Ухвала суду № 31312711, 09.06.2011, Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська

справа № 2-2131/11

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

2011 року червня дев'ятого дня Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська, одноособово, під головуванням судді Чулініна Д. Г.,

за секретаря - Майної Г. Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровськ в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк»про визнання договорів кредиту і застави недійсними, -

встановив:

Відповідач, АТ «ОТП Банк»(код ЄДРПОУ 21685166, м. Київ), заперечував проти позову наявністю генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій у формі дозволу НБУ, стверджуючи про надання за договором не засобу платежу, а виконання свого зобов'язання в іноземній валюті, тоді як законодавством не встановлено ані лімітів, ані граничних строків для видачі кредитів в іноземній валюті.

Представник позивача звернувся до суду із заявою про розгляд справи у відсутність позивача і наполягав на задоволені позову, пред'явленого у квітні 2010 року через суд з урахуванням змінених його підстав. Вимоги на предмет усунення сумнівів в існуванні цивільних кредитних відносин і забезпечення їх заставою пред'явлені з підстав нечесної підприємницької практики застосування іноземної валюти зобов'язання з проведенням незаконних розрахунків між резидентами України в іноземній валюті без відповідного дозволу, через що зміст оспорюваних договорів суперечить чинному законодавству України. Так само позивач стверджував про нечесну підприємницьку практику, за якої порушені його права, як споживача, на отримання повної інформації про вартість споживчого кредиту і на нього перекладені валютні ризики за обставин, коли службовці відповідача не надали повного розрахунку вартості (ціни) споживчого кредиту в гривнях, а запевняли у стабільності валютного курсу і меншому розмірі процентної ставки за користування кредитом в порівняні з кредитом в гривнях. Позивач в обґрунтування своїх вказував на отримання кредиту для задоволення споживчих потреб на проведенні ремонту свого житла, для якої своїх коштів не вистачало, попри що відповідач за відсутності у позивача індивідуальної ліцензії НБУ на розрахунки іноземною валютою з третіми особами кредитними коштами оформив видачу кредиту. Для забезпечення виконання зобов'язання з повернення кредиту позивач передав в іпотеку відповідачу квартиру, де проживає з дітьми. У зв'язку з викладеним позивач просила врахувати погіршення її майнового стану, за якого сторони договору опинилися у нерівному становищі, та визнати недійсними з моменту укладення 09.09.2008 в цілому договір кредиту, договір іпотеки з приведенням сторін у первісний стан та скасуванням обтяження і заборони відчуження предмету іпотеки.

Представник відповідача також клопотав перед судом про розгляд справи у відсутність відповідача, наполягаючи на врахуванні письмових заперечень проти позову. Відповідач до заперечень додав дозвіл НБУ на здійснення валютних операцій, а також інформаційний лист, з яким під розписку ознайомлювалася позивач до підписання договору і в якому наведені відомості про умови надання кредитів в гривнях, євро і доларах з визначенням процентної ставки за кожною валютою, а також додатково диференціюючи умови про строк кредитування та перший внесок. В запереченнях відповідач наголошує, що до укладення сторонами договору споживчого кредиту позивач була обізнана з умовами кредитування, що підтвердила своїм підписом в інформаційному листі та в графіку платежів. На думку відповідача, коливання курсу іноземної валюти може свідчити лише про зміну платоспроможності позивача, відсутність якої не виключає цивільної відповідальності, і фактом виконання платежів в доларах США позивач погодився з умовами оспорюваного ним договору.

Суд, дослідивши зібрані докази, дійшов висновку про часткове задоволення позову, виходячи з встановлених у судовому засіданні наступних обставин.

09.09.2008 в приміщенні філії відповідача у м. Дніпропетровську на вулиці Артема, 20, під приводом меншої вартості кредиту відповідач схилив позивача до укладення договору про надання споживчого кредиту № СМ-SME300/307/2008, на умовах якого для споживчих потреб позивач отримала у власність 85 300 доларів США на строк до 08.09.2018 під проценти за користування коштами в розмірі, що визначається з суми фіксованої ставки 4,5 % річних і фактичної процентної ставки за строковими депозитами, залученими позивачем на 366 дні, з коригуванням на виплачені проценти з депозиту після закінчення їх строку (FIDR).

