Ухвала суду № 31314153, 15.05.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"15" травня 2013 р. м. Київ К/9991/79676/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: Лосєва А.М., Бившевої Л.І., Шипуліної Т.М., за участю секретаря Титенко М.П.за участю представників позивача:Мацієвської Т.В.,відповідача:не з'явився,третіх осіб:не з'явився,прокуратури:не з'явився,розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Малинської об'єднаної державної податкової інспекції Житомирської області Державної податкової служби

на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 26.03.2012

та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 20.11.2012

у справі № 0670/8663/11

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Квінта»

до Малинської об'єднаної державної податкової інспекції Житомирської області,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, Товариства з обмеженою відповідальністю «Ремако», Товариства з обмеженою відповідальністю «Лек-Оіл», Товариства з обмеженою відповідальністю «Форт-Ойл», Товариства з обмеженою відповідальністю «Нафтосинтез»,

за участю прокуратури Житомирської області,

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И Л А:

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 26.03.2012 задоволено частково позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Квінта» (надалі - позивач, ТОВ «Квінта») до Малинської об'єднаної державної податкової інспекції Житомирської області Державної податкової служби (надалі - відповідач, Малинська ОДПІ Житомирської області ДПС), за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору (ТОВ «Ремако», ТОВ «Лек-Оіл», ТОВ «Форт-Ойл», ТОВ «Нафтосинтез»), за участю прокуратури Житомирської області: визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 22.08.2011 № 0000812340 в частині збільшення позивачу грошового зобов'язання з податку на прибуток на 3 286 300,00 грн., з яких: 2 747 962,00 грн. - основний платіж, 538 338,00 грн. - штрафні (фінансові) санкції; визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 22.08.2011 № 0000822340 в частині збільшення позивачу грошового зобов'язання з податку на додану вартість на 2 103 970,00 грн., з яких: 1 753 315,00 грн. - основний платіж, 350 655,00 грн. - штрафні (фінансові) санкції. У решті позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із позицією позивача в частині, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що отримання позитивного економічного впливу на результати господарської діяльності товариства від передачі в оренду належних йому приміщень за ціною, меншою від звичайної, наданими доказами не підтверджується, а тому податковим органом правомірно збільшено розмір грошових зобов'язань з податку на прибуток на 100 964,00 грн. та нараховано штрафні (фінансові) санкції у сумі 21 034,00 грн., а також розмір грошових зобов'язань з податку на додану вартість на 80 772,00 грн. та нараховано штрафні (фінансові) санкції у сумі 16 710,00 грн. Водночас, стосовно інших підстав нарахування податкових зобов'язань, суд постановив, що оскільки правомірність формування позивачем податкового кредиту підтверджується оформленими належним чином податковими накладними, зменшення бази оподаткування, відсутність за місцезнаходженням або несплата суми податку на додану вартість до бюджету контрагентами позивача при реальному здійсненні господарських операцій не впливає на податковий кредит покупця та збільшення ним розміру валових витрат.

Ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 20.11.2012 скасовано постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 26.03.2012 в частині відмови в задоволенні позову та прийнято нове рішення в цій частині про задоволення вимог позивача.

Колегія суддів апеляційної інстанції спростувала викладену позицію суду першої інстанції, обґрунтувавши це тим, що обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни, покладається на податковий орган у встановленому порядку. Однак, документи, надані відповідачем, не є доказами статистичної оцінки рівня цін реалізації товарів (робіт, послуг) на внутрішньому ринку України, яка здійснюється уповноваженим державним органом.

Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 26.03.2012 та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 20.11.2012 і прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Позивач надав суду письмові заперечення, в яких наводить доводи в підтримку оскаржуваних судових рішень.

Прокуратура та треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, не скористались процесуальним правом надати письмові заперечення на касаційну скаргу, що не перешкоджає її розгляду.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Малинською МДПІ була проведена виїзна планова перевірка ТОВ «Квінта» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2009 по 31.03.2011, за наслідками якої складено акт від 05.08.2011 № 102/23-10/30878945.

