44, 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати у справі покладаються на позивача.

Крім того, відповідно до пункту 2.2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно, витребування або повернення майна ( в тому числі у зв‘язку з вимогами, заснованими на приписах ч. 5 ст. 216, ст. 1212 Цивільного кодексу України тощо) визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру.

Пунктом 2.1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» встановлено ставку судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру у розмірі 2% ціни позову, але не менше 1,5 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 60 розмірів мінімальних заробітних плат.

При зверненні позивача з даним позовом до суду, останнім був сплачений судовий збір у розмірі 1609 грн. 50 коп., тоді як, сплаті підлягав судовий збір у розмірі 1720 грн. 50 коп.

З огляду на вищевикладене з позивача в доход Державного бюджету України слід достягнути 111 грн. 00 коп.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 43, 44, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

2. Судові витрати за позовом покласти на позивача.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Транстар», м. Сєвєродонецьк Луганської області, вул. Новикова, 2, ідентифікаційний код 21776443 в доход Державного бюджету України на рахунок 31214206783006, банк отримувача - ГУДКСУ у Луганській області, отримувач – УДКСУ у м. Луганську, МФО 804013, код ОКПО - 37991503, код класифікації доходів 22030001 судовий збір в сумі 111 грн. 00 коп., видати наказ Державній податковій інспекції у м. Сєвєродонецьку Луганської області.

Дата складення та підписання повного рішення – 27.05.2013.

Суддя О.О. Седляр