Зобов'язання позивача повернути кредит з виплатою процентів забезпечені передачею в іпотеку відповідачу жилої квартири 5 на бульварі Слави, 7, в м. Дніпропетровську на умовах укладеного з ним 09.09.2008 договору іпотеки № РМ-SME300/306/2008.

Як вбачається з інформаційного листа з додатком, детальні розрахунки щомісячних платежів та остаточної суми в залежності від довгостроковості кредитування наведені у незручний спосіб із застосування найменшого шрифту для друку і такий розрахунок не містить реальної процентної ставки у відносних цифрах (в %), що точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту, та значення подорожчання кредиту в абсолютних цифрах (в гривнях). В інформаційному листі зазначена лише процента ставка, згодом визначена в договорі. Так само, графік погашення кредиту, що призначений для ознайомлення з умовами кредитування, дійсно підписаний позивачем, але полягає у наведені сум щомісячних платежів без окремого зазначення на ті суми, що складають подорожчання кредиту.

Суд, оцінивши такий інформаційний лист, дійшов висновку, що відповідач не виконав вимоги п. 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту і Таблиці визначення сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, затверджених постановою Правління Національного банку України № 168 від 10.05.2007, внаслідок чого не спростована необізнаність позивача до підписання договору з реальною процентною ставкою і сумою, яку позивач мав би виплатити відповідачу окрім чистої суми кредиту.

З цих підстав суд оцінює дії відповідача як неналежне виконання ним свого обов'язку за п. 4 ст. 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність», і, як наслідок, відповідач порушив права позивача як споживача на інформацію за ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що не могло не вплинути на його свідомий вибір в умовах отримання кредиту.

Суд за браком доказів відповідно до ст.ст. 27, 60 ЦПК України відкидає, як невстановлений факт, отримання позивачем будь-яких індивідуальних ліцензій НБУ для здійснення валютних операцій в ході витрачання отриманих в кредит валютних цінностей для проведення розрахунку з третіми особами.

Відповідно, за встановлених обставин, на переконання суду отримані від відповідача валютні цінності використані на території України позивачем для придбання гривні з метою виконати грошове зобов'язання перед третіми особами-резидентами за правилами § 1 глави 54 Книги п'ятої ЦК України, а не для виконання будь-яких грошових зобов'язань перед відповідачем, як кредитно-фінансовою установою, чи для оплати товарів, що б придбавалися в останнього чи в іншого банку.

Згідно з ст.ст. 12, 627 ЦК України сторони укладають договір на свій розсуд, страх і ризик, але умови договору мають визначатися з урахуванням вимог цього ЦК, інших актів цивільного законодавства. Відповідно до п.п. 22, 23 ст. 1 і ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»споживчий кредит полягає у наданні банком чи фінансовою установою коштів для придбання фізичною особою для побутових та інших не пов'язаних з підприємництвом потреб товарів (робіт, послуг) на умовах строковості та відплатності, чому повністю відповідає обстановка укладення спірного договору між банком і позивачем.