Перевіркою встановлені, зокрема, порушення абзацу 2 пп. 1.20.10 п. 1.20 ст. 1, пп. 5.3.9 п. 5.3, п. 5.9 ст. 5 Закону України від 28.12.1994 № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (надалі - Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»), що призвело до заниження податку на прибуток на 2 848 926,00 грн. (4 квартали 2009 року - 1 квартал 2011 року); вимог п. 4.1 ст. 4, пп. 7.4.5 п. 7.4 ст.7 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (надалі - Закон України «Про податок на додану вартість»), пп.4.3.53 п.4.3 ст. 4 Закону України від 21.12.2000 № 2181-III «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», що призвело до заниження податку на додану вартість на 1 834 087,00 грн.

За результатами вказаної перевірки було винесено податкове повідомлення-рішення від 22.08.2011 № 0000812340, яким збільшено позивачу грошове зобов'язання з податку на прибуток на 3 408 298,00 грн., в тому числі: 2 848 926,00 грн. - основний платіж, 559 372,00 грн. - штрафні (фінансові) санкції; податкове повідомлення-рішення від 22.08.2011 № 0000822340, яким збільшено позивачу грошове зобов'язання з податку на додану вартість на 2 201 452,00 грн., в тому числі: 1 834 087,00 грн. - основний платіж, 367 365,00 грн. - штрафні (фінансові) санкції.

Переглянувши судові рішення у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, згідно договорів оренди від 01.12.2002 № АР-1/1202 та від 01.12.2003 № АР-2-1203, укладених з ПП Бузенко Р.І., позивач передав в оренду кафе площею 120,6 кв.м та магазин площею 47 кв.м. Згідно договору оренди від 01.07.2008 № АР-0810 позивач передав в оренду ПП ОСОБА_11 належну йому станцію технічного обслуговування (СТО) площею 369 кв.м. Згідно умов укладених договорів до вартості орендної плати увійшли витрати на опалення, електропостачання, господарські та комунальні послуги. Приміщення передавались в оренду повністю устаткованими, а витрати, понесені ТОВ «Квінта» за електропостачання та комунальні послуги стосовно даних приміщень, перевищили доход, отриманий від їх здачі в оренду. При цьому, середня ціна орендної плати за квадратний метр орендованих об'єктів становила 5,21 грн. На підставі цього податковий орган дійшов висновку про порушення позивачем пп. 1.20.10 п. 1. ст. 1 «Про оподаткування прибутку підприємств» та п. 4.1 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість».

Положеннями п. 4.1 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, база оподаткування операції з поставки товарів (послуг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними цінами, але не нижче за звичайні ціни, з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших загальнодержавних податків та зборів (обов'язкових платежів), згідно із законами України з питань оподаткування (за винятком податку на додану вартість, а також збору на обов'язкове державне пенсійне страхування на послуги стільникового рухомого зв'язку, що включається до ціни товарів (послуг)). До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податку безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу в зв'язку з компенсацією вартості товарів (послуг).

У разі якщо звичайна ціна на товари (послуги) перевищує договірну ціну на такі товари (послуги) більше ніж на 20 відсотків, база оподаткування операції з поставки таких товарів (послуг) визначається за звичайними цінами.

Проводячи перевірку правильності визначення бази оподаткування, податковий орган мав враховувати рівень звичайних цін на товари (послуги), що поставляються, і в разі встановлення факту заниження позивачем договірних цін порівняно з рівнем звичайних цін більше, ніж на 20 відсотків, повинен був визначити базу оподаткування в таких операціях за звичайними цінами.

Пунктом 1.18 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачено, що звичайні ціни розуміються та застосовуються за правилами, визначеними п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Відповідно до пп. 1.20.1, 1.20.8 п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін. Справедлива ринкова ціна - це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг).

Обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладається на податковий орган у порядку, встановленому законом. При проведенні перевірки платника податку податковий орган має право надати запит, а платник податку зобов'язаний обґрунтувати рівень договірних цін або послатися на норми абзацу першого пп. 1.20.1 п.1.20 ст. 1 цього Закону.

Порядок визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) регламентований пп. 1.20.2 п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Цією нормою передбачено, що для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні при укладанні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни.

Судом першої інстанції встановлено, що при визначенні рівня звичайних цін податковим органом були використані дослідження ринку нерухомості, викладені в довідці фізичної особи-підприємця ОСОБА_12, довідці Приватного підприємства «Надія», листі Приватного підприємства «Малинська меблева фабрика», довідці відділу культури і туризму Малинської районної державної адміністрації Житомирської області.