Вирішуючи спір, суд виходить з того, що за чинними нині статтями 1, 6 Закону України «Про економічну самостійність Української РСР»необхідною умовою державного суверенітету України визнається забезпечення її економічної самостійності, що, в свою чергу, забезпечується самостійним здійсненням фінансово-бюджетної та грошово-кредитної політики, для чого нагромаджуються валютні запаси, що вимагає відповідного контролю обігу валюти для забезпечення вільної зовнішньої конвертації національної грошової одиниці. В розділі Конституції України, присвяченому законодавчій владі, визначаються засади здійснення бюджетної політики як основної гарантії справедливого перерозподілу майнових благ, що складають продукт суспільного виробництва, у зв'язку з чим визначається одиниця його виміру, якою за ст. 99 Основного Закону визначається грошова одиниця -гривня, забезпечення стабільності якої визначено функцією центрального державного банку країни. З огляду на це Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» дозволяються розрахунки в іноземній валюті між резидентами та іноземними суб'єктами господарювання (нерезидентами) у випадку здійснення експортно/імпортних операцій з суворою регламентацією строків таких розрахунків, а за ст.ст. 2, 16 Декрету КМ України № 15-93 від 19.02.1993 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»резиденти, а саме фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, та юридичні особи з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України, мають право бути власниками іноземної валюти, проте між собою використовувати як засіб платежу та відчужувати таку валюту у власність згідно з п. «г»ч. 4 ст. 5 і ст. 7 цього Декрету не мають права без отримання відповідної ліцензії Національного банку України під страхом адміністративної відповідальності за такі незаконні операції відповідно до ст. 162 КУпАП з обов'язковою конфіскацією валютних цінностей, що стали об'єктом прав, з приводу яких вчинявся правочин.

Звідси, належить наголосити, що декриміналізація порушення правил про валютні операції зі скасуванням ст. 80 КК України 1960 року згідно з Законом України № 1945-III від 14.09.2000 свідчить про зміну підходу законодавця лише до ступеня суспільної небезпечності такого порушення, але аж не як до спрямованості правочину з приводу прав на іноземну валюту та до оборотоздатності останньої.

Іноземна валюта, що віднесена в п. 1 ст. 1 зазначеного Декрету до валютних цінностей, визначається речами згідно з ст.ст. 177, 192 ЦК України, будучи об'єктом цивільних прав, тоді як за ст. 524 цього Кодексу, виходячи з системного і герменевтичного тлумачення, про валюту зобов'язання йдеться як про його ціну -вартісне враження дій, що мають вчинятися відповідно до ст. 509 ЦК України, за яким визначаються межі цивільного обов'язку боржника згідно з ст. 14 ЦК України. З огляду на це генеральні та індивідуальні ліцензії НБУ у формі дозволів на проведення валютних операцій (а.с. 51-53), якими опосередковується перехід права власності на валютні цінності, відносяться не до ліцензування господарської діяльності за правилами ч. 3 ст. 14 Господарського кодексу України, а до спеціальних дозволів, за якими допускається перебування у цивільному обороті валютних цінностей за правилами ч. 3 ст. 178 і ст.193 ЦК України, визначаючи їх об'єктами, обмежено оборотоздатними.

Відповідно, на території України між резидентами стаття 3 Декрету КМ України № 15-93 від 19.02.1993 дозволяє оплату будь-яких вимог та зобов'язань без обмежень єдиним законним засобом платежу, національною валютою -гривнею, а іноземну валюту через її обмежену оборотоздатність допускається використовувати згідно з ч. 3 ст. 533 ЦК України при здійсненні розрахунків за зобов'язаннями у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом, зокрема як засіб платежу лише через уповноважені банки відповідно до ст. 7 цього Декрету між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту за Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління НБУ № 200 від 30.05.2007.

З цих мотивів суд звертає увагу, що поширеність серед населення практики порушення спеціальних правил цивільного обороту валютних цінностей та згода однієї зі сторін правочину на таке протиправне посягання, до якого її підбурила інша сторона, жодним чином не можуть легалізувати використання іноземної валюти всупереч публічному порядку і виправдати загальний правовий нігілізм з нехтуванням інтересами державного суверенітету України.

Підсумовуючи в частині об'єкта цивільних прав, з приводу якого вчинені спірні договори, суд доходить висновку, що обмежена оборотоздатність іноземної валюти відповідно до ст.ст. 178, 193 ЦК України у цій справі має значення під час встановлення суті відносин сторін для висновку про можливість в договорі відступити від положень актів цивільного законодавства, оскільки правочин, вчинений в обхід спеціального дозволу на перебування таких речей у цивільному обороті, має визнаватися спрямованим на порушення конституційних засад розподілу суспільного багатства, підриваючи систему валютного контролю і забезпечення стабільності національної валюти.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, зміст правочину (договору), під яким за визначенням ст.ст. 628, 638 ЦК України розуміються істотні, звичайні та випадкові умови (пункти) домовленостей сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Історично, в п. 2 Положення Національного банку України про кредитування, затвердженого постановою Правління НБУ № 246 від 28.09.1995, визначалося декілька форм кредиту, що видаються юридичним і фізичним особам: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціумний, споживчий тощо. Цим Положенням про кредитування, спочатку, за імперативним типом регулювання встановлювалося, що споживчий кредит мав надаватися фізичним особам лише в національній грошовій одиниці, і за постановою Правління НБУ № 79 від 05.03.2003 з метою вдосконалення операцій банків з кредитування фізичних осіб у національній та іноземній валютах його змінено за диспозитивним типом, не забороняючи категорично надання споживчого кредиту в іноземній валюті. Водночас, в п.п. 24, 45 зазначеного Положення допускалося часткове або повне конвертування кредитних коштів у гривню на міжбанківському валютному ринку України згідно з умовами кредитних договорів, укладених з суб'єктами господарювання, а для фізичних осіб -надання споживчого кредиту у розмірах, що визначаються, виходячи з вартості товарів і послуг, які є об'єктом кредитування. Згадане Положення про кредитування втратило чинність відповідно до постанови Правління НБУ № 54 від 18.02.2004 у зв'язку з набранням чинності ЦК України, норми якого підлягають застосуванню до спірних відносин.

Відповідно до ст.ст. 1054, 1057 ЦК України не виключається поділ кредитів на раніше визначені форми, перелічені вище, а також, як і раніше, надається юридичне значення мотиву вчинення такого правочину (договору) через встановлення обов'язковості цільового використання кредиту (переданих у власність грошових коштів) згідно з ст. 1056 цього Кодексу, що передбачає контроль банку за таким використанням. З введенням в дію Закону України № 3161-IV від 01.12.2005 зі значенням вищої юридичної сили знову виокремлюється форма споживчого кредиту, особливістю якої за пояснювальною запискою Інституту проблем законодавства ім. Ярослава Мудрого при Верховній Раді України до законопроекту мала бути заборона його укладення поза торговельними або діловими приміщеннями, на що нині вказується у ст. 12 Закону України «Про захист прав споживачів».

На підставі приведених посилок належить суду дійти висновку, що за суттю відносин між сторонами договір споживчого кредиту передбачає надання споживачу не самого товару в кредит (ст.ст. 694, 706 ЦК України), а надання необхідної кількості грошових коштів для того, щоб споживач міг вільно і без обмежень на території України розрахуватися за укладеним з третьою особою договором з оплатою законним засобом платежу обумовленої ціни. Цими відносинами між собою пов'язані продавець, споживач і кредитна установа, чим обумовлені спеціальні правила ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»про укладення та розірвання кредитного договору для того, аби не позбавляти реального змісту прав споживача відносно продавця тягарем кредитних зобов'язань.

Відповідно, у випадку неможливості використати отримане споживачем в кредит не реалізується правова мета сторін договору кредиту і підривається договірна дисципліна у відносинах з третьою особою, тобто жоден з трьох учасників цивільних відносин не отримує того, на що розраховував, укладаючи між собою договори, які втрачають ознаку дійсного правочину за ч. 5 ст. 203 ЦК України. Виходячи з цього, передання споживачу речей, які лише за спеціальним дозволом можуть бути ним використані для розрахунків, за відсутності такого дозволу позбавляє споживача можливості провести виконання оплати зобов'язання третій особі, що суперечить суті відносин споживчого кредиту.