Однак позиція суду апеляційної інстанції, з якою погоджується колегія суддів Вищого адміністративного суду України, мотивована тим, що наведені джерела інформації не є належними доказами для визначення рівня звичайних цін, оскільки містять дані щодо можливої вартості одного квадратного метра площі, а не визначений розмір реальних цін надання в оренду приміщень певним суб'єктам господарювання.

Крім цього, відповідно до статті 13 Указу Президента України від 23.07.1998 № 817/98 «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» (в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) індикативні або звичайні ціни на товари (роботи, послуги) для застосування їх у податкових або митних цілях установлюються на підставі статистичної оцінки рівня цін реалізації таких товарів (робіт, послуг) на внутрішньому ринку України, яка проводиться уповноваженим державним органом у визначеному ним порядку. Індикативні або звичайні ціни не можуть встановлюватися органами виконавчої влади, які використовують їх для нарахування та стягнення податків і зборів (обов'язкових платежів) та неподаткових платежів, крім випадків відсутності статистичних даних про рівень цін на окремі види товарів (робіт, послуг).

В той же час, судами встановлено, що до Головного управління статистики в Житомирській області із запитом про рівень звичайних цін на послуги оренди нерухомого майна в місті Малині відповідач не звертався.

Посилаючись на довідки приватних підприємств, як на належні докази визначення рівня звичайних цін, судом першої інстанції залишено поза увагою те, що інформація приватних структур та не уповноважених на це органів державної влади не є даними статистичних досліджень щодо рівня звичайних цін на нерухоме майно (приміщення) та не може бути підставою для визначення органом владних повноважень звичайної ціни при проведенні перевірки.

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції правомірно скасував в цій частині рішення суду першої інстанції, яке було прийнято внаслідок неправильного обрання норм матеріального права, що підлягають застосуванню для вирішення спірних правовідносин.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій стосовно задоволення решти позовних вимог з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 29.04.2009, 06.01.2010, 10.02.2011 між позивачем (покупець) та ТОВ «Нафтосинтез» (продавець) укладено договори поставки нафтопродуктів № 51, № 11, № 71 відповідно, за умовами яких продавець зобов'язується передати у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти і оплатити нафтопродукти у відповідності до умов договору та додаткових угод до нього. Відповідно до п. 3.1 та п. 3.5 наведених договорів товар постачався партіями на умовах СРТ (залізнична станція призначення), а послуги з відвантаження та доставки вантажу до станції здійснювались фірмою, яка надавала транспортно-експедиційні послуги.

Між ТОВ «Ремако» (постачальник) та ТОВ «Квінта» (покупець) укладено генеральний договір поставки нафтопродуктів № 28/09/10 від 28.09.2010 та договір поставки нафтопродуктів від 28.01.2011, за умовами яких постачальник зобов'язується поставити, а покупець зобов'язується прийняти і оплатити нафтопродукти на умовах, визначених договорами.

Між ТОВ «Лек-Оіл» (постачальник) та ТОВ «Квінта» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нафтопродуктів від 28.03.2007 № Л-48/07 та договір поставки нафтопродуктів від 26.03.2010 № ЛО-8/10, відповідно до яких постачальник зобов'язується передати у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти і оплатити нафтопродукти на умовах, визначених цими договорами.

Між ТОВ «Форт-Ойл» (постачальник) та ТОВ «Квінта» (покупець) було укладено договір поставки нафтопродуктів 28.04.2010 № 57-2010/по, відповідно до якого постачальник зобов'язується передати у власність покупцю, а покупець зобов'язується прийняти ці нафтопродукти на умовах, визначених договором.

Ha виконання зазначених договорів у період, що перевірявся, контрагентами було поставлено позивачу нафтопродукти, виписано податкові накладні із визначенням сум податку на додану вартість та складено видаткові накладні на кожну партію нафтопродуктів. Оплата за товар була проведена позивачем в безготівковій формі.

Факт транспортування нафтопродуктів підтверджено складеними товарно-транспортними накладними на кожну партію поставки та залізничними накладними, що досліджені судами попередніх інстанцій.

Крім того, позивачем надано документи, які свідчать про подальшу реалізацію придбаних паливно-мастильних матеріалів іншим контрагентам в межах господарської діяльності позивача.

Законодавець дозволяє платнику податку зменшувати оподатковуваний прибуток на суму валових витрат, однак при цьому наголошує на тому, що такими витратами є витрати, що здійснюються як компенсація вартості товарів (робіт, послуг) які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності (п. 5.1 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»).