У з'ясованих судом обставинах за природою відносин споживчого кредиту банк не буде ані ініціювати передачу валютних цінностей у власність третьої особи, ані, звісно, отримувати валюту, оскільки саме споживач, отримавши кредит, використовує його у цивільних відносинах з третьою особою (продавцем) як засіб платежу під час розрахунків за зобов'язаннями, що виникли не з договору кредиту, у зв'язку з чим відсутні підстави за п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ № 483 від 14.10.2004, для звільнення споживача від обов'язку отримати індивідуальну ліцензію для розрахунків іноземною валютою за товар, що придбавається у резидента України. Так само, з'ясоване у цій справі зобов'язання між позивачем і продавцем (третьою особою) не підпадає під дію п.п. 6.2, 6.3 Правил використання готівкової іноземної валюти на території України, затверджених постановою Правління Національного банку України № 200 від 30.05.2007. Цим у цій справі пояснюється та обставина, що відповідач, дотримуючись ч. 2 ст. 13 Декрету КМ України № 15-93 від 19.02.1993, не видав на руки позивачу іноземну валюту, а конвертував її у національну для передачі продавцю товару (квартири).

Таким чином, протягом історичного і економічного розвитку держави законодавство еволюціонувало від абсолютної імперативної заборони використання на території України іноземної валюти для кредитування громадян на побутові потреби до використання такої для цих потреб як виняток чи за спеціальним дозволом. З урахуванням обмеженої оборотоздатності іноземної валюти, за загальним правилом, не виключається надання її в кредит, проте вона може бути об'єктом прав за договором споживчого кредиту лише у випадках її цільового використання для розрахунків нею з контрагентом-резидентом споживачем, який має на те індивідуальну ліцензію НБУ, або без такої -для розрахунків через уповноважені банки з контрагентом-нерезидентом, чого у цій справі не встановлено. Інакше, умови про передачу в кредит іноземної валюти суперечать суті відносин такої особливої форми кредитування як споживчий кредит, на підставі чого згідно з абзацом другим ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в такому договорі не можуть використати принцип свободи договору за ст. 627 цього Кодексу для того, щоб відступити від положень ст.ст. 193, 524 ЦК України про об'єкт і валюту зобов'язання, що тягне незаконність умов договору про надання і повернення споживчого кредиту в іноземній валюті -його невідповідність ч. 1 ст. 203 ЦК України, на підставі чого суду згідно з ст.ст. 16, 215 ЦК України належить ухвалити рішення про задоволення позову. Враховуючи те, що недійсною має визнаватися умова договору щодо його предмету і щодо об'єкту цивільних прав, без яких укладення договору за ст. 638 ЦК України не можливе, то відповідно до ст. 217 ЦК України недійсним має визнаватися договір споживчого кредиту в цілому.

Сторони не доводили у цій справі суми, отримані кожним з них на виконання укладеного договору, через що у цій справі суд не розв'язує питання реституції за правилами ст. 216 ЦК України. До наслідків недійсності договору про надання споживчого кредиту суд відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України відносить недійсність договору іпотеки квартири в частині забезпечення іпотекою повернення позивачем кредиту, отриманого на умовах договору № СМ-SME300/307/2008.

Керуючись ст.ст. 209, 215, 218 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 задовільнити частково.

Кредитний договір № СМ-SME300/307/2008, укладений Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк»(код ЄДРПОУ 21685166, м. Київ) з ОСОБА_1, визнати недійсним з моменту його укладення дев'ятого вересня 2008 року.

Договір іпотеки № РМ-SME300/306/2008, укладений Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк»(код ЄДРПОУ 21685166, м. Київ) з ОСОБА_1, з моменту його укладення дев'ятого вересня 2008 року визнати недійсним в частині забезпечення іпотекою квартири 5 в будинку під літ. «А-16»на бульварі Слави, 7, в м. Дніпропетровську виконання боргових зобов'язань ОСОБА_1, обумовлених у кредитному договорі № СМ-SME300/307/2008 від дев'ятого вересня 2008 року.

ОСОБА_1 в іншій частині позову відмовити.

Рішення підлягає оскарженню до Судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області шляхом подання через Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська апеляційної скарги протягом десяти днів, починаючи з наступного за днем вручення його копії.

Суддя