Згідно пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Підпунктом 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до підпункту 7.4.5 цього пункту не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Згідно підпункту 7.5.2 пункту 7.5. статті 7 Закону, датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Наявність у платника податку (позивача у справі) виданих йому продавцями товару податкових накладних, оформлених з дотриманням вимог чинного законодавства, і сплата податку на додану вартість продавцям у складі вартості товару є достатніми підставами для визначення податкового кредиту при реальному проведенні господарських операцій.

Відсутність продавців за юридичною адресою, неможливість підтвердити відображення ними сум податку на додану вартість у складі податкових зобов'язань не є підставою для позбавлення позивача права на формування податкового кредиту з податку на додану вартість, оскільки невиконання свого зобов'язання однією із сторін господарських відносин не може вважатись підтвердженням наявності мети ухилення від сплати податків та отримання податкової вигоди іншою стороною.

Такий висновок відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній у його постановах від 09.09.2008 р. у справі № 21-500во08, від 01.06.2010 р. у справі № 21-573во10, постанові від 31.01.2011 у справі 21-47а10. Зокрема, Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування податку на додану вартість у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Більш того, вищезазначена правова позиція узгоджується із практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішення від 22.01.2009 р. зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати податок на додану вартість вдруге, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватись між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту прав власності.

В світлі наведених рекомендацій, колегія суддів Вищого адміністративного суду України зазначає, що в силу положень Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України позивач та його контрагенти є окремими суб'єктами права зі статусом юридичної особи, а відтак є окремими платниками податку на додану вартість. За таких обставин, межі юридичної відповідальності кожного платника, яка має індивідуальний характер відповідно до ст.61 Конституції України, поширюються на діяння, що визнаються законом протиправними та були вчинені саме цим платником. Притягнення суб'єкта права до відповідальності за діяння, що було вчинено іншою особою, є неможливим, за винятком встановлених ст.228 Цивільного кодексу України та ст.ст. 207 і 208 Господарського кодексу України випадків свідомого укладення таким суб'єктом права нікчемного правочину з метою відображення певних первинних документів в податковому обліку без фактичного проведення господарських операцій.

Під час розгляду справи суди не знайшли підтвердження неможливості проведення господарських операцій з урахуванням фізичних характеристик товару (послуг), просторових та часових факторів, економічних чинників, що впливають на рух активів та зміну стану та структури капіталу платника податків у процесі здійснення господарських операцій.

Слід також зазначити, що відповідачем не надано доказів отримання майнової вигоди чи права на таку вигоду будь-кого з учасників операцій виключно шляхом зменшення бази оподаткування з певного податку та/або отримання коштів із Державного бюджету за одночасної відсутності об'єктивної можливості отримати майнову вигоду від цієї операції в інший спосіб, доказів отримання позивачем товарів (робіт, послуг) від інших осіб, ніж сторони за правочинами.

Зважаючи на викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про підтвердження фактичного здійснення господарських операцій та реальності понесених позивачем витрат, що спростовує твердження податкового органу про безтоварний характер угод між позивачем та названими контрагентами.

Стосовно збільшення складу валових витрат на суму витрат за транспортні послуги, які надавалися ПП ОСОБА_13 та ПП ОСОБА_10, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про дотримання позивачем вимог податкового законодавства, оскільки наявні в матеріалах справи подорожні листи на вантажні перевезення, товарно-транспортні накладні, складені за наслідками цих перевезень, а також щомісячні акти здачі-прийому підтверджують обсяг і зміст наданих робіт, витрати на проведення яких пов'язані із веденням господарської діяльності позивача та здійснені у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва даного суб'єкта.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій щодо визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 22.08.2011 № 0000812340 та № 0000822340 є правильними, що спростовує доводи касаційної скарги про необхідність скасування судових рішень.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ч. 3 ст. 160, ст.ст. 210, 214, 215, 220, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Малинської об'єднаної державної податкової інспекції Житомирської області Державної податкової служби залишити без задоволення.

2. Постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 26.03.2012 та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 20.11.2012 у справі № 0670/8663/11 залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:(підпис)Лосєв А.М.Судді(підпис)Бившева Л.І. (підпис) Шипуліна Т.М.